Час від часу навіть у Франківську чути скиглення, як добре жилося у СРСР. Про найсмачніше морозиво, ковбасу по 2.20 й безкоштовні путівки до Криму.

Спеціально для людей з дивною пам’яттю – уривок із спогадів Олега Пітулея, який у 1951-1953 роках працював учнем токаря на паровозоремонтному заводі, пише Репортер.

«Багато клопоту мали робітники з одягом і взуттям, які від частого прання дуже швидко зношувалися. У перші повоєнні роки паровозоремонтники працювали у власному одязі. Спецівки регулярно почали видавати десь із 1953. Специфіка роботи на заводі вимагала прати одяг щотижня, бо він швидко набирав непривабливого вигляду. Пральні на заводі ще не було, тож акуратніші працівники приводили одяг до охайного вигляду вдома, але оскільки робочий тиждень тривав шість днів, то за один день не завжди спецівка встигала висохнути. Тож працівникам заводу доводилось майже постійно ходити на роботу у засмальцьованих штанах і куртках. По них паровозоремонтників у місті впізнавали одразу.

Про гігієнічні норми у повоєнне десятиліття ніхто на заводі навіть не згадував. Найгірша ситуація складалася з приведенням себе до «божого вигляду» після роботи. Спочатку руки відтирали від бруду соляркою, нафтою чи піском. Далі – відмивали холодною водою, адже теплої не було. Окремі працівники клали у відро з водою розпечений шмат заліза і таким чином нагрівали воду. Умивальник в цеху був маленький, черга до нього велика, тому похапцем мили чорні руки й обличчя, а ґрунтовно відмивалися вдома».

Звісно, апологети совка можуть сказати, що то були повоєнні часи, країна була в руїнах, промисловість відбудовувалась і т. п. Але згадаймо Німеччину, яка теж була зруйнована, до того ж – програла війну. Там робочі воду гарячим залізом не гріли. І в тому ж 1951 році ФРН стала однією з засновниць Європейської спільноти з вугілля та сталі – прообразу ЄС.

Іван Бондарев