Байки про диваків завжди викликали у суспільстві підвищену зацікавленість. Так, наприкінці вісімдесятих Франківськом ходили чутки, що стометрівкою дефілювала вродлива пані, гардероб якої становили лише сережки й туфлі на високих підборах.

Це, може, й лише плітки, але в історії Станиславова щось подібне таки було, пише Іван Бондарев у Репортері.

Безцінним джерелом щодо міських фріків є спогади письменника Горація Сафріна «Дотепні і особливі історії мого життя». Він пише, що у 1930-х вулицями міста ходив високий молодий чоловік, закутаний у пелерину, з-під якої виглядали волохаті ноги. Його звали Аполлон Дуткевич.

Походив з української родини, вчився у греко-католицькій духовній семінарії. Але перед самим висвяченням раптом залишив теологію та зв’язався з… місцевою колонією нудистів. Громада мала власну концепцію порятунку світу та проповідувала вільне кохання.

Аполлон був страшенно начитаний і вважався таким собі станиславівським Сократом. Час від часу зупинявся посеред площі та виголошував якусь сентенцію на кшталт: «Найкраще жити до самої смерті, а потім не вмирати» або «Не все те золото, що світиться. Наприклад – діра у споднях».

З приходом перших совітів Дуткевич кудись зник. Горацій Сафрін дуже шкодував, що не занотував більше його афоризмів – міг вийти непоганий цитатник.

Іван Бондарев