Доля. По різному вона складається в людей. Справедливо писав великий український поет Тарас Шевченко «у всякого своя доля і свій шлях широкий: той будує, той руйнує…». Поколінню, народженому на початку XX століття, у часи панування панської Польщі на західноукраїнських землях, суджено пов’язати свою долю з боротьбою за незалежну Українську державу. Виховані на традиціях Шевченка і Франка, легендарних опришків і безстрашних усусів, вояків УГА, вони поринули у вир боротьби за волю. Не залишилася цього магістрального шляху і Анна Попович, яка народилася 29 травня 1925 року в мальовничому селі Зелена Надвірнянського району серед Карпатських гір, вічно зелених смерек, грайливих потоків і полонин. Як слушно зауважив у своїй книжці знаний на теренах краю патріот і краєзнавець Микола Сіщук, «Неначе писанка село Зелена». Ганна Попович (у центрі) виступає біля підніжжя гори Березовачка на вічі, приуроченому 50-літтю загибелі командира «Грома». Травень 2004-го У сім`ї Поповичів було п’ятеро дітей, жили бідно, як більшість гуцульських родин. З дитинства дівчинка відрізнялася від інших дітей, старі люди вбачали в ній надприродне життя; часто бачила страшні сни, була засмучена, жаліла бідних дітей. У два роки впала в криницю, діти, які бавилися поруч, наробили крику і родичі її врятували. Разом з тим щира і відверта, допомагала батькам по господарству, охоче записалась на курси крою й шиття, яке організував Василь Фицинець, як виявилось пізніше, він був членом ОУН, діяв за завданням Проводу. Саме тоді Анна Цапей за завданням проводу організувала вишкіл десяти дівчат. Польська поліція дізнається про діяльність Фиценця, він тікає з села, починається переслідування тих дівчат, які відвідували курси, доводилося не ночувати вдома. На щастя, це тривало недовго, бо 1 вересня 1939 року німці напали на Польщу. Прийшли «червоні визволителі», які за неповних два роки залишили кривавий слід на нашій землі. Юна гуцулка на власні очі бачила замордованих людей у Надвірній органами НКВС влітку 1941 р. Це залишило незгладний слід в її свідомості і бажання боротися з окупантами рідної землі. Із 1943 року в рядах УПА, тоді ж і помер її батько. Прихід других визволителів влітку 1944-го призвів до значного супротиву новим загарбникам. Станична с. Черник Анна заготовляє продукти для повстанців разом з іншими дівчатами, за що її заарештовують. Спочатку тримали в гарнізоні села Зелена, а потім пішки повели у Надвірну, де два тижні допитували та били, але ніхто із 15 чоловік не признався. Попович назвала не своє прізвище і її помилково відпустили. А через два дні знову прийшли арештувати, але вона уже втекла у курінь «Довбуша». До речі, в УПА перебували два її рідні брати Михайло та Василь. Михайло загинув героїчною смертю в бункері 5 січня 1946 р. у числі шістьох повстанців в урочищі Зубричний. Тоді чудом врятувалися дружина підрайонного провідника Клюшти Дмитра «Чуприна» – Клюшта Марія (Чуприниха). У роки незалежності п. Анна з допомогою небайдужих людей, зокрема, родичів та української діаспори з Канади, перезахоронила брата на сільському цвинтарі. Відправлено панахиду і встановлено пам’ятник. До 1947 року відважна повстанка разом із матір`ю перебувала в курені «Довбуша» зв’язковою, долала не один десяток кілометрів гірськими плаями і зворами. Після того, як схопили маму, котра йшла по харчі у село, і по-звірячому замордували, загинув брат Василь у с. Маркові Богородчанського району 1948-го (де його могила – невідомо). Сотні як такі перестали існувати, надрайонний провідник «Довбуш» забирає Анну до себе секретар-друкаркою і господинею. Зиму 1949-1950 рр. провели в бункері біля гори Синячка, де зимувало 10 осіб на чолі з Миколою Твердохлібом – псевдо «Грім» – колишній командир четвертої ВО «Говерля», потім – крайовий провідник СБ Карпатського краю. Навесні командир «Грім» відпустив хлопців у село за продуктами і паскою, бо наближався Великдень. Проте, зрадник доніс чекістам, що хлопці знаходяться в селі, повстанці повернулись у бункер, намагаючись не залишати слідів. На другий день ворогові вдалося взяти напрям на бункер, стійковий вчасно подав сигнал і повстанці попрямували у село Луг. Але й там знаходилося чимало чекістів. Рейдуючи, повстанці пішли в напрямку села Пасічна, де жив брат Анни Василь. Але і там їх чекали чекістські засади, на стриху повстанці знаходилися на волосок від загибелі. Якась надприродна сила, а скоріше від Бога дар і мужність, згадує пані Анна, дали нам змогу вийти з критичної ситуації. Вона приймає неординарне і ризиковане рішення – запрягає коня у віз, хлопці лягають на нього, їх притрушує соломою. Анна поганяє коня до лісу нібито по дрова, як сказали місцеві жінки облавникам. Із рештою хлопців вони пішли на Зелену, перехитривши ворогів. А боротьба проти окупантів продовжується не на життя, а на смерть. Залишилися найвідданіші справі повстанці, котрі вирішили йти до кінця. Взимку 1950-1951 рр. їх четверо зимували в бункері надрайонного референта СБ «Довбуша», видовбаному на узбіччі у зворі (гірська річка) Прелуки с. Зелениця в старій лісосіці (зрубі). Перед різдвяними святами прийшли в бункер ще п’ять осіб на чолі з «Громом», оскільки місце, де знаходився їхній бункер у басейні річки Рафайловець лівої притоки річки Бистриці Надвірнянської, відведено лісництвом для лісосіки (вирубки лісу). Оскільки харчів ми на них не запасли, згадує Анна, то командир «Грім» наказав мені варити так, щоб вистачило до весни, тому ми харчувалися обмежено. Навесні 1951 року всі з бункера пішли по справах у терен, Анна залишилася сама, друкувала звіти. Так проходили дні і тижні. Якось вирішила відпочити, заснула і приснилося її, що чує голос матері, якої вже не було в живих: «Анно, іди геть звідти». Я подумала, що мені вчувається. Проте знову чую голос: «Вже йди!», далі чую хтось стукає в дучку, вийшла – стоїть курінний «Довбуш», який сказав: «Подай мені сумку і швидко виходь з бункера». Анна подала йому сумку, апарат, який забрали в «стукача» (коли повстанці приходили в село він натискав кнопку і давав знати чекістам). Анна вилізла з бункера і почула клацання затвора, встигла крикнути командирові «Тікай!» і заслонила собою його, фактично, врятувавши його життя. Йому вдалося втекти. Розривною кулею розірвано м’язи і кістки лівої руки, яка трималася на шкірі. Відважна героїня робить спробу застрелитись, але пістолет дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки, щоб витягнути чеку, сіпнула раз, другий… Прийшла до пам`яті в ямі, ноги побиті осколками. Почала тікати, щоб її вбили. Прекрасно усвідомлювала, що буде з нею на допитах, якщо чекісти візьмуть живою. Солдати побачили, що вона жива, за нею побіг той, хто поранив. Бігла близько 500 метрів, рука, що висіла на шкірі, завдавала великого болю. Іван КМЕТЮК, заступник голови районної організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса |
