У липні—серпні минає століття від початку Першої світової війни, що також відома як Велика війна. Той глобальний військовий конфлікт, який переорав тодішній світовий порядок у Європі, тривав добрі чотири роки. Він забрав життя дев’яти мільйонів солдатів та цивільних жителів і мав у підсумку вирішальний вплив на хід історії всієї земної цивілізації у XX столітті, оскільки створив передумови для виникнення незабаром і Другої світової. Для наших прабабусь і прадідів війна 1914—1918 рр. відіграла свою злу роль передусім тим, що її фронт кілька разів прокочувався туди-сюди землями Західної України, котра перебувала в складі Австро-Угорщини — однієї з головних дійових осіб у театрі бойових дій, — це, звісно, мало свої наслідки для населення регіону.
Проте все ж є підстави говорити з висоти такого ювілею і про значущість Першої світової для національно-патріотичного руху в Галичині, який тоді якраз наростав. Адже буквально з початком Великої війни у складі австрійської армії, що протистояла збройним силам царської Росії, постала унікальна добровольча військова формація, яка ввійшла в історію визвольної боротьби нашого народу під назвою Українські січові стрільці. Офіційною датою створення Легіону УСС вважають 6 серпня 1914 р. Отже, нинішнього року відзначатимемо ще одну круглу річницю в українській історії — ювілей «усусів». З цього приводу пропонуємо кілька розповідей про наших краян, які належали до тієї когорти мужніх. Зокрема нині, напередодні Дня героїв, який в Україні відзначають 23 травня, читайте матеріал про Франца БОРИСА, командира січової кавалерії.
Назва заснованого ще 1439 року мальовничого с. Волосова Надвірнянського району, що розкинулося на березі Стримби, за однією з версій походить від імені язичницького бога слов’ян Велеса (покровителя худоби). Отже, історією тут дихає все. Але насамперед найбільше надбання села, як, мабуть, і кожного населеного пункту, — відомі його уродженці та вихідці з нього. Серед них — співробітник об’єднаного Надвірнянсько-Богородчанського райвійськкомату Віктор Боца. Його знають чи не всі надвірнянці. Та лише небагато односельців відають, що його дід — славетний командир кінного полку українських січових стрільців Франц Якович Борис.
Майбутній «усус» — сотник армії УНР — народився 16 липня 1896 р. у Станіславові в досить заможній родині, яка мала власну кузню. Взагалі, сім’я директора школи Якова Бориса, в якій виховувалося троє дітей — сини Франц і Йосиф та донька Софія, були взірцем українського патріотизму. В лавах УСС, крім Франца, служили і його батько та брат. Коли Ф. Борис закінчив Станіславівську гімназію, 1914-го його призвали до лав австрійської армії. Потрапив у російський полон. Повернувся з нього 1917-го, коли в Наддніпрянській Україні розпочалися буремні роки національно-визвольної революції. Тоді з ініціативи керівництва УСС — Андрія Мельника, Романа Сушка й інших — із колишніх військовополонених галичан створили Галицько-Буковинський курінь Українського січового стрілецтва, який приєднався до цілковитої підтримки січовиками Української Центральної Ради. Згодом його перейменували на перший курінь УСС, командантом котрого став Євген Коновалець. Пізніше це була найбільш боєздатна частина армії УНР.
Ф. Борис вступає до куреня в січні 1918-го, а вже з березня він — командир кінної розвідки іншого формування — четвертого полку січових стрільців. Однак 29 квітня 1918 року генерал Павло Скоропадський за допомогою німецьких військ захопив владу і проголосив себе гетьманом України. Вступивши до Києва, німці взялися розформовувати деякі українські військові частини, в їх числі розпустили й рідний полк Франца. Проте Ф. Борис зостається в Києві. Зрештою, й більшість січових стрільців не розбрелися по хатах. Але водночас, аби не стати ворогами українського селянства, вони вирішили підтримати новий державний орган в Україні — Директорію Симона Петлюри.
