Читаючи Святе Письмо, кожен християнин може скласти собі уявлення про місце, де був похований розіп’ятий Христос. Після смерті тіло Спасителя було покладено у гріб, тобто у висічену у скелі гробницю, в якій, за твердженням євангеліста Йоана, «нікого ще не клали» /19, 41/. Йосиф із Ариматеї спорудив цю гробницю для себе в саду, що знаходився дуже близько Голгофи /Мт. 27, 60; Йн. 19, 41/. Гробниця, очевидно, мала низький вхід /Йн. 20, 5/, який можна було закрити, тільки приваливши до нього камінь /Мк. 15, 46; 16, 3-4/. З розповідей Марка /16, 5-6/ та Йоана /20, 12/ випливає, що тіло було покладене на висічену з каменю лавку, яка розміщувалась праворуч від входу. Якраз тут на момент приходу жінок сиділи ангели. Ще до смерті Ісуса Христа це місце знаходилося за межами міських оборонних укріплень Єрусалиму. Тут виконувались смертні вироки. Гора Голгофа отримала свою назву від слова «гулголет», що означає черепний пагорб. За переказами, саме тут було захоронено прабатька людства Адама. Імператор Андріан, прагнучи знищити пам’ять про священне місце християн, спорудив у 135 р. на Голгофі Форум і Капітолій, де вшановували класичну язичницьку тріадуль – Юпітера, Юнону і Венеру. Акт римського вандалізму мав зовсім протилежний результат. Християни навіки зафіксували в релігійній пам’яті місце насильства. Правда, для віднайдення Святої гробниці, треба було ще провести розкопки, адже вона була зрівняна земляним насипом. За пошуки гробниці у 325 році взялася Олена, мати візантійського імператора Константина Великого разом з єпископом Макарієм. Господній гріб був знайдений непорушеним, а поблизу нього, у рові, копачі виявили хрести Ісуса і двох розбійників. Константин звелів побудувати на місці поховання Спасителя величний храм. Його будували з 326 до 335 року. Гріб Господній відділили грандіозною круглою спорудою, яка дістала назву Анастазіс, що означає Воскресіння. У 614 р. перси зруйнували церкву Гробу Господнього. Через 15 років її відновив абат Модест, але в 1009 р. халіф Хакім повністю зрівняв храм із землею. Це послужило приводом для Хрестових походів, у яких, за свідченнями окремих історичних джерел, брали участь бойові дружини галицьких князів. До таких висновків істориків спонукає і звернення автора поеми «Слово о полку Ігоревім» до володаря Галича Ярослава Осмомисла /1153-1187/, який «стріляє з отчого золотокованого стола салтанів за землями». Імператор Візантії Константин Мономах у 1048 р. знову відродив церкву, але хрестоносці, вважаючи її недостатньо монументальною для того, щоби охороняти тіло Спасителя, взялися за перебудову. Вона була освячена в 1149 р. і зберегла донині свій первозданний вигляд. З тих пір тисячі паломників із всіх кутків християнської Європи стали стікатися до Єрусалиму. Серед них був й ігумен Данило з Руської землі, який писав про подорож, що протривала з 1104 по 1107 рік, своє знамените «Ходіння». Книга майже через тисячу років залишилася настільки цінною для спеціалістів з церковної археології, що її було перекладено російською, французькою, німецькою, грецькою.., і аж у 1991 році – українською. Данило був не єдиним вихідцем з Київської Русі. У паломницьких записках чернець згадує «багатьох людей», про «руську дружину» і нарешті про «руських синів», серед котрих були новгородці і кияни Ізяслав Іванович, Городислав Михайлович та інші. Данило прожив шістнадцять місяців у Лаврі святого Сави і за цей час відвідав усі головні святині Палестини. Коли він наближувався до Єрусалиму, то перше, що побачив, була «Давидова Вежа, потім далі, Оливна Гора, церква Святая Святих і церква Воскресіння, де міститься гріб Господній». Дальше ігумен пише: «Церква Господнього Воскресіння має круглу форму з дванадцятьма округлими колонами та шістьма пілястрами». У Державному історичному музеї в Москві експонується кам’яна ікона «Гріб Господній» з рідкісним іконографічним сюжетом. Її виготовив давньоруський майстер, який жив у Києві десь на рубежі ХІІ-ХІІІ століть. На фоні складної архітектурної споруди, в якій легко впізнаємо описану Данилом церкву Христового Вознесіння, стоїть багато орнаментований саркофаг, над яким нахилився святий Петро. Немає сумніву, що київський ювелір також особисто бачив Гріб Господній і зобразив святиню в своєму мікрошедеврі. Як вказує російська дослідниця Тетяна Ніколаєва, інколи такого змісту найбільше вшановувалися християни, що збиралися в далеку дорогу, що мала захистити їх від різних неприємностей, на котрі була щедрою середньовічна епоха. До цікавих висновків прийшов дослідник з Ермітажу в Санкт-Петербурзі Олег Іоаннісян. У 1979 р. він повторно розкопував давньоруський храм-квадрифолій середини ХІІ ст. на Залуківській височині в давньому Галичі. Вчений визначив абсолютну подібність галицької сакральної споруди з баптистерієм /хрещальнею/ «Уваровської базиліки» в Херсонесі, в якій, за церковними переданнями, хрестився київський князь Володимир Великий. Як стверджують знавці середньовічної церковної архітектури, корсунський баптистерій було споруджено на взірець храму Гробу Господнього в Єрусалимі. І ще одна важлива і цікава деталь. Після того, як свята Олена віднайшла хрест, на якому був розп’ятий Христос, започаткувалася традиція вкладати шматочки священного дерева в хрести-релікварії, виготовлені з благородних металів з високохудожнім їх оформленням. Зрозуміло, що це були дуже дорогі речі, які могли придбати тільки заможні люди. Галицькі князі зберігали у своїй скарбниці золотий релікварій з животворящим хрестом. Про це розповідають старі польські хронічки. Серед знаків державної влади і дорогоцінного майна, пограбованого королем Казимиром Великим, був і хрест зі Святої Землі. Отже, подвиг смерті і велику таємницю Воскресіння нашого Спасителя давні галичани знали не тільки зі сторінок Біблії… Ігор Коваль, історик |
