Люди і долі. Оля Окуневська, дочка адмірала - 30 Квітня 2011 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

В жовтні 2010 року в м. Городенці та с. Яворові на Івано-Франківщині відбулися масштабні дійства з урочистого відзначення 150-річчя від дня народження Ярослава Окуневського — лікаря флоту Австро-Угорської імперії, що дослужився ранґу адмірала, але ні на хвилину не забував хто він родом і чиєї землі син. Це знають усі, але не зайве повторитись, що як тільки 1 листопада 1918 року було проголошено незалежну ЗУНР, 58-річний адмірал без роздумів і скидок на родинні обставини негайно зголосився до служби рідному народові, незабаром виїхав без дружини і дітей до Галичини, де врешті-решт і знайшов свій вічний спочинок (помер 24.10.1929 р., похований в Городенці).

Зусиллями багатьох дослідників біографії Ярослава Окуневського, серед яких на перше місце, безумовно, слід поставити Леоніда Кирилаша із Запоріжжя — автора фундаментальної розвідки "Хроніка одного рейсу” [1] було віднайдено нащадків адмірала, і до України на відзначення 150-річчя адмірала приїздив його онук — громадянин Австрії, лікар-нефролог Еґон Бальцар з дружиною Теолін. Авторові цих рядків вдалося поспілкуватися з подружжям Бальцарів і довідатися багато такого, про що ніхто в Україні навіть не здогадується, а його варто знати якщо не всім, то багатьом. Справа в тому, що на початку 90-х років минулого століття мені поталанило розмовляти з внучатою племінницею Ярослава — внучкою не менш знаменитого Теофіла Окуневського, панею Марією Паращук, яка проживала в місті Косові (там померла і похована). З дому Кульчицька, п.Марія разом з батьком, молодшим братом і сестрою була депортована в Казахстан як "класово чуждий елемент”, але якимось чудом вберегла родинний фотоальбом Окуневських, і я з її люб’язної згоди перекопіював значну кількість сюжетів, а заодно записав спогади і сімейні передання. Все це лягло в основу нарису "Порвані струни родини Окуневських”, який був опублікований у альманасі "Гуцульщина” [2]. Серед іншого, зі слів п.Марії я записав і опублікував інформацію про родину Ярослава — його дружину Отілію та двох дочок: Дору і Олю; про останню Марія Паращук знала, що вона вийшла заміж за німецького комуніста, мала дочку Катерину і з приходом до влади нацистів була змушена еміґрувати з країни, врешті-решт опинилася у Великобританії і там її сліди губляться.

Від подружжя Бальцарів я довідався, що насправді це абсолютно не так, хоча доля дітей адмірала склалася ой як непросто!.. Але для початку потрібно виправити й інші неточності, які вкралися до "Порваних струн родини Окуневських” і найперше це стосується особи дружини адмірала — Отілії. Марія Паращук говорила, що її дівоче прізвище було "Міллер”, але як повідомив доктор Еґон, його бабуся в дівоцтві писалася Зайзер і походила з містечка Пістиґ у Нижній Австрії. Щоправда, "Міллер” — це також дещо близьке до істини, адже батько Отілії, Франц Зайзер, був власником великого млина, тож прізвисько "Міллер” говорило для оточуючих більше, ніж малозрозуміле "Зайзер”: хіба в українських селах хтось називав мельника по імені, а не по професії?

Як довів своїми детальними пошуками Л.Кирилаш, хтось із братів Отілії служив на флоті і саме таким способом Ярослав познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою взяв шлюб у січні 1899 року. Хто зацікавиться, той легко упізнає, на кого була подібна 25-літня Отілія Зайзер, коли виходила заміж за морського 39-річного лікаря в чині Linienschiff-Arzt (еквівалент сучасного капітан-лейтенанта на флоті) і на його прохання сфотографувалася в розкішному українському народному строї.

А тепер перейдемо до викладу матеріалу, задекларованого в заголовку. Отож старша дочка Ярослава — Теодора (Дора, Дорлі) народилася 1900 року в Полі — місті на побережжі Адріатичного моря, де розташовувалася головна військово-морська база флоту Австро-Угорщини (нині — м.Пула в Хорватії), а молодша Оля — 14 січня 1902 р. в чеському Брно, де морський лікар Я.Окуневський проходив стажування у місцевому госпіталі. Через короткий час Окуневські повернулися знову до Поли і близько 1906-го року була зроблена наступна світлина, люб’язно надана для публікації п.Леонідом Кирилашем.