Втім, нагадаємо, то була складна й суперечлива доба української історії. Вона знайшла своє відображення і в долі Франца. Наприкінці вересня 1918 р. він отримав дозвіл П. Скоропадського на формування окремого пішого загону січових стрільців у Білій Церкві. Займаючись цим, Ф. Борис також створив та очолив кінну розвідку. Але все ж із грудня 1918 р. він — командир кавалерійського дивізіону січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії, який у середині липня 1919-го розгорнули в кінний полк УСС чинної армії УНР.
У статті «Січові стрільці на роздоріжжі», опублікованій в журналі «Літопис Червоної Калини» (1994, №10–12), сотник іван Андрух розповідає, що з Києва до Фастова у другий запорізький полк прибули сотник Микола, Загайкевич, Іван Рогульський, а також хорунжі Кичан і Ф. Борис. Їх з радістю прийняв до лав запоріжців легендарний отаман Петро Болбочан. Гетьманське командування для утримання Києва перекинуло значні військові сили під командуванням генерала Святополка-Мирського. 18 листопада 1918 року в районі залізничних станцій Мотовилівки та Василькова стрілецькі частини Директорії вступили в бій із гетьманцями. У складі їхнього авангарду успішно воювала й кінна розвідка тоді ще хорунжого Ф. Бориса.
Описуючи бій під Мотовилівкою, відомий історик Іван Крип’якевич у праці «історія січових стрільців» зазначає: «У блискучий, надзвичайно добре дисциплінований військовий відділ сформувалася стрілецька кіннота Франца Бориса у складі 200 шабель». Надвечір «усуси» прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Офіцерські частини гетьманців втратили понад 600 чоловік убитими. Відзначився кінний полк у складі північної групи українських військ отамана Оскілка і під Коростенем, Ославськом, Мозирем, на проскурівському та кам’янець-подільському напрямах бойових дій. Керівництво січовиків жалкувало, що через брак коней кавалерійський підрозділ складався лише з 250 вершників й кулеметної сотні.
У командуванні полком Ф. Борис спирався на досвідчених і відважних старшин: Федора Грибовського, івана Камінського, Петра Кухту, Сергія Бойка, Федора Мельника, Олександра Пащенка, Миколу Филиповича, Степана іванця. Відомо також, що кіннотники УСС відзначилися й у важких боях 1919 року з білогвардійським генералом Денікіним. Правда, сильні осінні морози, масові захворювання на тиф негативно позначилися на моральному стані стрілецтва. і все ж кавалеристи мужньо обороняли місто Шаргород. Але Франц теж захворів на тиф і кінним полком у боях за станцію Мурафа вже керував сотник Сергій Байло.
Як свідчить інтернет-видання historicofclub.org.ua, після одужання Ф. Борис з липня й до жовтня 1920-го виконував обов’язки командира четвертого кінного полку четвертої Київської дивізії Армії УНР, потім служив старшиною для доручень штабу шостої січової стрілецької дивізії. Згодом він — в еміграції в Чехословаччині. Там відбулось останнє засідання стрілецької ради, на якому, визнавши безцільність перебування за кордоном, керівництво закликало січових стрільців до повернення у Галичину. Отож після завершення національно-визвольної боротьби тисячі стомлених, розчарованих, але з почуттям виконаного обов’язку галичан повернулися додому з польських військових таборів для інтернованих, а також із чеської еміграції.
Власне, після інтернування військ армії УНР Ф. Борис з 1921 р. протягом якогось часу жив на Волині. Та потім таки повернувся на рідну Станіславівщину. Приїхав не сам, а з побратимом Квічкою, з яким ділив злигодні військового життя. Доля закинула друзів у село Волосів, де вони одружилися з дочками пана Заха, чеха за походженням, котрий мав тут маєток. Той був добрим раздою, заможним. Скажімо, для спорудження великого двоповерхового житлового будинку Зах скористався послугами не будь-кого, а станіславівського архітектора.
