Вівторок, 21.05.2024, 05:48:58

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2021 » Липень » 3 » Література як музейний артефакт. Володимир СМИРНОВ: Відчуваємо брак відвідувачів – даються взнаки тривала пандемія «корони», карантин...
21:03:02
Література як музейний артефакт. Володимир СМИРНОВ: Відчуваємо брак відвідувачів – даються взнаки тривала пандемія «корони», карантин...

Літературний музей Прикарпаття зустрів своє 35-річчя. Далеко не в кожному з обласних центрів України є музеї такого експозиційно-освітнього і наукового профілю, пов’язаного з вивченням і візуальним показом літературного процесу в регіоні як у минулі, так і в наші часи. Із завідувачем цієї установи Володимиром СМИРНОВИМ розмовляємо про її історію і сьогодення, зміст і мету повсякденної роботи музейників.

– Володимире В’ячеславовичу, читачам «Галичини» буде цікаво почути, як усе починалося, з уст того, хто стояв біля початків Літературного музею Прикарпаття.

– Створення експозиції майбутнього Літмузею, яке тривало три роки, було доручено мені, тоді старшому науковому працівникові Івано-Франківського краєзнавчого музею. Взявся до цієї справи я разом з львівськими митцями Іваном Турецьким та Орестом Гнатівим у 1983-му, себто ще до початку так званої горбачовської перебудови в СРСР. Тоді владні структури області прислухалися до думки громадськості про потребу в такому музеї на Прикарпатті, багатому на літературні традиції, і вирішили заснувати його як філію краєзнавчого музею.

Та, звісно, це була ще радянська доба зі своїми вимогами до експозиції музеїв усіх профілів, які базувалися передовсім на ідеологічному грунті. Деякі із цих вимог ми, тоді ще молоді і наївні, сподівалися обійти, але в результаті зазнали фіаско і довелося уже після викінчення експозиції майбутнього Літмузею виправляти «скоєне» в авральному – перед запланованим його відкриттям – темпі. Навіть попри те, що після прискіпливого розгляду було дано дозвіл на реалізацію складеного мною тематико-експозиційного плану музею і поставлено на цьому документі печатку, працівники компартійних органів знехтували цим. В музейній експозиції, яку ми створили відповідно до того плану, угледіли «серйозну ваду» – вона, мовляв, дуже перевантажена галицькими виданнями творів Т. Шевченка. І водночас нам зауважили, що творчість Я. Галана представлено дуже скупо і цей розділ експозиції слід – не обмежуючи його площі – доповнити й урізноманітнити новими виданнями творів того письменника, який був, за визначенням комуністичних ідеологів, «полум'яним борцем проти українського буржуазного націоналізму». А от твори і фотографія українського поета Олександра Олеся, як «націоналіста», навпаки, підлягали негайному вилученню з експозиції, яку ми підготували для огляду першими відвідувачами музею. Серед зауважень ідеологічного характеру по-своєму промовистою була й вимога до творців музею весь етикетаж і провідні тексти експозиції зробити двомовними. Я підготував їх лише українською, а, як мені вказали, потрібно було й російською.

Відкрили для відвідувачів наш музей 16 травня 1986-го. Це був другий в Україні літературний музей саме регіонального профілю – перший почав працювати за рік перед тим в Одесі. Та й на сьогодні рідко ще який обласний центр у нашій державі може похвалитися власне таким музеєм.

– Напевно ж, на діяльності вашої установи не могли не позначитися процеси пробудження національної самосвідомості серед галичан наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття?

