Цьогоріч відзначається 30-та річниця відновлення Пласту в Україні та 107-ма річниця Першої Пластової присяги. Створення «Пласту» — одна з тем, яку досліджує музей-оселя Франкової родини в Підгірках, адже біля витоків цієї організації стояв син Івана Яковича Франка — Петро. Завдяки відкритим архівам сьогодні вдається оприлюднити нову інформацію про загибель пластунів із Підгірок.
У 1907 році розпочала свою діяльність масова молодіжна організація скаутів, засновником якої вважаютьРоберта Бейден-Пауела. А вже через чотири роки в Україні все більшого поширення почав набувати пластунський рух. Серед засновників були Іван Чмола, Олександр Тисовський та Петро Франко — син знаного вже тоді, і не лише в Галичині, письменника Івана Франка. 12 квітня 1912 року у Львові пластуни склали першу Пластову присягу.
Пластовим ділом Петра Франка, без найменшого сумніву, є скликання та проведення першого З’їзду впорядників пластових гуртків, на якому з окремих осередків було створено організацію. У основі назви «Пласт» є відповідник англійського «Scout» (розвідник), взятий за прикладом пластунів — козаків-розвідників.
Відомо, що влітку 1914 року Петро Франко організував пластовий табір у Чорногорі. Усі учасники табору, на чолі з ним самим, зголосилися на заклик Головної Української Ради стати добровольцями до Легіону Українських Січових Стрільців. Між іншим, пластуни у своїх спогадах відзначали, що Петро Франко ходив у бездоганно повному пластовому однострої.
Діяльність пластових осередків не була організованою. За важливу справу — надання пластовому рухові цілеспрямованості та організованості — взявся саме Петро Франко. Про це свідчать публікації в газеті «Діло», опубліковані в еміграції у Канаді Дарією Навроцькою, яка в 20-х роках минулого століття навчалася в Коломийській гімназії, де вчителював Петро Франко:
«Петро Франко організував таємний гурток пластунів. У Львові Пласт був тоді легальною організацією, а в Коломиї — заборонений. До цього гуртка належало 22 учні четвертих-шостих класів, у тому числі і я. Ми сходилися в лузі над Прутом, де вчилися плавати й рятувати потопаючих. Там нам Петро Франко розповідав про завдання й мету Пласту, про світлі сторінки історії України та про визвольну боротьбу нашого народу й причини невдач у ній».
Дарія Навроцька пригадує, що кожний з членів гуртка вів щоденник, у якому записував, що зробив злого:
«Петро Франко хвалив за добрі вчинки, а злі аналізував і давав пораду, як їх не допускатися. Часто повторював: «Праця єдина з неволі нас вирве…».
Пластун має чемно й делікатно обходитися з дівчиною, жінкою, старшою людиною й взагалі з людьми. Принагідно читав нам, на наше прохання, свої вірші, які нам подобалися. Його мудрі й добрі слова, високоморальне виховання впливали на нас. Пластуни стали відрізнятися від маси учнів, краще вчитися, охайніше виглядати, були ввічливими й організованими, немов підросли. Восени 1929 року всіх нас, пластунів, польська поліція арештувала. Правда, довго нас у в’язниці не тримали, але жорстоко допитували. На славу пластунам, ніхто не признався до приналежности до гуртка, отже, не було й суду.
А фінал був такий, що на вчительській конференції в присутності й на вимогу візитатора Львівської кураторії Кестліха всіх нас, 22 пластунів, виключили з Коломийської гімназії із забороною далі вчитися на території Польщі».
Крім того, було звільнено з роботи шістьох учителів, які заступалися за пластунів, серед яких і Петра Франка.
Калуські пластуни. У центрі — Дем'ян Кушлик. Третя зліва в нижньому ряду — Ганна Франко-Тацуняк, майбутня дружина Омеляна-Володимира Франка. Омелян — син Онуфрія (брата Івана Яковича) і власник будинку, в якому нині розташовний музей-оселя родини Франка
Тому допомога та підтримка Владики Андрея Шептицького стала дуже слушною у той час. Митрополит узяв цю молодіжну спільноту під свій патронат, допомагаючи в тому числі й матеріально. Частину своєї «посілости й дібр» у Карпатах він подарував для заснування пластових таборів, надав деревину та ліс, окремо призначив кошти на пошиття одностроїв, оплачував поїздки.