До речі, пізніше протягом десятиліть волосівська громада використовувала ту будівлю як лікарню. і прикро, що так не по-господарськи виглядає вона після певних «демократичних» операцій з нерухомістюѕ Саме за сприяння родин Борисів та Квічків у Волосові й заклали на гектарній площі чудовий сад. У співдружності з авторитетним греко-католицьким священиком о. Сумиком Борис та Квічка проводили плідну просвітницько-культурну діяльність. Далеко за межами Волосова відомі стали створені ними тутешні осередки товариств «Луг» та «Сокіл». Сім’ї побратимів також виділяли значні суми злотих на побудову Народного дому, що став до ладу 1935 р.
Збігали роки, а в подружжя Борисів не було дітей. Тому його дружина Людмила з розумінням поставилася до любовного роману чоловіка з вродливою служницею. Саме дитина, котра народилася в результаті цього зв’язку, дала початок родові згадуваного В. Боца. Франц матеріально підтримував молоду матір, навіть виділив їй кілька моргів поля.
Ф. Борис — один з ініціаторів створення волосівського народного театру. Жителька села Параска Гвоздянчук (1919 р. н.) пригадує, як грала роль дівчини в спектаклі «Запорізький скарб». Для новоствореного хору запросили диригента Теодора Маланчука з м. Рави Руської на Львівщині. Пан Зах виділив Теодорові кімнату для проживання. Очевидно, Борис та Квічка підтримували зв’язок із підпіллям ОУН. Бо П. Гвоздянчук розповідає, як за завданням Квічки розповсюджувала патріотичну літературу в навколишніх селах.
У Волосові у 20–30-х роках ХХ ст. жило чимало польських родин. Попервах українці й поляки як сусіди знаходили спільну мову. Приміром, колійовий інженер Колаковський навіть допоміг фінансами у спорудженні Народного дому, а його дочка одружилася з українцем на Львівщині. Але напередодні Другої світової війни міжнаціональні стосунки загострилися, пролилася перша кров. Двоє синів Колаковського подалися до Армії Крайової, а сам він покинув Волосів.
Коли 17 вересня 1939-го Червона армія захопила західноукраїнські землі, високоосвічений Ф. Борис зрозумів, що може його, колишнього «усуса», чекати — якщо не Соловки, то розстріл. Життєвий досвід, любов до України, бажання бути корисним рідному народові спонукали його таємно покинути Станіславівщину. Він переселився на етнічні українські землі Польщі — замешкав у селі Потурині Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Згодом авторитетного екс-командира УСС обрали волосним старостою. Але 28 лютого 1943 року він загинув від рук польських шовіністів. Так несподівано трагічно завершився земний шлях нашого славного краянина — українського патріота Франца Бориса.
То був ще один непростий період української минувшини. Опинившись тоді наче між двох вогнів, ветерани УСС, котрі за будь-яких суспільних обставин зоставалися національно свідомими українцями, не мали особливого вибору в тому, як облаштувати свою долю. Що це справді було так, засвідчує історія Квічки, котрий після «золотого вересня», на відміну від свого побратима, не покинув Галичину, а залишився у Волосові. З приходом большевиків його заарештували, позбавили всієї власності й вислали як «куркуля» за Уральський хребет. Але там він якось зумів довести «властям», що є громадянином Чехословаччини, і його відпустили. На теренах тієї країни Квічка й прожив решту життя. Коли саме він помер і де його поховано — це з’ясувати наразі не вдалося.
Низка громадських організацій Прикарпаття звернулася до міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса з клопотанням про присвоєння Францові Борису з нагоди 100-літнього ювілею створення Легіону УСС звання «Почесний громадянин міста».
P. S. Під час написання статті використано спогади дочки Наталії стрільця першого куреня першого стрілецького полку армії УНР Павла Реміцького з Волосова й матеріали історика з Надвірни Михайла Семкіяша.
Ігор АНДРУНЯК. Василь МОРОЗ |