До початку Першої світової війни Ярослав з дружиною та дочками неодноразово приїздив до Галичини, зокрема до села Яворова на Косівщині, де поховані його мама і батько (місцевий парох з 1869 до 1902 рр.), старший брат Іполит, сестра Емілія та проживала молодша сестра Наталка (згодом — також і Ольга, відома піаністка). Таким чином Оля Окуневська, дочка Ярослава, дитиною бувала на Гуцульщині, а дитячі враження, як відомо, запам’ятовуються на все життя… Ба й ім’я дівчини, завжди і всюди писане на український манер — Оля (не Ольґа, Хельґа чи якось інакше по-німецьки) просто зобов’язувало її знати і пам’ятати, що у її жилах тече 50% української крові.

Перша світова, чи як її називають британці — Велика війна — внесла збурення в розмірений і благополучний ритм життя родини військового моряка, але це можна сказати й про мільйони інших зламаних доль. І хоча наприкінці 1918-го року Ярослав (уже в ранзі адмірала) назавжди виїхав до Галичини, говорити про сімейний розрив немає жодних підстав. Доктор Е.Бальцар засвідчує, що у родинному архіві зберігається понад 100 листів його діда до дружини та дочок, а з листування Я.Окуневського з В.Липинським стає зрозуміло, що Ярослав навідувався до родини у Відні. Останній раз, в 1929 році, незадовго до смерті, він, наприклад, перебував у Пістиґу і навіть хотів зустрітися з В.Липинським особисто, але останній пропозицію відхилив, бо саме тоді хворів [3; лист Липинського датовано 18.07.1929 р.]. Таким чином є всі підстави вважати, що батьківські настанови і посильну матеріальну допомогу дочки одержували до повноліття, а можливо й до останніх днів кипучого життя видатного лікаря, письменника і політика, який усім своїм серцем бажав добра, насамперед, рідному народові.

Але якщо старша дочка Ярослава цікавилася медициною і врешті-решт стала, як і її мама, дружиною лікаря, то молодша Оля ще змалку виявила неабияке зацікавлення мистецтвом і згодом вирішила стати професійним художником. Ні її батько, ні мама жодних навиків у цій сфері не мали, отож надати професійної допомоги їй не могли. У 1918 році 16-річна Оля стала студенткою Віденської академії мистецтв і з перших кроків зацікавилася не класикою живопису, а модерним напрямом, що його пропагував Йоганнес Іттен, який прибув до Відня зі Швейцарії і започаткував у академії стиль, названий згодом "експресіонізм” (словник іншомовних слів, виданий за радянських часів пояснював це як "формалістичну, суб’єктивно-ідеалістичну течію в буржуазному мистецтві ХХ століття. Суб’єктивний світ художника експресіонізм проголосив єдиною реальністю, а вираження його — головною метою мистецтва. Поширений в ФРН, Франції та США”. Із цього словоблуддя витікає лише те, що радянським художникам не личить творити в стилі експресіонізму, бо це мистецтво — "буржуазне”, а значить "класово шкідливе”).

Давні латиняни казали, що гарне те, яке подобається без вигоди. І додавали: про смаки не сперечаються. Тому оцінювати художні достоїнства витворів мистецтва різних стилів — справа ризиковна. Але коли у світі є зацікавлені картинами експресіоністів — значить цей напрям має право на існування. Приклад Олі Окуневської — тому яскраве підтвердження. Недавно в Інтернеті я прочитав повідомлення, що один з її невеличких етюдів був проданий на аукціоні за понад 1700 євро. Сума, погодьтеся, немала.

Але ми забігли наперед. З перших кроків навчання молодша донька адмірала не стала кидатися в пошуки, а вирішила йти в фарватері науки Іттена і цьому стилю вона не зрадить усе своє досить довге творче життя. З 1919-го року відома її картина-етюд "Болти-коні”, включена до багатьох каталогів експресіоністів як приклад вдалого вираження певної ідеї. Можна сперечатися про художні достоїнства даного твору (згадаймо гострі полеміки довкола "Чорного квадрата” К.Малевича), але той факт, що юна художниця, так би мовити, з перших кроків "знайшла” себе у великому мистецтві говорить багато про що. Адже, як правило, пошук свого мистецького "я” у більшості випадків затягується на роки (якщо не десятиліття) і не завжди закінчується успіхом…