– Звісна річ, працівники Літмузею, прикарпатські письменники, з якими він завжди підтримував і підтримує тісні контакти, відчули те, що Україна стоїть на порозі великих змін. Скориставшись і тодішніми певними демократичними зрушеннями в СРСР, ми привели до ладу музейну експозицію, що була якоюсь мірою понівечена внаслідок втручання компартійних структур. Розуміли, наскільки важливо всіма доступними нам способами донести до громадськості краю, воскресити із мороку забуття імена цілого ряду письменників, які залишили на Прикарпатті пам’ять про себе і як культурно-просвітні, громадсько-політичні, церковні діячі, безпосередні учасники визвольної боротьби. Ми усвідомлювали, що тим самим закріплюємо цю пам’ять для сучасників та прийдешніх поколінь не лише в музейній експозиції, а й, за великим рахунком, в історії української літератури. У 90-х роках наш музей фактично першим в Україні провів низку виставок, експозиції яких знайомили громадськість краю з неординарними особистостями, доти не знаними через заборону владою згадувати ці імена. Про них я розповідав у статтях на сторінках прикарпатських часописів та й в окремих книжкових виданнях.

Можна сказати, кардинальним чином перебудували ми експозицію музею у 2006-му, готуючись до відзначення 150-літнього ювілею Івана Франка. Автором оновленої експозиції був я, дизайну – заслужений діяч мистецтв України Богдан Губаль, безпосередньо над її оформленням працювали художники батько й син Іван та Андрій Гавриліви. Ще одна пам’ятна подія – 24 грудня 2008-го урочисто відкрили виготовлену з ініціативи працівників нашої установи за ескізом художника Ореста Івасюти і встановлену на фасаді її приміщення меморіальну таблицю, яка повідомляла, що у 30-х і 70-х роках минулого століття тут перебувала українська письменниця Ірина Вільде. Лауреатка Шевченківської премії 1965 р. гостювала у знайомих, котрі мешкали в цьому будинку.

– Мета регіонального Літмузею – популяризувати рідне слово, національну літературу і культуру. Ви доносите їх до розуму й душ наших краян передовсім через ознайомлення юних і дорослих відвідувачів музею з його експозицією. Втім, наскільки знаю, цим науково-освітня діяльність вашої установи далеко не вичерпується…

– Безпосереднє спілкування з відвідувачами музею – основна форма нашої роботи, коли ми, звісно, враховуємо те, для кого проводимо екскурсії – для учнів молодших, середніх, старших класів чи для груп дорослих. А її ефективність залежить від уміння працівників музею своїми розповідями про письменників, їхню творчість пробудити в людей інтерес до експозиції, до виставок, які ми готуємо зазвичай до ювілеїв літераторів нашого краю. А що стосується геніїв української літератури – Тараса Шевченка та Івана Франка, то ми щороку організовуємо приурочені до річниць від дня їх народження виставки, відкриття яких відбуваються з участю письменників, літературознавців, істориків, краєзнавців, художників, колекціонерів, представників громадськості.

Окрім оглядових і тематичних екскурсій, уроків-екскурсій в музеї, проводимо зустрічі з письменниками й літературознавцями (за 35-річну історію музею вони відбулися чи не з усіма знаними поетами, прозаїками, публіцистами Прикарпаття), літературні читання, присвячені письменникам-ювілярам, літературні й літературно-мистецькі вечори тощо. Чимало таких заходів були виїзними, з огляду і на те, що наш музей розташований у невеликому приміщенні, не розрахований на велелюддя. Скажімо, свого часу ми розгорнули в Івано-Франківському краєзнавчому музеї грандіозну виставку до 125-річчя Богдана Лепкого, ім’я якого в Україні понад пів століття було проскрибоване. Виставки до ювілеїв письменників, що потребували значної експозиційної площі, музей провів у великій залі обласного Народного дому «Просвіта», школах обласного центру, Калуша, Долини (прилучилися до цього зокрема члени НСПУ Володимир Качкан і Дмитро Юсип). Звісно, через пандемію коронавірусу арсенал форм нашої діяльності значно звузився. Втім, тенденція до послаблення, причому не з вини працівників музею, його спільної з освітніми закладами роботи щодо пропагування літератури рідного краю почала проявлятися раніше...

– Ми ще торкнемося цієї проблеми, а коли Ви згадали таку форму роботи, як виставки, то розкажіть, як використовуєте їх для демонстрування відвідувачам документів, світлин, рукописів і, певна річ, самих видань творів прикарпатських письменників, інших цікавих артефактів із фондів музею.

