Горбачовська перебудова дала поштовх до створення у 1989 році в Україні опозиційної організації, яка вплинула на зростання національної свідомості українців і довела відсутність повноцінних інститутів громадянського суспільства в державі та нездатність республіканського керівництва створити ефективну структуру державного управління. Рух поставив перед собою завдання консолідації української нації, подолання психологічного бар’єру між регіонами України. Так виникла ідея української хвилі масових заходів, в яких брали участь сотні тисяч людей з усіх куточків України. Люди пізнавали історичну правду, яку протягом десятиріч перекручувала радянська пропаганда. Дуже швидко народ відкинув пропагандистське сміття, взяв у руки національні символи і поніс їх по всій Україні. Ми сьогодні продовжуємо вести рубрику, присвячену 20-річчю незалежності нашої держави. Спогади торкнуться з’яви на суспільному обрії України і, зокрема, в Галицькому районі Народного Руху як чисто українського феномену та участі його представників у всеукраїнських акціях. 1989 рік. Виснажлива праця патріотів та незгасаюча віра мільйонів українців у свою щасливу зірку нарешті зрушили тяжку могильну плиту із домовини наших правічних прагнень і сподівань. Повертається національна свідомість. Україна стає об’єктивним фактором геополітичного процесу. Ситуація змінюється докорінно. Починаючи з кінця 1989 року, виходячи із програмних документів Народного Руху України, крайовою радою ставилися завдання про проведення акцій протесту проти угодовської політики керівництва Радянського Союзу. У серпні 1990 року на Подніпров’ї урочисто відзначалося 500-ліття українського козацтва. Це було величне народне дійство, організатори якого ставили за мету збудити українців на сході до національного відродження, утвердити там справжній український дух. До організації і проведення святкування долучився Рух. Програмою заходів було передбачено організовану поїздку у Нікопольський район, на Дніпропетровщину до села Капулівка, де знаходиться могила Івана Сірка. У складі Прикарпатської Січі на схід відправилась і Галицька делегація, яку очолювали Павло Ожгевич, Іван Микула та Володимир Федорняк. Серед учасників, а їх було більше сотні, Роман Макар, Віра Чемеринська, Володимир Мельничук, Василь Воробчак, Ярослав та Андрій Фіголі, представники осередків Руху чи не з кожного населеного пункту району, художні колективи. – Їдучи на схід, ми в різних містах зустрічалися з людьми, проводили мітинги в Хмельницькому, Вінниці, Умані, Кривому Розі, Павлограді. Люди виходили на узбіччя доріг і вітали нашу колону, – розповідає учасник акції Роман Макар, – де людей збиралося більше, ми зупинялися, роздавали їм значки, рухівську атрибутику, національні прапори, проводили агітаційну роботу. Ставлення до нас у людей і навіть у міліції змінювалось із кожним днем. Окремі правоохоронці вже ближче до Дніпропетровської області казали: «Хлопці, ми з вами». Біля села Капулівка (на березі Дніпровського лиману) було розгорнуто величезне наметове містечко, де впродовж кількох днів перебували представники всієї України. Неподалік на тому ж полі ще до прибуття рухівських делегацій свій табір розбили комсомольці, які розвісили на стовпах вздовж дороги червоні прапори Союзу та червоно-сині УРСР. За одну ніч з усіх стовпів ці прапори були зняті. Натомість замайоріли синьо-жовті знамена. Червоний прапор залишився тільки у таборі комсомольців. За два дні до святкування наші творчі колективи роз’їхалися селами Нікопольщини, де давали концерти і проводили зустрічі із людьми. Нас не всюди радо зустрічали, але ми все одно вели роз’яснювальну роботу. У тих, які нас розуміли і підтримували, загорялися радістю очі, коли ми прикріпляли їм на груди синьо-жовті значки. Вони із захопленням читали наші відозви і рухівську літературу. Люди нас починали розуміти. Грандіозним було і саме святкування 500-річчя українського козацтва. Перед присутніми виступали народні депутати України В’ячеслав Чорновіл, Микола Поровський, Іван Драч, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко. Для мене особисто ці заходи залишаться у пам’яті назавжди. Це було неперевершене піднесення. Зрештою, це був перший крок до незалежності України, – завершує розповідь Роман Макар. По завершенні святкувань у Капулівці учасники заходів рушили на Запоріжжя, де злагодженими колонами під синьо-жовтими знаменами пройшли головною вулицею міста на острів Хортиця. Це був багатотисячний похід. Люди масово збиралися на тротуарах, висловлювали свою підтримку. Чимало запорожців приєднувалися до колони, яка розтягнулася на 2 кілометри. І знову відбувалися мітинги, зустрічі. До людей доносилося слово правди про Україну, про її історію, писану кров’ю і потом українців Сходу і Заходу. Національне відродження докотилось до Центру та Півдня України. Будило ці регіони. Це була одна із найбільших акцій, організованих Народним Рухом України у 1990 році. Рух поширювався по всій Україні. У найвіддаленіших куточках держави, яка ще була у складі Союзу, створювалися осередки. Люди збиралися і масово їхали на Всеукраїнські акції до столиці. Всі розуміли, що далі жити в імперії вже не можна. 