У житті більшості композиторів та виконавців, вихідців зі Станиславівщини, часто складалося так, що їхній талант, не маючи змоги розвиватися в рідних краях, розквітав у інших містах чи й державах. І все ж митці не втрачали зв'язку з домівкою і за найменшої можливості поверталися - тішити земляків своєю творчістю. Такою була й доля Ярослава Лопатинського - композитора за покликанням, лікаря за фахом.
Сьогодні ми відзначаємо 140 років від дня народження цього самобутнього музиканта, доробок якого ще мало вивчений, хоч свого часу відіграв певну роль у розвитку музичного мистецтва Західної України. Видатні українські композитори Станіслав Людкевич та Василь Барвінський схвально відгукувалися про музику Лопатинського, зокрема, про його солоспіви, зазначаючи, що тільки брак професійної музичної освіти завадив йому повністю творчо розкритися в інших жанрах.
Ярослав Лопатинський народився 19 серпня 1871 року в Долині (тепер ця частина міста має назву Стара Долина) на Прикарпатті в сім'ї священика. В родині Лопатинських дуже любили музику: батько Ярослава отець Осип гарно співав, мати - донька колишнього пароха Долини - добре гарала на фортепіано, їхня донька Софія була вчителькою музики в школі Сестер Василіянок у Львові. Хлопчику подобалася і гра матері, і спів церковного хору, і народні пісні. Помітивши потяг сина до музики, мати почала його навчати, і дуже успішно.
Після закінчення початкової школи Ярослав стає учнем Львівської німецької гімназії. Музичну освіту здобуває приватно, беручи уроки фортепіанної гри в піаністки Л. Саєвич. Коли у 1891 році було створене музично-хорове товариство «Львівський Боян», Лопатинський стає його співаком.
Свої перші солоспіви - «Весна до нас рік річно повертає» (на слова Б.Лепкого) та «Давня весна» (на вірші Лесі Українки) - майбутній композитор написав у 16-річному віці, підсвідомо обравши той жанр, в якому згодом найповніше розкриє свою творчу індивідуальність. Приблизно в цей час він розпочинає записувати й народні мелодії, деякі з яких пізніше використає у фортепіанних п'єсах.
Однак в Галичині професія композитора не давала достатніх засобів для життя і не вважалася серйозним заняттям, тому більшість митців намагалися здобути якийсь інший, більш певний фах - юриста, лікаря, інженера, священика.
На сімейній нараді було вирішено, що Ярослав має вивчитися на лікаря, тож, закінчивши гімназію, він поступає на медичний факультет Віденського університету. Вчиться він дуже добре, але не забуває й про музику: стає учасником одного з університетських музичних товариств і продовжує брати приватні уроки, на цей раз - з композиції (у російського композитора С. Майкапара, що тоді перебував у Відні).
Знайомство з творами західноєвропейської класики, можливість відвідувати концерти й оперні вистави за участю першорядних виконавців, постійна робота над собою дозволили Лопатинському як митцеві зробити великий крок уперед. Він пише марш «Відгуки з України», «Аркан» і «Вальс» для духового оркестру, збірник вальсів та «Українські танці» для фортепіано, романси на слова свого двоюрідного брата, в майбутньому відомого актора і письменника Лева Лопатинського. Деякі з цих творів композитор видає власним коштом.
Батьки, до яких студент приїжджав на літні канікули, раділи і фаховим, і музичним успіхам сина. А Ярослав і вдома багато займався на фортепіано, знайомився з новими композиціями. Якось йому випало поїхати в гості до материної сестри в Тифліс, де він відкрив для себе грузинську і російську музику.
Розширення музичного світогляду сприятливо впливало на творчість Лопатинського, збагачувало засоби музичної виразності. Він починає вагатися, чи не помилився з вибором професії, і поступово приходить до рішення стати на шлях професійного композитора. Щоб здійснити свою мрію, Ярослав Лопатинський збирається покинути університет, і тільки наполегливе втручання матері, до думки якої він завжди прислухався, змусило його завершити медичну освіту.
У 1898 році, після семи років віденських студій, Лопатинський отримує звання лікаря широкого профілю і розпочинає практику в Поморянах, а з 1905 року - у Гологорах на Львівщині. В Гологорах він оселяється в невеликому ошатному будиночку з верандою, при центральній площі-торговиці. Двері його будинку були відкритими для пацієнтів мало не цілодобово. Свої лікарські обов'язки Ярослав Осипович виконував дуже сумлінно, здобувши велику повагу і вдячність сільських мешканців. Часто, зважаючи на скруту незаможних селян, він не брав у них грошей за лікування, а бувало й так, що й сам купував для них ліки. До немічних ходив у віддалені села.
Хоч праця лікаря забирала багато часу, композитор засновує в Гологірках селянський хор, пише чимало фортепіанних п'єс і романсів на вірші Т.Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П.Грабовського та інших поетів. Він став першим західноукраїнським композитором, який звернувся до поезії О. Пушкіна, написавши один із кращих своїх солоспівів - «Я вас любив» (в українському перекладі).