– У виставковій діяльності вбачаємо справді одне з основних завдань науково-експозиційної роботи регіонального Літературного музею. Саме завдяки їй ми в часи Незалежності відкрили для громадськості не лише Прикарпаття, а й України цілий ряд імен письменників. Зокрема, першими в нашій державі організували і провели до ювілейних дат Марійки Підгірянки, Івана Боднарчука, Дмитра Рудика, Ольги Дучимінської виставки, на яких представили їхні книжки, листування, відзнаки тощо. Та й не лише із фондів нашого музею. Приміром, в експозиції виставки про життя і творчість поета, члена ОУН–УПА Марка Боєслава (Михайла Дяченка) використали матеріали також із приватних колекцій нині вже покійних голови Всеукраїнського братства УПА Михайла Зеленчука та історика Зіновія Бойчука.

– Виставляєте для відвідувачів Літмузею і матеріали, отримані з-за кордону, які стосуються українських письменників з Галичини та діаспорних...

– О, немалу підмогу щодо поповнення фондових колекцій музею маємо від представників української діаспори. Як-от від п. Ігоря Цісика з Детройта (США), з яким ми вже давно підтримуємо дружні взаємини. 2011 року із надісланих ним унікальних матеріалів підготували й розгорнули в музеї змістовну виставку, приурочену до 200-ліття від дня народження організатора «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича. Власне, то матеріали проведеної ще в час Другої світової війни виставки «Американські українці Пробудителеві Галицької України о. Маркіяну Шашкевичу в соті роковини його смерті (1843–1943)». Також від пана Ігоря отримали багато цінних зразків української літератури, виданої у США. Позаторік від імені цього родича відомої американської співачки – самобутньої виконавиці українських пісень Квітки Цісик наш музей передав 158 томів літератури до її музею в с. Лісках на Коломийщині. Тож великий респект за шляхетну працю людині, яка добровільно взяла на себе в середовищі діаспори роль нашої довіреної особи щодо пошуку духовних скарбів українства і пересилає їх з-за океану Літературному музеєві Прикарпаття!

А тим, що у фондах музею є і канадські видання творів та підручники для українських шкіл цієї країни, упорядковані й випущені у світ письменником, педагогом, громадським діячем Іваном Боднарчуком, його робочий архів та листи, завдячуємо дружині цього уродженця покутського села Чернятина п. Емілії Боднарчук. Усі ті матеріали вона ще 1995 р. передала музею під час зустрічі з його працівниками та представниками громадськості міста. Нашу установу за час її існування відвідали вже чимало представників української діаспори. Нині ми підтримуємо робочі стосунки з діаспорними письменниками і громадськими діячами США, Канади, Великої Британії, Словаччини. Творчий доробок літераторів, які колись вимушено залишили рідну прикарпатську землю, розглядаємо як невід’ємну частину культурної спадщини нашого краю й України, як національні духовні цінності за її межами. Нам вдалося зібрати книжки цих поетів і прозаїків (ціле сузір'я прізвищ!), документи про них, їхні фото. Цінні матеріали, що надходять із зарубіжжя, частково виставляємо для огляду у постійній експозиції, частково використовуємо у виставковій діяльності. Їх опрацьовують, проводячи відповідні дослідження, готуючи публікації в пресі, працівники Літмузею, а також науковці та письменники з багатьох регіонів України.

– Напевно ж, ще частіше отримуєте матеріали, якими комплектуєте фондові колекції музею, від наших краян?

– Безперечно, для нас дуже цінні такі матеріали, що відображають розвиток літературного процесу на Прикарпатті від давнини до сьогодення. Отож тішимось, коли письменники й літературознавці (або ж після їх смерті рідні) безоплатно приносять, передають, пересилають Літературному музею родинні реліквії, робочі архіви, власні домашні бібліотеки та твори. Таким безкорисливим, гідним наслідування патріотичним чином вони, вважаю, засвідчують свою високу національну свідомість, шляхетність, бережливе ставлення до джерел української історії та культури.

