Продовжуємо своєрідний рейтинг мешканців Станиславова, які назавжди увійшли в історію міста та України.
У цьому будинку мешкали Осип Сорохтей і Кость Левицький, а Лев Бачинський ходив сюди на роботуПоштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Пан прем’єр
Першим із п’ятірки тих, хто перевалив за «екватор» рейтингу, є державний діяч Кость Левицький (1859-1941). Серед усіх своїх колег по «десятці» цей добродій займав найвищу посаду – був прем’єр-міністром. Хоча тоді ця посада називалася дещо інакше.
Кость Левицький народився у Тисмениці. Пізніше закінчив Станиславівську гімназію. Далі його життя тісно пов’язане зі Львовом та Віднем. Після університету займався приватною адвокатською практикою, з 1907-го – депутат австрійського парламенту.
З початком Першої світової війни очолив Головну Українську Раду у Львові. Саме ця українська міжпартійна організація прийняла рішення про створення підрозділів Українських січових стрільців.
Левицький був одним із головних організаторів Листопадового зриву. У Західноукраїнській Народній Республіці він став першим головою Державного секретаріату, тобто Кабміну. Як бонус Левицький отримав портфель міністра фінансів. Долучився до створення тимчасової Конституції ЗУНР. Прем’єрствував він лише два місяці, та вже у січні здав справи Сидору Голубовичу. Втім від влади не відійшов і продовжував працювати в уряді ЗУНР, хоча й на скромніших посадах.
Лев-оратор
Четверту сходинку посідає ще один політик – Лев Бачинський (1872-1930).
Уродженець Городенківщини, випускник Коломийської гімназії та Чернівецького університету. За освітою юрист. У 1910 році переїхав до Станиславова, де відкрив приватну адвокатську канцелярію. Активно займався політикою, був депутатом австрійського парламенту. Сучасникам він запам’ятався довжелезною промовою, яку виголосив у Рейхсраті у червні 1912-го. Одні джерела подають, що Лев Бачинський без перерви говорив 13 годин, аби заблокувати величезний оборонний бюджет. Інші стверджують, що він цілих 18 годин метав грім і блискавки у чиновників, які зволікали з відкриттям Львівського українського університету.
За часів ЗУНР Бачинський спочатку став повітовим комісаром Станиславова (щось середнє між головою ОДА та РДА), пізніше доріс до віце-президента республіки. Очолював делегацію до Києва, брав участь в урочистостях з нагоди Злуки двох частин України.
Після поразки ЗУНР продовжував мешкати у Станиславові, займався адвокатурою. Жив і працював Лев Бачинський у кам’яниці сучасної обласної бібліотеки, що на Чорновола. На його похорон з’їхалося приблизно 50 тисяч осіб. Такого Станиславів ще не бачив.
Художник з характером
Обох вищезгаданих політиків-важковаговиків обійшла людина мистецтва. Це художник Осип Сорохтей (1890-1941).
Хоч він і народився на Самбірщині, з раннього дитинства мешкав у Станиславові. Якщо відверто, то майбутній живописець був українцем лише наполовину. Його батько – залізничник Йосафат Срхтей – значився чехом. Але сина він записав як греко-католика.
У Першу світову Осип воював у легіоні Українських січових стрільців. Тоді він створив цілий ряд шаржових портретів вояків, чим заявив про себе як про влучного карикатуриста.
Від 1920 року Сорохтей працює вчителем малювання у польській гімназії Станиславова. Пізніше переводиться до гімназії української. Її директором був Микола Сабат, що посів сьоме місце у нашому рейтингу. Відносини з авторитарним шефом у художника не склалися. Після того, як Сорохтей змалював директора у вигляді бульдога та ще й надрукував карикатуру в журналі, його виперли з гімназії та перевели у провінційний Снятин.
Потім Сабат пішов на підвищення, а Сорохтей повернувся до Станиславова. Його остання адреса – Шевченка, 1.
Творчий спадок митця становить понад тисячу робіт. Вершиною його творчості називають графічну серію «Голгофа». Мистецтвознавці пишуть, що хоч Сорохтей і не належав до зірок першої величини на мистецькому обрії, все ж був яскравою індивідуальністю та унікальною особистістю.
Музикант без ПМЖ
Другий зверху – композитор Денис Січинський (1865-1909). Відомий як творець опери «Роксоляна», численних романсів, кантат, обробок народних пісень і коляд.
У 1899 році композитор приїхав до Станиславова і з невеликими перервами мешкав тут до самої смерті. Керував місцевим хоровим товариством «Боян», організував дитячу музичну школу, яка є попередником франківського музучилища.
Ані постійного житла, ані власної родини Січинський не мав. На життя заробляв приватними уроками музики та аранжуванням чужих творів. Вів «богемний спосіб життя», а якщо простіше – сильно закладав за комір.
Станиславівські адреси композитора потребують уточнення, оскільки він постійно переїжджав, мешкав у знайомих чи клієнтів. Наприклад, Марія Якубович згадує, що Січинський учив її грати на фортепіано, спочатку гостив, а потім оселився у них.
Помер музикант у готелі «Брістоль». На його місці зараз гуртожиток готельного типу на вулиці Лесі Українки.
У 1943 році композитору поставили пам’ятник роботи відомого скульптора Михайла Зорія. Його, тобто пам’ятник, навіть друкували на радянських поштових конвертах.
Владика Андрей
Найвідомішою людиною, яка має стосунок до Станиславова, у рейтингу є митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Він лише рік прожив у нашому місті, але встиг завоювати велику любов і повагу мешканців.
Походив майбутній церковний ієрарх з української графської родини. Від народження був Романом. Служив у війську, звільнився через хворобу, отримав блискучу освіту, мав учений ступінь доктора права. У 23 роки рішуче порвав зі світським життям і прийняв чернечі обітниці під іменем Андрей.
Шептицький швидко робив церковну кар’єру та вже у 1899 році іменований на станиславівського єпископа. Перебував у нас 14 місяців. За цей час видав шість послань до вірних. Одне з них – «До моїх вірних гуцулів» – написано гірською говіркою, чого раніше з вищих церковників ніхто не робив.
Також завдяки Шептицькому Станиславів отримав духовну семінарію. У місті давно хотіли відкрити подібний заклад, навіть купили невеличку ділянку землі на вулиці Липовій (Шевченка), але її виявилось замало. Молодий єпископ знайшов гроші та докупив великій наділ поруч. Наступного року він домігся від австрійського уряду дозволу на спорудження тут семінарії.
Мешкав Шептицький у єпископському палаці навпроти (Шевченка, 14). Проте пам’ятна дошка висить не там, а на катедрі, де правив майбутній митрополит.
Іван Бондарев |