У 2-й половині ХІХ - на початку ХХ ст. пісня-романс стала одним із основних жанрів творчості галицьких композиторів. Їй були притаманні органічна єдність музики і слова, настроєво-романтичний тип вислову, свіжа гармонійна мова. Ці якості властиві й романсам Лопатинського. Їх у нього близько ста, але до нас дійшло приблизно вісімдесят. Вони набули великої популярності і виконувалися як співаками-аматорами, так і відомими вокалістами: Соломією Крушельницькою, Одаркою Бандрівською, Марією Сабат-Свірською та іншими. Великим успіхом користувався романс на вірші Лесі Українки «Горить моє серце». Декілька солоспівів Лопатинського були записані на платівки: «Цвіти ще трохи» - у виконанні Філомени Лопатинської, «Сирітка», «Її душа» - в інтерпретації Іванни Синенької-Іваницької, жартівливу пісню «Як я був молодий» записав Василь Тисяк.
Більшість романсів композитора були створені в період між 1900 - 1914 роками. Поряд із ними йшла робота над музично-театральними композиціями. В 1906 році митець пише комічну оперу «Еней на мандрівці» (за І.Котляревським) у стилі популярних у Західній Європі оперет. Лібрето було написане М.Курцебою, прем'єра відбулася на аматорській сцені в Коломиї. Оперою зацікавився «Карлтеатр» (Відень), для якого був зроблений переклад тексту на німецьку мову. Однак віденська постановка не здійснилася через брак коштів. У 1912 році Лопатинський зробив другу редакцію опери, і в цьому варіанті вона увійшла до репертуару львівського театру «Руська бесіда» (режисер Йосип Стадник). У червні 1912 року «Еней» у новій редакції був показаний в Чернівцях. Диригував Михайло Коссак, який свого часу здійснив першу постановку опери «Роксоляна» Д.Січинського. На прем'єрі був присутній автор, якого слухацька аудиторія привітала дуже тепло. До І світової війни опера витримала 30 вистав. Її побачили Станиславів, Львів, Ярослав, Перемишль, а 1914 року сцени з опери силами трупи Стадника прозвучали у концертному варіанті (без сценічної дії) у Кракові і були прихильно сприйняті глядачами. В цьому ж році серед нової серії перших в історії українського грамзапису платівок вийшла й платівка з записами фрагментів «Енея на мандрівці».
Для сцени Лопатинський написав ще опери «Оксана» (загублена в роки І світової війни) та «Сон стрільця» (незавершена), оперету «Склянка води» й музику до комедії Л.Лопатинського «Свекруха», дитячу оперу «Зірка щастя» (незакінчена).
Під час І світової війни Ярослав Лопатинський працював у російському госпіталі і був евакуйований із ним до Києва. У 1918 році він повернувся додому, але ненадовго - вже наступного року стає лікарем Української Галицької армії (УГА). Перейшовши разом із вояками за Збруч, він працює в Проскурові, Вінниці, Умані, Черкасах. Після розформування УГА потрапляє до в'язниці, отримує три роки таборів, але завдяки амністії звільняється. Певний час він працює в Києві як лікар Червоного Хреста, а в 1923 р. повертається в Гологори.
Ще в Києві Лопатинський розпочинає роботу над оперою-легендою «Казка скель» на власне лібрето. В Гологорах він її закінчує, а також пише нові романси та фортепіанні мініатюри. На відміну від «Енея», «Казка скель» сцени не побачила ніколи, хоч є твором більш художньо зрілим.
Лопатинський все життя приятелював із композитором і музичним видавцем Ярославом Ярославенком (Вінцковським), який у 1906 році у Львові організував музичне видавництво «Торбан». У 1922 році ним було видано «Альбом пісень на один голос у супроводі фортепіано» та серію солоспівів Я.Лопатинського. Побачили світ і деякі фортепіанні п'єси композитора, хоч він дуже неохоче віддавав їх до друку, вважаючи не зовсім професійними.
У 30-і рр. Лопатинський підтримував творчі контакти з музичною громадою Золочева. У 1931 р. в місті була відкрита філія Львівського музичного інституту ім. М.Лисенка, діяло хорове товариство «Золочівський Боян», якому митець подарував ряд своїх композицій. У 1935 р. громадськість Золочева влаштувала концерт із творів Лопатинського, на якому був присутній автор. На жаль, та частина творів митця, що знаходилася в бібліотеці «Золочівського Бояна», пропала після його смерті.
У другій половині 20-х років налагодилося особисте життя Лопатинського: він одружився з Корнелією Лесняк зі Снятинщини, згодом у молодого подружжя народився син Петрусь. Та невдовзі доля відвертається від композитора: він розлучається з дружиною, потім помирає його мати (яка, овдовівши, жила в нього), а після неї - 9-річний Петрусь. Майже одночасну втрату двох найрідніших людей Я.Лопатинський переживав дуже болісно, перестав писати музику, займався тільки лікарською практикою. Тривала депресія привела до серцевої хвороби. Помер митець передчасно, заразившись від когось зі своїх пацієнтів тифом (подібним був і кінець життєвого шляху Кирила Стеценка - видатного українського композитора, з яким Лопатинський заприязнився у Східній Україні і деякий час листувався). Ярослава Лопатинського не стало у січні 1936 року. Поховали його в Гологірках, біля могили сина, як він колись заповів, у центрі старого княжого городища.
Сьогодні пам'ять Ярослава Лопатинського належно пошанована на Львівщині і на Прикарпатті: у Поморянській школі запрацював музей його імені, в Долині до сотої річниці від дня народження композитора відкрита меморіальна дошка, його ім'ям названа одна з міських вулиць. Творчість Лопатинського досліджується львівськими та івано-франківськими музикознавцями і поступово повертається до слухача.
Галина МАКСИМ'ЮК, музикознавець
"Галицький кореспондент" |