Нині в музеї зберігаються засновані й упорядковані нами фонди доктора філологічних наук, академіка, члена НСПУ Володимира Качкана, кандидата філологічних наук, літературознавця, критика, есеїста Євгена Барана, письменників Дмитра Юсипа, Володимира Морозюка, Василя Бабія, Ольги Стрілець, Віктора Брезицького, Григорія Кирилюка, Геннадія Бурнашова, Івана Боднарчука, біобібліографічні матеріали Михайла Дяченка (Марка Боєслава), кілька рукописів поезій письменниці Ольги Дучимінської, частина бібліотеки літературознавця Михайла Донченка (він завідував кафедрою української мови та літератури в Станіславському учительському інституті) – книжки з автографами українських письменників Миколи Нагнибіди, Петра Козланюка, Юрія Збанацького, Платона Воронька, Анатолія Хижняка, Дмитра Павличка.

Також відзначу те, що музей придбав низку раритетних – прижиттєвих видань творів Івана Франка, Євгена Желехівського, Михайла Коцюбинського, Михайла Яцківа, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Павлика, Наталії Кобринської, Степана Руданського, Антіна Крушельницького, Івана Ткачука, Дмитра Макогона, що вийшли друком у Львові, Коломиї, Станиславові, Чернівцях.

– А які напрями наукових досліджень цікавлять працівників вашого музею?

– Певна річ, передовсім досліджуємо наші фондові надбання. Скажімо, працівники музею у своїх розвідках проаналізували проблематику творчості того ж Марка Боєслава (Михайла Дяченка), як і Дарії Рихтицької , Віри Вовк та інших поетів української діаспори на американському континенті. Пишаємось тим, що ми причетні до появи друком найповнішого в Україні двотомного видання наукових і науково-популярних праць, мемуарів та автобіографій, епістолярної спадщини сина Івана Франка – Тараса Франка (1889–1971), яке було підготовлене до 125-річчя від дня його народження і побачило світ 2015-го в Івано-Франківську (упорядники Євген Баран і Наталя Тихолоз).

– А особисто Ви до творчості якого письменника проявляєте дослідницький інтерес?

– Ще в радянські часи ми зібрали в музеї доти нікому не відомі рукописи поезій і прозових творів, автобіографії, документи й фото репресованої письменниці Ольги Дучимінської, і з 1987 р. я поглиблено вивчав її творчість. З’явились мої публікації до 110-річчя, згодом – до 125-річчя від дня народження О. Дучимінської відповідно в «Наукових записках Івано-Франківського краєзнавчого музею» та в журналі «Краєзнавець Прикарпаття». Той її творчий доробок, який мені вдалося розшукати, я опрацював і впорядкував, він 1996-го вийшов окремою 40-сторінковою збірочкою «Вибрані поезії» з моєю передмовою. Цікаво, що ця книжечка стала лише другою виданою збіркою віршів О. Дучимінської , а перша – «Китиця незабудьків» – побачила світ 85 років перед тим –1911-го в Чернівцях. 2014 року в Івано-Франківську вийшла друком у серії «Бібліотека Галицька» 480-сторінкова книга її поезій «Вибрані твори», яку упорядкували ми з Євгеном Бараном.

– То й Ваш музей причетний до підготовки вже виданих у цій серії книг?

– Цей видавничий літературний проєкт було започатковано 2011 р., його ідея належить Євгенові Барану та Василеві Бабію, тоді голові й заступнику голови ОО НСПУ. Завдяки участі в ньому ми дістали не таку вже й часту можливість публікувати у форматі книжкових видань опрацьовані нами матеріали із фондів музею. Деякі із цих матеріалів до того навіть десятиліттями, як мовиться, чекали свого часу. Ми їх систематизували й дослідили, свою пошукову працю доповнили статтями науковців та літераторів і з інших регіонів України – і в результаті маємо унікальні видання творів маловідомих, але безумовно талановитих українських письменників. Так з’явилася, скажімо, упорядкована мною разом з Наталею Ощипок і Євгеном Бараном, водночас і автором передмови, книга «Вибране» Михайла Мочульського. Вона перемогла в одній із номінацій обласного конкурсу «Найкраща книга року-2019».