Знаменною подією для пластунів 20-х на наших теренах була зустріч Митрополита Андрея Шептицького в Підлютому, яке тоді було досить розвиненим курортним місцем. У особі Митрополита Андрея здобули вони і духовного пастиря, і щирого приятеля, що вповні розумів вагу та значення новоствореної організації.
Саме тому Митрополит Андрей отримав від Українського Пластового Уладу найвищу пластову нагороду — титул Добродія Пласту.
Андрей Шептицький був тісною дружбою пов’язаний зі Степаном Смольським — «газетником» з Підгірок, який виписував багато періодики. У музеї-оселі Франкової родини в Підгірках зберігаються спогади Марії Димпенс-Смольської, онучки «газетника» по сину Йосафату. За її словами, Шептицький декілька разів приїжджав з приватними візитами до Степана Смольського. Тому не дивно, що саме син Степана Смольського Василь організував пластовий гурток у Підгірках.
У Підгірках «Пласт» мав дуже великий осередок ще й тому, що його організатор та лідер цієї організації — син Каменяра Петро Франко — часто відвідував ці родинні місця. Адже саме тут Іван Якович разом з братом Онуфрієм купили грунт і садибу. Буквально з перших днів Франки тісно подружилися з найближчими сусідами — Смольськими. Діти одних і других були майже однолітками, тому тісно спілкувалися, починаючи з першого приїзду «франчат» на літні вакації в 1905 році до Підгірок. Сільські хлопчаки пасли корів на обрінку, коли до них прийшли гімназисти в дивних мундирах. Та сини Франка виявилися напрочуд простими в спілкуванні, тож, швидко отримали статус «своїх» серед підгорецької молоді.
Уже в 1908 році в другому томі «Галицько-руських народних приповідок» з'являються друком прислів'я та приказки, записані синами Андрієм і Тарасом у селі Підгірки. Тут вони організували також футбольну команду, яку очолив Василь Смольський. Василь, або як його називали «Василько», був громадським активістом, першим спортсменом «Просвіти» і «Пласту», а також — лідером місцевого осередку ОУН.
Калуські пластунки в залі Народного дому. Руханка. Зліва — Дем'ян Кушлик. І нині на спеціалізаційних таборах пластуни можуть здобути знання з мандрівництва, канойкарства, морського пластування, спорту, альпіністики та лещетарства
Відомості про підгорецьких «пластунів» можна віднайти в книзі відомого краєзнавця Миколи Когута «Підгірки. Минуле і сучасне». Також матеріалами з історії «Пласту» поділився Тарас Зень, пластун станиці "Івано-Франківськ" та гендиректор ТРК «Вежа».
Лідер «Пласту» в Підгірках Василь Смольський народився 26 січня 1911 року. Загинув в УПА біля Перегінська Рожнятівського району. Під час навчання у Яворівській гімназії Василь Смольський входив до 17-го Пластового куреня імені Миколи Драгоманова (гурток «Вовки»). Носив пластове псевдо «Мамай». У книзі Миколи Когута йдеться:
«Смольський Василь — громадсько-просвітницький і спортивний діяч, брат Григорія і Харитона Смольських. Закінчив гімназію в Яворові. Засновник молодіжного товариства «Спорт», диригент мішаного та дитячого хору при філії «Просвіти» (1935-1939 рр.) Засновник гуртка «Пласт», викладав «руханку» на курсах вихователів «Доросту» (Калуш, 1938-1939 рр.) З 1939 по 1941-й рік був на вишколі ОУН у Кракові, пізніше добровільно вступив на службу в Дивізію «Галичина». Брав участь у бою під Бродами (липень 1944 року). Повернувся у Підгірки, з осені 1944 року — у рядах УПА (р-н Чорного лісу). В підпіллі мав псевдо «Сулима».
Тарасу Зеню вдалось роздобути пластове фото Василя Смольського з родинного архіву племінниці Володимира Кунанця — пані Оксани. По центру — Володимир Кунанець, один із організаторів націоналістичного руху на Яворівщині, співзасновник популярного львівського видавництва «Дешева книжка» (друга половина 1930-х), політв’язень польських тюрем і концтабору в Березі Картузькій, надрайонний провідник ОУН Яворівщини (1945–1946), окружний провідник ОУН Львівщини (1946-1948), відзначений Бронзовим Хрестом заслуги УПА, відомий у підпіллі за псевдонімами «Інгул», «Прут», «Реут», «Рось», «Пi-21».
