Перша ластівка
В кінці 80-х років минулого століття відбулися надзвичайні політичні і історичні події, а Україна, яка 70 років була у складі СРСР, заговорила на повний голос. Про неї дізнався світ. Черговий номер газети продовжує публікувати матеріали, присвячені 20-річниці незалежності України.
Сьогодні ми поведемо розмову про створення і діяльність в районі Української республіканської партії, яку впродовж років очолює Степан Іванюк.
– Пане Степане, повернімося в пам’яті на 20 років назад.
– Я б торкнувся подій, які передували процесам відродження. Адже у березні 1988 року утворено Українську Гельсінську спілку, до складу якої входили політичні діячі, письменники, історики, науковці. УГС декларувала права людини в ООН, а це свобода слова, незалежна преса, вільне пересування і спілкування громадян з іншими країнами, звільнення із тюрем і таборів політичних в’язнів, вільне віросповідання.
У 1987 році відновлює діяльність "Просвіта”, а в 1989 утворюється громадська організація Народний Рух України. Того ж 89-го (13 серпня) у місті Бурштині в Палаці культури "Прометей” було надано 2 години на установчі збори Галицької районної організації НРУ. Тисячі людей з синьо-жовтими прапорами зібралися в приміщенні закладу культури і на площі, поряд з будівлею. Громада розуміла, що нам Україну на вишитому рушникові ніхто не піднесе, за неї треба боротися.
29-30 квітня 1990 року на базі УГС утворено Українську республіканську партію, головою якої обрано багатолітнього політичного в’язня Левка Лук’яненка.
Атрибутом партії стала зображена ластівка. Це була перша в Україні партія демократичного спрямування на протидію КПРС. Галицька районна організація УРП активно включилася в політичну та ідеологічну роботу. Ми виїжджали в південні, східні області України, проводили агітаційну, роз’яснювальну роботу, пропагували серед населення історичну правду про Україну. Більшість людей підтримували нас і вірили в незалежність Української держави.
Комуністичний режим і його ідеологія ніяк не могли змиритися з тим, що почало відбуватися на теренах України. Починаючи від Галичини до берегів Дніпра і Чорного моря, поставала Україна з комуністичного мороку.
– У вересні 1990 року було прийнято рішення про демонтаж пам’ятників Леніну у Бурштині та Галичі. Як це відбувалося?
– На позачерговій сесії районної ради 21 вересня 1990 року Петро Марусик вніс пропозицію демонтувати всі пам’ятники, бюсти, назви вулиць і все те, що пов’язано з іменем ідола в межах району. Сесія підтримала таку пропозицію. Члени УРП Михайло Бакай та Теодозій Савка піднялися на постамент і розпочали демонтаж пам’ятника під бурхливі оплески присутніх. А 23 вересня в присутності багатолюдного віче пам’ятник було знято у місті Бурштині.
Після таких подій в районі почалися переслідування і допити активістів УРП, але ніхто не зламався, бо вірили в ідею, патріотизм і національну свідомість. Та, зрештою, ми вже не надто боялись тогочасного режиму.
В жовтні 1990 року УРП прийняло рішення про спорудження у Бурштині символічної могили Борцям за волю України. Роботами керував Богдан Цимбалістий. Активну участь у спорудженні могили брали Володимир Савіцький, Микола Яцків, Петро Кульчицький, Роман Німий, Філарет Скасків, Василь Волошин, Володимир Тиблевич, Степан Хрептик, Дмитро Романів, звісно, що довелося попрацювати й мені.
У 1991 році ми продовжили спорудження. Могила набирала свого символічного вигляду. Багато добрих слів було сказано нам, а були й такі, котрі говорили голосом радянщини, маючи надію на повернення СРСР. Вони казали, що цю могилу розсунуть, зрівняють із землею, а нас знову вивезуть до Сибіру. А ще були й такі, які шкодували за комуністичним минулим...
19 серпня, коли в СРСР почався путч, ми не здригнулися і не розійшлись, а продовжували роботу, адже наближався час до урочистого відкриття та освячення могили.
Комуністичний путч зазнав поразки. І вже 24 серпня Верховна Рада України проголошує Акт про незалежність Української держави.
