Калуська доля — калуська сіль - 2 Грудня 2012 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Історія калуської солевидобувної галузі — складна і проста водночас. Вона відома всім, і, переважно, невідома більшості з калушан. Хоча саме сіль, на думку калуських музейників, істориків і краєзнавців, і може стати туристичною принадою нашого міста. Звичайно, ідея організувати у Калуші бальнеологічний курорт чи просто водити екскурсії у зони тепер екологічної небезпеки, а колись слави, — не нова. Але, схоже, наразі йдеться про дещо інше відновлення важливості солі у житті міста — через імовірне будівництво нового виробництва калійних дорив. Видобуваючи сіль безпосередньо із калуських розсолів, місто втратить цілу віху історії підземного видобування солі і її єдиного ланцюга переробки. Сіль буде остаточно відділена від "калуської хімії”. Тож, "Вікна” взялися підбити підсумок більш, ніж півторастолітньої історії калуської гірничої справи.

До 1853 року відомості про калуську сіль дійшли до нас у вигляді, переважно, легенд. Одна з них, яка, проте, мала документальне підтвердження, датована саме 29 вересня 1853 року, коли на шахту "Калуш” привезли і встановили першу парову машину, а на її пуск приїхав цісар Франц-Йосип І. В урочистій книзі, присвяченій пуску, він, зокрема, записав: "Щасливо піднятися! Під багатославним правлінням Його цісарсько-королівсьої Апостольської величності Франца-Йосифа І Божою милістю імператора Австрії”. Парова машина фірми "Сильвін” стала чи не унікальною на теренах Австро-Угорської імперії. Тому до неї, фактично, з’їжджалися "туристи”: інженери-гірники і технічні спеціалісти. Усі вони, ніби у музеї, після огляду машини, залишали свої побажання і враження у спеціальній книзі відгуків. Ця книга і нині збережена у музеї історії і трудової слави ПрАТ "ЛУКОР”. Там зберігся і детальний план опису технології солеваріння, датований 1852 роком. Приблизно такий самий процес до появи парової підйомної машини застосовували для солеваріння й у Калуші: спочатку у свердловину закачували воду, яка розчиняла і вимивала із надр сіль, а вже пізніше — ропу піднімали на-гора і виварювали. Після випаровування залишалася сіль.

Уже з появою парової машини у Калуші запрацювали шахти. Максимальна глибина виробіток перших калуських шахт сягала 240 метрів. І де саме вони були розташовані — достеменно невідомо. Джерела вказують на те, що перші шахти були розташовані на правому березі Сівки. Орієнтовне місце знаходження цих шахт — сучасні вул. Глібова-Пархоменка-Львівська, де вже у цьому столітті утворилися провалля. Імовірно, розроблялися території Хотіня і Кропивника. Була можливість, замість солеварень, спровадити нову технологію видобування солі методом виробітку (сіль підривали, вантажили у вагонетки і за допомогою скреперної лебідки піднімали. — Авт.). Шахти були настільки великими, що вже згодом там пересувалися своєрідною вузькоколійкою.

Офіційні власники з часом змінювалися. Один із них — акціонерне товариство "Калійні родовища і калійні розробки”. Його калушани згадають навіть під початок третього тисячоліття. У газеті "Оріана” від 16 жовтня 1999 року працівник заводу "Техмаш” Мирон Камінський зазначає, що у 1873 році, коли у Калуші спалахнула економічна криза, на підприємстві ходили свої гроші. 1999 року у крамницях ВАТ "Оріана” отоваритися можна було за спеціальними купонами, названими робітниками за прізвищем тодішнього голови правління ВАТ "Оріана” — "черниками”.

"В 1873 році спалахнула економічна криза і попит на калійні добрива дуже різко скоротився. Саме це і призвело до того, що Калуське акціонерне товариство збанкрутувало, і в 1875 році було ліквідоване. В цей тяжкий період економічної кризи з метою хоч якось поправити свої справи товариство випустило свої гроші, внаслідок чого робітники потрапили у ще більшу залежність від своїх господарів, отримавши зарплату такими "грішми”, вони були змушені були користуватися тільки магазинами акціонерного товариства”, — писав до редакції газети Мирон Камінський.

— Збережені альбоми з іміджевими світлинами калуських і стебниківських промислових об’єктів, фактично, свідчать про масштаби і розвиток промисловості вже 1922 року. Фактично, тоді активно розбудувався район, який нині називають Старим калійним. Уже на фото 1922 року видно не тільки колись новітній калійний завод, але і чудову інфраструктуру. Тоді на розвинене підприємство Галичини запрошували працювати гірників із Угорщини. Вони у гірничій справі тямили краще, оскільки мали більший досвід. Для них будували добротні на той час будинки. Так виріс цілий район, і ще і досі старші калушани знають, де живуть "баняни” (від угорського "баня” — шахта. — Авт.). Будинок, де нині розташований дитячий садочок "Чебурашка”, був резиденцією директора калійного комбінату. Адміністративний корпус калійного заводу на початку минулого століття обзавівся навіть своїм власним годинником, який на той час був своєрідним свідченням престижу. Альбом містить і фото всередині шахт. Тільки підземні камери сягали висоти до 40 метрів, — каже екскурсовод музею історії і трудової слави ПрАТ "ЛУКОР” Микола Подобайло.