24-27 червня 1991 року представники Галицького районного проводу Руху беруть участь у проведенні культурно-просвітницького походу «Антисоюз». І знову Київ. Біля Київради освячено синьо-жовтий прапор площею 18 квадратних метрів, який пронесуть Хрещатиком до Верховної Ради. Серед прапороносців наші земляки Василь Хащинський, Василь Цапюк, Іван Микула, Володимир Кіндрат. – Коли ми їхали в Київ, – згадує Василь Хащинський, – в Житомирській області немов навмисно були закриті всі автозаправні станції. Ми їхали одягнені в січові строї, у мазепинках. На одній із АЗС до одного із наших колег підійшов працівник станції, а чи, можливо, хтось із випадкових її відвідувачів і каже: «Ану, сними!». До нього підійшов ще один. Стали приставати. Та коли побачили, що кілька хлопців у таких же формах виходять з автобуса, то немов ті зайці тікали в яри поза заправною станцією. А дорогою до столиці люди вітали нас гаслом «Слава Україні!». Це було дуже приємно. Ми розуміли, що їдемо у Київ не марно. Пригадую ще один епізод. Коли ми несли прапор Хрещатиком, вихованці 24-ї школи-інтернату спостерігали за багатотисячною колоною з вікон. І коли знамено порівнялося із школою, діти знімали піонерські галстуки і кидали людям під ноги. Вчителі намагалися закрити вікна, забрати дітей, але було марно. Діти підтримували нас. Це нас дуже вразило. Уже під Верховною Радою нам вдалося пронести прапор аж під двері. До нас вийшли В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара. Вони цілували знамено, розмовляли з людьми. Ми вірили, що Україна скине імперські кайдани. Пригадую, як повз нас пройшла якась розфуфирена «мавпа» і каже: «Сматрітє какіє у ніх сапагі грязниє», а я їй у відповідь: «Зате совість чиста!». Вона, правда, відразу пішла з площі, – розповідає Василь Хащинський. 24 серпня було проголошено Акт про незалежність України. Та для того, щоб незалежність держави набула більшої ваги, було прийнято рішення про проведення Всеукраїнського референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України. Центральним проводом Руху було вирішено направити на схід у виборчі округи представників, які мали забезпечити вільне волевиявлення людей. Для цього чи не на кожній виборчій дільниці мали бути спостерігачі від Руху. За Галицьким районом були закріплені окремі частини міста Дніпропетровська, а також Синельниківський та Криничанський райони. За організацію процесу виборів відповідали Федір Марселов та Андрій Міліченко, які завчасно вирушили до Дніпропетровська. Вони мали організувати проживання і розміщення спостерігачів на дільницях. Для поїздки було організовано 4 автобуси. Галичани везли із собою літературу, газети і роздавали їх людям з метою агітації на підтримку Акту про незалежність України. Відбувалися зустрічі із громадськістю в трудових колективах. І референдум дав відповідний результат – переважна більшість жителів району висловилась за незалежність України. Вночі, перед референдумом (з 30 листопада на 1 грудня 1991 року) активісти Руху Володимир Мельничук, Василь Воробчак та Ярема Мацапула встановили синьо-жовтий прапор на телевізійній вежі у місті Кринички на висоті сто метрів. Люди, йдучи на вибори, бачили прапор і дивувалися, як це «бандьори» змогли на такій висоті встановити прапор. Громадяни Галицького району у різні періоди української історії завжди проявляли високий патріотизм, героїзм, глибоку духовність, жертовність в ім’я української нації та становлення її держави. Сьогодні важко переоцінити роль Руху з висоти двадцятирічного польоту. Саме тоді, на початку далеких дев’яностих, просиналася і зріла самосвідомість народу, його соціальна та національна активність, вироблялися психологічні і моральні устрої, патріотична, демократично спрямована соціальна активність народних мас. За це ми маємо сказати тим, першим, щире і сердечне спасибі. Ярослав Поташник, "Галицьке слово" | 