В неділю, 25 серпня, на відкриття могили до Бурштина з’їжджаються представники політичних партій, громадських організацій міст Івано-Франківська, Калуша, Рогатина, Галича і району. Багатотисячна громада вщент заповнила стару частину міста.
Лунали патріотичні виступи, люди співали пісень, які були заборонені, але з роками не забуті. Старше покоління символічно передало мені синьо-жовтий прапор, а я передав його наймолодшому поколінню бурштинців. Люди плакали, але це були сльози радості. Перший день незалежності України у Бурштині був насиченим.
– Мені відомо, що представники УРП району брали участь у пікетуванні Верховної Ради за встановлення синьо-жовтого прапора на куполі.
– Так, уже 3-4 вересня ми перебували у Києві біля Верховної Ради. Тисячі людей з’їхалися із всіх областей України. 3 вересня релігійні конфесії на площі відправляли Службу Божу за проголошення незалежної Української держави. Того ж дня вся площа скандувала: "Прапор на раду”. До нас виходили Л. Лук’яненко, С. Хмара, В.Чорновіл, М. Поровський, М. Горинь. Перший день результату не дав. Радянський прапор ще висів на куполі.
Та 4 вересня на площі зібралося ще більше людей. До депутатів Верховної Ради було передано відповідне Звернення, в якому йшлося про те, що площу ніхто не покине доти, доки синьо-жовтий прапор не буде піднятий над куполом.
Ми спілкувалися із людьми з різних областей, особливо з киянами, які казали, що не покинуть площу. Площа вирувала."Прапор на раду!” лунало звідусіль.
В одну мить все затихло. Близько 18 години синьо-жовтий прапор поволі піднімався над куполом Верховної Ради, люди молилися, плакали в обіймах Це була безмежна радість.До пізнього вечора площу ніхто не покидав, люди співали, спілкувалися один з одним.
– Далі був референдум. Ви їхали на Схід?
– Однозначно. Ми не могли бути поза подіями державної ваги. А тому поїхали у місто Дніпропетровськ, де працювали спостерігачами на виборчих дільницях по всій області. Одинадцятеро з нас поїхали в Петропавлівський район, який називали "червоним”. Ми впевнено проводили агітаційну роботу, спілкуватися з людьми, слідкували за процесом голосування. А люди здружилися з нами, читали роздані книги, газети, просили символіку, значки та плакати.
Розповідали нам, що комуністи попереджали їх про те, що приїдуть "бандьори”, щоб з ними не спілкуватися, бути обережними, не випускати дітей на вулиці. Наче ми монстри якісь. Та ми таки знаходили з людьми спільну мову і нас це об’єднувало.
Пригадую випадок, коли 7-го грудня, вранці я прибув на свою виборчу дільницю. Мене здивувало те, що при вході висів червоний прапор. Ще до відкриття дільниці я переговорив з головою комісії про зміну прапора.
Це питання було поставлено на голосування членів виборчої дільниці. В очах деяких людей я побачив страх. Та все ж голосування відбулося на нашу користь. Радянський прапор було знято і замінено синьо-жовтим.
Після підрахунку голосів на дільниці стало відомо, що Акт про державну незалежність України з великим відсотком підтримано. Члени виборчої комісії почали розмовляли зовсім по-іншому.
Я роздав всім членам комісії значки. Черговий міліціонер, який був на дільниці, підійшов до мене, я дав значок і йому. Він тут же прикріпив його до свого мундира і попросив ще два для сім’ї.
Директору школи я подарував синьо-жовтий прапор. Вона ж сказала, що хоче показати його дітям і розказати про історію. А ще пообіцяла, що прапор буде встановлено у школі.
Приблизно така ж ситуація відбувалася на інших дільницях, де були наші спостерігачі Феодосій Рикун, Михайло Пилипів, Остап Луків, Ігор Даниляк, Іван Зобків, Степан Вуяга.
Багато чого змінилося за цей період часу. Багато наших активістів, які творили новітню історію України 90-х років, відійшли у вічність. Світла їм пам’ять.
Час не стоїть на місці і своє історичне минуле ми маємо пам’ятати, цінувати його, не допустити втрати того, що досягнуто.
Ми повинні зробити певні висновки й з того, що відбувається в Україні сьогодні. І коли ми будемо єдині, то будемо сильні і здатні творити майбутнє рідної держави.
Ярослав Поташник, "Галицьке слово" | 