В скорому часі Й.Іттен переїхав до німецького Ваймара, де утворився відомий навчальний заклад Bauhaus, Hochschule für Bau und Gestaltung — Вища школа будівництва і художнього конструювання. За ним з Відня "потягнулися” його учні та послідовники і серед них — Оля Окуневська. Навчання у Ваймарі співпало з гострою політичною кризою, яку переживало німецьке суспільство після програної війни і саме це місто на деякий час опинилося в епіцентрі пошуків куди і як іти Німеччині далі (всі, мабуть, знають такий термін як "Ваймарська Республіка”). Ні для кого не секрет, що більшовицький СРСР прикладав титанічних зусиль для здійснення в Німеччині "соціалістичної революції” на кшалт "великої жовтневої” і Ваймар у 20-ті роки буквально кишів комуністичною аґентурою та бойовиками, звезеними сюди зі всього світу. Були там, звичайно, і комуністи місцеві; їхні позиції в Bauhaus вважалися досить міцними (саме через те в 1933 році, після приходу до влади, нацисти негайно закриють цей навчальний заклад). Одним із регулярних відвідувачів Ваймара та Bauhaus був уродженець Берліна, син єврейських еміґрантів із Росії, композитор Штефан Вольпе (Stefan Wolpe). Переконаний комуніст, який свято вірив у торжество ідей своїх кревняків К.Маркса і Ф.Енгельса, Штефан Вольпе "молився” також і на СРСР, хоча, здається, ні разу там не був. Тематика його творів 20-х років різноманітна, але переважають революційні марші, кантати на теми поем Володимира Маяковського, така екзотична пісня як "тисячолітній Лєнін” і навіть покладений на музику один з розділів "Капіталу” Карла Маркса.

Доля звела їх двох: аполітичну, закохану в своє мистецтво Олю Окуневську та композитора-комуніста Штефана Вольпе. Захоплений чарівною художницею, Вольпе присвячує їй кілька своїх творів [4,5] і врешті-решт вони одружуються. У родинному альбомі Марії Паращук була унікальна фотографія: Оля Окуневська та її чи то ще суджений, чи вже законний чоловік, імені якого п.Марія не знала. При копіюванні цього знімка у мене "заїв” фотоапарат і зображення виявилося частково обрізаним. Вдруге, на жаль, повторити спробу копіювання мені не вдалося: п.Марія померла, а нові господарі альбома перезнімати звідти що-небудь не дозволили. Тому я вміщую тут фрагмент вже згаданої світлини, яка є дуже промовистою: Оля дивиться в об’єктив і посміхається, а Штефан Вольпе демонстративно сидить… задом. Нічого подібного досі я ще не бачив, гадаю і Ви, шановний читачу, також.

Біограф Олі Окуневської, іспанський мистецтвознавець Guillem Ramos-Poquí повідомляє, що після одруження вона переїхала на постійне проживання до Берліна, але як стає зрозумілим з подальших подій, сімейні узи не були предметом святого їх дотримання у композитора-комуніста. Уже в 1930-му році вагітна Оля повертається до матері у Відень, де й народжує дочку, яку вона назвала знову ж таки на український манер — Катериною. Саме так: Катерина, а не по-німецьки Катрін чи Кет, не кажучи вже про те, аби дати їй якесь єврейське ім’я. Біографи Катерини Вольпе, яка згодом стала відомою піаністкою (повна паралель з Ольгою Окуневською — тіткою її мами!) повідомляють, що "перші шість років Катерина Вольпе жила у Відні в прекрасному будинку під виноградниками”. Мова, очевидно, йде про помешкання Ярослава і Отілії Окуневських; на руки останньої, як видно, припало доглядати і виховувати онучку, бо за батьком і слід прохолов — той пригледів собі піаністку з Румунії Ірму Шоенберг, а Оля мусила дбати про заробіток на хліб насущний. Аби не повертатися ще раз до особи композитора-комуніста вміщаємо його фото з другої половини 20-х років (вже обличчям до об’єктива) та скажемо, що в 1933-му він офіційно розлучився з Окуневською і в травні 1934-го разом з Ірмою емігрував до Палестини, де у вересні того ж року вступив з нею в шлюб (котрий також виявився не останнім). 1938-го року Вольпе знову емігрували, але чомусь не в улюблений більшовицький СРСР, а в "оплот імперіалізму” — США, палець об палець не вдаривши, аби хоч якось заопікуватися першою дружиною та дочкою, котрим після "аншлюсу” Австрії були дві дороги — або в еміґрацію, або в ґетто. Штефан Вольпе подальше життя провів у Сполучених Штатах і там же й помер 1972-го року, залишаючись комуністом за переконанням (в Інтернеті можна прочитати підписане ним звернення з осудженням діяльності "фашистів” вже у новоствореному Ізраїлі).