А ось саме приміщення старого калійного заводу функціонувало, власне, чи не до пуску хіміко-металургійного комбінату всередині 60-х років минулого століття. Калуш був звільнений від німецьких військ 27 липня 1944 року. Уже на початку серпня запрацювала електровня старого калійного комбінату. Невдовзі відновив роботу і сам комбінат. На фото 1945-1950 років — працівники калійного виробництва. І добра третина із них — дитячі обличчя.

— Доводилося читати, що після німецької окупації на калійному заводі використовували дитячу працю. Проте, остаточно переконався у цьому, поглянувши на фото. Загалом, багато із працівників заводу на вигляд мають по 12-14 років. Це — тоді, коли робочий день на поверхні тривав по 12 годин, а під землею — 10. Проте, тоді люди працювали, напевне, більш самовіддано, — резюмує Микола Подобайло.

Незабаром у Радянському Союзі розпочалася тотальна хімізація. Під її хвилю потрапив і Калуш. Тоді ж почалося дорозслідування калуських надр, і, загалом, дослідження сягнули глибини 960 метрів. У Калуші вже тоді знайшли газ. І був певний час, коли все місто використовувало газ власного видобутку. Однак, із розробкою значних покладів у Сибіру, тоді від відносно незначної кількості калуського газу вирішили відмовитися. За словами Миколи Подобайла, і досі біля Калуша є законсервовані свердловини. Тож, можливо, із тенденцією до розширення джерел енергоносіїв, у нагоді стане і калуський газ.

Уже наприкінці 50-х років минулого століття солевидобувна промисловість стала для Калуша тільки однією з первинних ланок великої хімічної галузі. Хімія стала невід’ємною частиною життя калушан. Початок роботи і введення один за одним ланки хімічних виробництв зробило "хімію” частиною життя міста. Тому нині у музей історії і трудової слави приходять не тільки гості міста чи екскурсії із навчальних закладів. Приходять і людям, які молодими спеціалістами приїхали у Калуш, і які "з нуля” піднімали калуську "хімію”. Шукають фото і спогади. Знають, що у музеї існують фотоальбоми, які видавали перед пуском кожного із нових виробництв. Тепер таких альбомів не роблять. І не роблять урочистих колективних фото. Тому знайти візуальний доказ своєї належності до великого хімічного товариства, — фактично, більше ніде.

Детальний макет шахти для музею історії і трудової слави виготовили працівники хімічного підприємства. Шахту зводили спеціалісти із Москви, Львова, Червонограду і Калуша. Проектна потужність рудника — 1250 тис. тонн руди на рік. Основними мінералами були каїніт, лангбейніт, сильвін. Загалом, рудник віднесено до першої категорії безпечності по газу-метану. Категорія — середнього рівня безпеки. Тобто, якщо метан і вивільнявся у порожнини шахти, то хіба що у процесі дифузії й — у невеликих кількостях, і виводилися на поверхню через вентиляційні канали. Тому масштабних аварій на шахті, на щастя, не відбувалося.

Історію новітніх хімічних виробництв знає чи не кожен калушанин. Вона, здавалося б, уже і не сприймається як історія. Хоча, із 1976 року, коли історію калуської "хімії” зібрали у музеї, там назбиралося чимало нових експонатів. Наразі експозиція музею, яка щороку оновлюється, налічує близько 600 експонатів, датованих від середини ХІХ століття — і сьогоденням.

— Це не означає, що вони — пусті. Просто речовина, яка там перебуває, — зразок продукції, яку колись випускали хімічні підприємства Калуша, перебуває у газоподібному стані. До речі, серед продукції, зразки якої виставлені на огляд, не знайдете нашумілого нині гексахлорбензолу. Адже це не була продукція, а — побічний продукт. Хоча і серед зразків є дуже токсичні речовини, такі як, наприклад, чотирихлористий вуглець. Він є дуже добрим розчинником. І, колись, коли люди фарбували підлоги чи вікна, часто до фарби додавали саме цю речовину. Так вона швидше висихала. Однак, вони не розуміли, що, переночувавши у такій квартирі після ремонту, ризикували не просто отруїтися, а навіть — померти, — стверджує Микола Подобайло.

Ще однин розділ експозиції музею стосується нагород за діяльність, які у різні роки отримували хімічні виробництва нашого міста. Найбільш відома серед них — "Золотий Меркурій”. Саме його копія впродовж 20-и років стояла біля адміністративного корпусу хімічного комбінату. Нагорода, проте, — не за продукцію, а — за міжнародну торгівлю. Отримана у Москві 1980 року. Оригінал статуетки має висоту не більше 30 см. Меркурій, який колись був встановлений біля управління, — тільки копія нагороди. Зрештою, з-перед управління скульптуру забрали, коли на початку 2000-х років робили реконструкцію площі. Сам же оригінал нагороди перебуває у музеї. Проте, і там він захований від стороннього ока. Натомість, можна побачити його збільшену копію — у "компанії” інших нагород, які підприємство тримало колись на різних континентах.

Нині музей історії і трудової слави позиціонує себе як громадський центр, де можуть збиратися ветерани хімічної промисловості і просто всі охочі. Громадські заходи і художні виставки, екскурсії із застосуванням інформаційних технологій, зазвичай, нечасто можна побачити у музеях нашого краю. Однак, тематика, яка вирізняє калуські підприємства з-поміж інших, і надалі залишиться для калушан цікавою, і кожен, мабуть, хоче, щоб вона не відійшла в історію, а постійно існувала і розвивалася, і щоб музей показував не просто минувшину, а минувшину, яка і нині — з нами. До якої місто щодня стає до роботи.