88-річний Михайло Володимирович Михайлюк із села Драгомирчани безцінні спогади свого життя вирішив перенести на папір. Понад три роки він писав автобіографічну книгу «За волю України! Спогади буремних літ». Тут немає ні краплі вигадки – тільки реальні історії, все, що пережив. А пережити довелось чимало… Михайло Володимирович народився у селі Козівка Бережанського повіту Тернопільської області. У 1939 році на відмінно закінчив польську середню школу і поступив до гімназії у Бережанах. Проте обставини склалися так, що після першого курсу навчання його припинилось. Студентів наказали залишити на повторний курс, через те що «очень хромает русский язык». А вже у 1941 почалася Друга світова війна. В той час Михайла Михайлюка прийняли в ряди підпільного юнацтва, а потім направили на вишкіл пропаганди. Відтак пізніше провід ОУН призначив його станичним, а згодом – районовим провідником юнаків. У 1944 році, зібравши всі необхідні документи, Михайло Володимирович поїхав до Бережан у відділ освіти, де йому запропонували посаду вчителя початкових класів. Пригадує: «Нас, молодих вчителів, двічі на місяць викликали в район на семінари. Там нам говорили тільки про політику: розхвалювали радянську систему та комуністичний устрій СССР, розповідали про те, як добре живеться при такій владі». Коли Михайло був на одному із таких семінарів, в його дім увірвались облавники, забрали родину й відвезли в район КПЗ. Батька вбили на слідстві. Згодом розшукали й Михайла Володимировича. «Пам’ятаю, – каже, – постукали у двері, зайшли офіцер, стрілок і три облавники і питають мене, хто я. А я показав їм документи, офіцер подивився і віддав мені їх зі словами «Отдыхайте!». Вони пішли, а вже через 10 хвилин повернулися. Кажуть: «Собирайтесь с нами!». А стрілок тільки одне слово сказав: «Он!», мовляв, син того, якого вбили. Мене забрали і взяли на слідство без жодних пояснень. Вони хотіли, щоб я доносив на всіх і на все, що відбувається в селі. А я сказав їм, що шпигуном не був і не хочу ним бути». За таку непокірність Михайла Михайлюка ув’язнили на 10 років. Постійні допити, страшні камери, оббризкані кров’ю стіни підвалів, а ще так звані телячі вагони, які привозили на вокзали Тернополя, Ворошиловграда, Москви, Нижнього Новгорода, Караганди, – все це неможливо забути. Так само, як і вироки, про які чоловік згадує з острахом, – «высшая мера наказания». «Коли мене запитали, яке моє останнє бажання, я відповів: «Розв’яжіть дріт, яким ви мені зв’язали руки, щоб я перехрестився перед смертю». Моя непоступливість розізлила їх, і вони вистрілили в мене. Але куля тільки обпекла мені верхню частину вуха та обсмалила волосся. А ззаду хтось вдарив мене по потилиці, і я втратив свідомість. Прийшов до тями вже в камері, руки були розв’язані, але пекли у проколених дротом місцях, голова боліла і дуже хотілося пити. Не знаю, скільки я пролежав непритомний», – розповідає Михайло Володимирович. Особливе місце як у пам’яті Михайла Михайлюка, так і в його книзі посідають спогади про дві любові – Зоряну і Марію. Перша прийшла в його життя в роки вчителювання у школі. Зірка (так її називали знайомі, і саме так згадує дівчину у своїй книзі Михайло Володимирович) була дочкою священика і також працювала на педагогічній ниві. На почуттях, які виникли між молодими хлопцем та дівчиною, уже будувались плани про весілля. Проте їх спочатку порушило Михайлове ув’язнення, а згодом – зруйнувала людська підступність. Чоловік, через якого закохані підтримували зв’язок, написав Зірці листа про те, що Михайло помер у в’язниці від запалення легенів. Натомість Михайло отримав звістку, що Зірка вийшла заміж і уже має дитину. А свою Марію чоловік зустрів у стінах неволі. Пам’ять зберегла все: те, як вперше познайомились, як вона ніяковіла, отримуючи від нього подарунки, як перейшли на «ти» і як вперше поцілувались. А згодом Марія стала його дружиною і народила йому двох синів – Ярослава і Володимира. «Ми з Марією Василівною прожили п’ятдесят з половиною років. Нажили дітей, повінували, внуків нажили і майже всіх повінували, правнуків дочекались… Та вона дочекалась тільки двох правнуків», – розповідає чоловік. Сьогодні у Михайла Володимировича Михайлюка п’ятеро онуків та троє правнуків, зізнається, що чекає четвертого. Онука Мар’яна говорить: «Дідусь часто розповідає нам історії зі свого життя. Мені подобається слухати його. Він у нас дуже розумний. А ще показує нам старі фотографії. Вони для діда дорогі як пам’ять. Часто він сідає у своїй кімнаті, розкладає перед собою усі ці світлини і довго їх переглядає, щось згадує».Також Мар’яна каже, що вони планують видати його книгу, але поки що немає можливості. Роздрукували її тільки у трьох екземплярах – «для своїх». Сам Михайло Володимирович на питання про видавництво книги відповідає: «Я не думав над цим. Все це пишу для моїх дітей та онуків. Мої книги, вірші і «Кобзар» – все це їм від мене». Михайло Володимирович Михайлюк зізнається, що почав писати другу книгу, але подробиць поки що не розкриває. Ірина Головенко, студентка ЛНУ імені Івана Франка |