У Підгірках одним з перших вступив до скаутської організації «Пласт» Микола Магас, 1913 року народження, онук Онуфрія Франка, учасник національно-визвольного руху.
У книзі Романа Горака «Рід Якова» йдеться, що Микола Магас одружився з Настею Будзан. Їхнього 14-річного сина Ігоря в 1954 році вбив грім. Микола загинув в УПА, похований в братській могилі в Підгірках. У музеї-оселі родини Франка у Підгірках є світлина, де Микола Магас — у формі польського жовніра.
Тарас Зень віднайшов в архіві звіт про проведення спецоперацій районним Калуським відділом держбезпеки за 1948 рік з інформацією, як енкаведисти знищили Миколу Магаса. Матеріали ці раніше не були оприлюднені, тож, інформація публікується вперше. Згідно з оперативною довідкою №209 за 27 червня 1948 року при проведенні операції в лісовому масиві Підгірок було вбито двох підгірчан, одним із яких був господарчий керівник кущового проводу ОУН в Калуському районі Микола Магас. Рік народження вказано 1912-й. Також вказано псевдо «Зиновій», він же «Д-25». Іншим виявився технічний керівник районного проводу ОУН Іван Євгенович Когут,1925 року народження, псевдо — «Жмайло». Ця інформація не тільки уточнює рік народження Миколи Магаса (вважалося, що це 1913 рік. — Авт.), але й спростовує раніше опубліковану в краєзнавчій літературі інформацію. Згідно з оперативною довідкою №210 керівником кущового проводу ОУН в Калуському районі був вбитий 28 червня того ж року підгірчанин Микола Йосипович Псюк, 1913 року народження, що мав псевдо «Кремінь». Раніше в краєзнавчих йшлося, що псевдо «Кремінь» належало Миколі Магасу.
А ось коротко про ще одного пластуна — Петра Мисюру, 1904 року народження (за книгою «Підгірки. Минуле та сучасне»): «Громадсько-просвітницький діяч. Керував молодіжним аматорським гуртком (1936-1938), очолював антинімецьке підпілля в Підгірках в роки війни (1941-1943). Заарештований гестапо 20 грудня 1943 року». При арешті вчинив спробу втечі, намагався втекти городами до лісу та був поранений в ногу. Є свідчення Марії Когут, доньки підпільника Володимира Бурака, яку при облаві матір відіслала попередити Петра про німців. Коли дівча добігало до його хати, пораненого Петра гестапівці вже тягнули за руки до дороги. Був закатований та розстріляний німцями в Станіславській тюрмі у березні 1944 року.
«…Підпільники з Підгірок мужньо перенесли тортури. Німецька окупаційна влада засудила їх до розстрілу. Вирок було виконано в березневі дні 1944 року в Станіславській тюрмі. Коли в камеру, де сиділи підгорецькі патріоти, посадили інших заарештованих, вони на стіні прочитали: «Вмирати за Україну не страшно. Петро Мисюра, с. Підгірки п-т Калуш».
Був у «Пласті» і брат Василя Смольського — Харитон Смольський, 1912 року народження, автор нарису «Історія Підгірок», виданого в Калуші «Під прапором «Просвіти» у 1937 році. Помер 1979 року у Львові.
Калуський пластун Дем'ян Кушлик. Ідейні основи Пласту побудовані на християнському світогляді й ідеї вірности українській нації, її ідеалові державності
Про інших учасників «Пласту» відомо дуже мало. Про Григорія Шищука знаємо тільки те, що помер він у 1993 році в Калуші. Також з книги Миколи Когута дізнаємося, що він, разом з іншими підгірчанами, в 1939 році він був мобілізований до польського війська та перебув німецький полон.
Бути в «Пласті» у 20-х роках було престижно. Наймолодший син Онуфрія Франка Омелян-Володимир, в домі якого розміщено нині музей, саме в «Пласті» познайомився з своєю майбутньою дружиною Ганною Тацуняк, що була активісткою цієї скаутської організації. А Лідію Іваницьку, першого директора музею-оселі Франкової родини, батьки називали не інакше як «маленькою пластункою», бо ж самі були у «Пласті». Отже, «Пласт» був тією спільнотою, що об’єднувала молодь, привчала її до здорового способу життя, культури поведінки, поваги до старших, взаємодопомоги, акуратності та гігієни.
Справу легендарного «Пласту» юні скаути відроджують і в Калуші.
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавець | 