Нинішнього року в серії «Бібліотека Галицька» має вийти друком книжка вибраних творів Дмитра Макогона, до підготовки якої я теж доклався. А дещо раніше, 2017-го, визнали найкращою книжкою року видану в серії «Бібліотека спілки» (ідея і цього, започаткованого 2015 р., літературного проєкту належить Євгенові Барану) мою книжку краєзнавчої тематики «Написане залишається», 2018-го я за неї отримав Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка в номінації «Література». Я також лауреат обласних премій ім. Івана Вагилевича та ім. Володимира Полєка, «Почесний краєзнавець Прикарпаття». І далі активно займаюся пошуковою роботою, комплектуванням музейних колекцій, дослідженням розвитку літературного процесу в нашому краї.

– Що Вас як завідувача музею нині найбільше турбує? Мабуть, почнемо з матеріально-технічної бази вашої установи...

– Головна проблема Літературного музею Прикарпаття, – як 35 років тому, при його створенні, так і нині – брак експозиційної площі. Через це не можемо показати відвідувачам усі ті духовні скарби, що нагромадили у фондах. Єдиним реальним на сьогодні способом розв’язання цієї проблеми бачиться мені застосування комп’ютерних технологій, які візуально розширювали би експозицію. Себто щоб огляд її відвідувачами можна було доповнювати показом на великому моніторі (такий комп’ютер став би для нашого невеликого музею свого роду «вікном у світ») розвою художньої літератури в нашому краї, барвистої її палітри. Як свідчить приклад багатьох інших музеїв, саме із застосуванням сучасних технологій вони – і небезпідставно – тісно пов’язують ефективність своєї культурно-освітньої діяльності на початку 20-х років XXI ст. Нам розширення музейного простору дало б змогу розширити і наш погляд на історію та сьогодення літератури Прикарпаття в її загальноукраїнському контексті.

– Певно, тоді відвідувачі Літмузею більше могли би дізнатися і про творчість кожного із 73 (на початок ц. р.) членів ОО НСПУ та інших літературних талантів, які перебувають поза межами Спілки...

– Безперечно, тоді ми не просто розповідали б відвідувачам про прикарпатських поетів, прозаїків, публіцистів, а й могли б продемонструвати на моніторі їхні книжки, портрети, світлини, що відображають їхню участь у літературних і громадських заходах, зокрема й тих, що відбуваються в музеі. А у нас, до речі, двічі – у 2013 і 2019 роках – відбувалося вручення літераторам відзнак лауреатів обласної премії ім. Василя Стефаника, 2017-го – лауреатів Міжнародної літературної премії ім. Григорія Сковороди та презентація обласної літературної премії ім. Миколи Євшана і перше вручення дипломів її лауреатів, торік – обласної премії в галузі краєзнавства ім. Є. Паранюка. Останнім часом у музеї регулярно збираються члени відродженого Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ) – ознайомлюються з виставками, які ми відкриваємо до ювілеїв нині сущих і вже покійних письменників, презентують свої нові книги. Під грифом ТОПІЖ і Літературного музею Прикарпаття торік вийшли друком книга новел Галини Мельник «Бачити» (перша в започаткованій серії «Мала проза Прикарпаття») та збірка гумору Василя Бабія «Свині не читають» (у серії «Міська бібліотека гумору «Галицький ціп»).

