У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

У Галичині також спалювали жінок і чоловіків за чаклунство, причому останню "відьму" у нас спалили якихось півтораста літ тому. Про це описує секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук Володимир Гнатюк у своїй праці "Купанє і паленє відьм у Галичині" (1912). Археолог, доктор історичних наук Микола Бандрівський подав фрагменти його записів, які стосуються подій на території сьогоднішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, інформують "Вікна".

Отже, с. Нагуєвичі (сьогодні — Дрогобицького району). Під час епідемії холери 1821 року, коли в селі люди почали масово помирати, один хлопчина признався у тому, що він є упирем і вказав на низку односельчан які, ніби-то, теж є упирями і умертвляють людей. Перелякані тою звісткою селяни зібрали схід села і на тій громадській раді вирішили спалити усіх названих "упирів" на вогнищі з тернини. Тоді зігнали на майдан посеред села тих "упирів", зв'язали і почали по одному кидати у вогонь. За розповідями очевидців, деякі з них помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти. Однак, після цього спалення холера не вщухла, а організаторів було притягнуто до відповідальності і позасуджувано на різні терміни.

Тоді ж, у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка, а решта людей не дав попалити місцевий священник, який втрутився у цю справу.

Не менш трагічні речі діялися й на Гуцульщині. Так, біля с. Микуличин біля Яремча останню "відьму" спалили 1827 року, а у с. Верхній Березів на Косівщині, на околиці села навіть було окреме місце, яке називали "Згарище" і на якому спалювали мертвих "упирів".

Семен Бойчук із сусіднього села Текуча, розповідав: "…тут, за горбком, у Березові була відьма…її вночі впіймали, завинули у верету і понесли на Згарище. Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона відьма. А вона ні, та ні. Проситься, плаче…Йо! Не помогло. Спалили… А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала та й доніс у Коломию знати".

Ще один гуцул Дмитро Малкович зі с. Зібранівці біля Коломиї розповідав, що "…там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав…Відьма, що звалася Маруся Перцова сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. І, після цього, як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого".

Зі слів гуцула Ілька Стовп'юка зі с. Іспас, коли у сусідньому селі в черговий раз виявляли відьм, то їх вели на сусідню гору Готарь "…і там розкладали терновий вогонь, і зв'язували, і кидали їх до того огню…То були чоловіки, жінки й дівчата, бо вони не пускали йти дощу… А тато мій казали, що пригадують, як їх дідо ходив туди дивитися, бо від нас багато людей ходило. Відти давали знати, коли тото буде, як тепер віче, та й хто хотів, то і йшов".

Не менш цікаву розповідь, але вже про відьму Кошулиху, записав Володимир Гнатюк у 1908 році від 60-літньої Афії Антоняк зі с. Голови, що біля Косова: "…під час сінокосу, влітку, настала така посуха, що де б не ступив ногою, то трава розсипалася на порох, не було що худобині навіть скубнути. А була тоді в селі одна старезна баба, без жодного зуба у роті, яку звали Кашулею і її, як відьму, викликали до різних справ. Того літа, в тоту страшну посуху пішов поголос по селі, що то не інакше, а таки та відьма Кошуля сперла дощ та й через неї гине стільки народу та й худоба…Тоді усі зібралися і пішли ловити та й палити Кошулю, аби пускала дощ, бо народ геть вигибав з посухи… Тоді Луцьо Іринджін бере бабу за руку, та веде поперед себе з двору... у долину палити на хмизі. Всі довкола горланять і кричать, щоби він швидше гнав бабу. Луцьо веде бабу за праву руку та так материть і кляне ту бабу, що страх та все поривається її вдарити. А баба Кашуля все ся просит: "Йой, пустіть мене, бо я відьма не на дощ, а лише до жнив, я дощ не затримую. Пустіть мене". А той Луцьо кричить на бабу: "... а жнива нам грошей не коштують? Ти гадаєш, що нам легко даються ті жнива, аби ти нам їх обгризала? Ми тобі зараз зробимо конец". Але, як тільки Луцьо загнав Кошулиху на ту купу хмизу, яку вже мали підпалити, то нараз на небі з'явилася маленька хмарка, яка, на очах, щораз більшала і темніла. Аж раптом, з усіх чотирьох сторін як заблискає, як загримить! Вдарила така страшна злива, як ніби хто лив із відра. Ми всі ледве повтікали. Та й той Луцьо лишив бабу та й утік. Лишень сама Кошулиха залишилася стояти на дорозі. Від того часу відьми вже не сперали дощу..."

"Для мене ці записи Володимира Гнатюка цікаві тим, що дають підстави для пошуків і вивчення, у наших Карпатах і на Прикарпатті, місць отих масових спалень людей, які тривали, судячи з усього, з дуже давніх часів і, подекуди, були біля кожного другого села. Фактично, тут ми маємо справу з новим типом археологічних пам'яток, який не можна відносити ні до господарсько-побутових, ні до культових (оскільки культ передбачає місця поклоніння, а тут — зовсім інша справа), ні до поховальних об"єктів. У голові зринає спокуса співставити оті місця спалення "відьм" і "упирів" з добре відомими, в археології, зольниками трьохтисячолітньої давнини, які завжди розташовані поза межами людських поселень. Ті зольники мають вигляд, ледь помітних на око, насипів, які складаються з попелу, золи, різних зумисне поломаних речей і потрощених (часто — тваринячих) кісток. Призначення тих зольників досі остаточно не з'ясоване", — зазначає Микола Бандрівський.