Принагідно хотів би згадати добрим словом друзів Літмузею – світлої пам’яті Ярослава Дорошенка, Павла Добрянського, Юрія Бундзяка, щиро подякувати за плідну співпрацю з нами Галині Турелик, Неонілі Стефурак, Марії Вайно, Дмитрові Юсипу, Мирославові Аронцю, Володимирові Морозюку, Євгенові Барану, Василеві Бабію та іншим письменникам. Щиро вдячний за це і працівникам обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка на чолі з Людмилою Бабій, а також викладачам української мови Івано-Франківського коледжу Львівського національного аграрного університету Мирославі Маланчук, Мар'яні Міщанин, Оксані Глеб, учителям української мови і літератури ліцею №11 м. Івано-Франківська Дзвениславі Довгуник, Оксані Боцюрко і Тамарі Прокопишин – це вже в контексті відповідей на ваше запитання про нинішні проблеми Літмузею і про те, хто в області й місті виявляє розуміння причин нашої стурбованості, а хто воліє просто не помічати їх. Адже, на жаль, може бути і така ситуація, коли й за практикування новітніх технологій у роботі музею сюди все одно не приходитимуть ні учні, ні дорослі. Звісна річ, експозиція музею – для людей, без відвідувачів він мертвий. А нині, на жаль, відчуваємо їх брак. Безперечно, даються взнаки тривала пандемія «корони», карантинні обмеження щодо проведення заходів у музеї, але річ не лише в цьому. Основний контингент його відвідувачів – організований, це учні і студенти. Ми ж його за останні роки втратили через послаблення зв’язків навчальних закладів з нашим музеєм. Не раз мав розмови з цього приводу з учителями української літератури івано-франківських шкіл, нині вже ліцеїв. А вони мені на запрошення прийти з учнями до Літмузею, аби ознайомлення з його експозицією допомогло дітям ліпше засвоїти навчальні програми з української літератури й літературного краєзнавства, відповідають: «Ну тепер демократичні часи, ми не можемо вести учнів до музею без згоди їхніх батьків…». Учителі кивають на батьків, батьки – на вчителів. Нехтують нині відповідними можливостями Літературного музею і керівники й учителі тих шкіл у районах, звідки років ще п’ять-сім тому привозили до нас цілі класи учнів. Уже не кажу про те, що раніше до Літмузею навіть влітку приводили і привозили дітей з міських пришкільних та стаціонарних таборів області. Останніми роками залишається лише мріяти про повернення такої практики. Бо згорнуто багатолітні робочі відносини з обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти, багато з тих педагогів-словесників, які приїздять сюди з усієї області на курси, не обізнані зі структурою експозиції Літмузею в тому сенсі, щоб використовувати її можливості у своїй вчительській праці, зокрема для проведення з учнями уроків на теми літературного краєзнавства.

Але ж є приклади і протилежні. Досить часто викладачі згаданого Івано-Франківського коледжу приводять до нас своїх студентів і дивуються з ігнорування музею їхніми колегами з інших освітніх закладів та з «причин» їхніх відмовок од його відвідання, на які вони посилаються. Адже тут є багато з того, що передбачено у навчальних програмах з української літератури. Зрештою, працівники музею можуть подати знання про життєвий шлях і творчість письменника і під дещо відмінним від традиційного програмового, несподіваним для педагогів і учнів ракурсом. Раніше чи не в кожній з івано-франківських шкіл – ясна річ, за відповідної зацікавленості їх керівників та департаменту освіти міської ради – були вчителі, на яких ми могли спертися в налагодженні й підтриманні взаємокорисних зв’язків між цими закладами і Літературним музеєм Прикарпаття. Не хотілось би стверджувати, що досвід тієї нашої співпраці вже безповоротно втрачено через збайдужіння педагогів та батьків учнів до використання потенціалу музею, який є потужним джерелом знань про красне письменство рідного краю, духовного та естетичного виховання молодого покоління. Вірю, що зможемо обопільними зусиллями відновити цей позитивний досвід. Отож звертаюся з проханням до вчителів ліцеїв, викладачів вишів: організовуйте і приводьте до нас учнів і студентів! Ми маємо, що вам показати, чим поділитися. Музей існує і працює для вас!

Іван ГАВРИЛОВИЧ


Переглядів: 133 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024