В 1938 році, як відомо, нацистська Німеччина здійснила блискавичне (за одну ніч) приєднання ("аншлюс”) Австрії і всі євреї (хто встиг) еміґрували за кордон. Оля була змушена це зробити через свою Катерину, адже за дикунськими "арійськими” законами, ізоляції (читай — ліквідації) підлягали нащадки євреїв ледь не до четвертого покоління. В скупих записах Guillem Ramos-Poquí про цей період повідомляється, що вона еміґрувала спочатку до Югославії, потім — Швейцарії, а вже звідти — до Великобританії. Можна собі уявити, як всі ці переміщення (та й ще з маленькою дитиною) було непросто здійснити в палаючій вогнем війни Європі. Югославія, наприклад, не мала сухопутного кордону зі Швейцарією і туди можна було дістатися або через фашистську Італію, або літаком; аналогічним чином до Великобританії конче необхідно добиратися повітрям чи морем, і обидва шляхи були сповнені небезпеки: люфтваффе нещадно збивала англійські літаки, а кріґсмаріне — топила цивільні транспорти, які прямували на Британські острови. Отже, яким чином Оля з Катериною потрапили до Лондона, ми не знаємо. Біограф Катерини Вольпе лише згадує, що маленькою дівчинкою вона (а їй було не більше 10 років) вперше сіла за рояль у Швейцарії і вже тоді продемонструвала неабияке інтуїтивне вміння поводитися з цим музичним інструментом [6].

Зрозуміла річ, що у Лондоні ніхто емігрантів з Австрії з розкритими обіймами не чекав. Починаючи з 1940-го майже 5 років місто піддавалося нещадним бомбардуванням німецької авіації, пізніше ракетному обстрілу ФАУ-1 та ФАУ-2, отож гострої потреби в художниках чи музикантах Великобританія не мала й підтримати матеріально вигнанців могла дуже обмежено. А після завершення війни у 1945-му наступила черга відбудовувати зруйноване, так що до початку 50-х Оля з дочкою мусили, як то кажуть, задовільнятися хлібом з водою і ще добре, коли той хліб був щодня…

Але талант є талант. Катерина Вольпе здобуває музичну освіту і опановує фортепіано, аби згодом стати видатною виконавицею, а Оля Окуневська, не без зусиль, але таки відкриває власну художню студію і малює сама та вчить цього мистецтва інших. Налагоджує стосунки з тими, хто пройшов школу Bauhaus у Ваймарі, але творить у власній манері. Її полотна знаходять своїх поціновувачів і забезпечують поступлення засобів для існування, хоча, як випливає з відомостей, основні кошти вона отримує від педагогічної діяльності. Причому, як пише її іспанський біограф, навчає всіх бажаючих, зокрема й сиріт та безпритульних, тобто займається благодійністю. Її твори розходяться по приватних колекціях Великобританії, США та рідної їй Австрії. Після виведення з останньої радянських військ, Оля приїздить знову до Відня і працює там декілька років, а за той час в її лондонській майстерні стається пожежа, яка знищує весь її післявоєнний творчий доробок. Як людина віруюча, Оля Окуневська після цього повертається знову до Великобританії і звертається до релігійної тематики, паралельно вступивши на богословські курси Товариства святого Франціска Сальського у Франції, працює над оформленням каплиць та церков, до чого її залучають архітектори.

Вони проживають вдвох з дочкою у Лондонському кварталі Гемпстед і в їхній квартирі постійно лунає музика. Це тренується Катерина Вольпе, до неї часто приходять друзі і знайомі, переважно професійні музиканти, або ті, хто лише музику опановують. Роботі Олі це не заважає; навпаки, слухаючи мелодії, вона концентрується на образах і її картини виходять музикальними — так пише її іспанський біограф. А до Катерини, як уже вправної піаністки, приходить заслужене визнання — вона виступає в концерних залах Лондона, гастролює по Європі і навіть в США. Музикальні критики підкреслюють, що вона — дочка відомого композитора Штефана Вольпе, але мені не вдалося встановити, чи зголошувався до неї батько, який, як сказано вище, проживав у Нью-Йорку. Однак характерно інше: біограф Катерини, описуючи детально її життя від народження у Відні декілька разів називаючи батька піаністки, жодним словом не згадує її матері, ніби її не існувало в природі [6]! Дивина, та й годі…

Після того, як їй виповнилося 60, Оля Окуневська повністю відійшла від педагогічної діяльності і цілком зосередилася на творчій роботі. Жила замкнуто, пропозиції влаштувати персональну виставку відкидала, але творила буквально до останніх днів свого життя. Окрім картин, писаних олією і темпорою, полюбляла фрески і комбіновані форми, наповнені глибоким філософським змістом. Перевагу віддавала полотнам великих розмірів, хоча були в неї й мініатюри (однак у незначній кількості). Від свого стилю — експресіонізму,— як вже говорилося, не відійшла і нам, звиклим до "соціалістичного реалізму” важко осягнути її ідеї та образи. Тим не менше зробити крок до пізнання творчості Олі Окуневської потрібно і не лише через те, що вона — наполовину українка, але й тому, що репродукцій картин художниці ніхто й ніколи в Україні не бачив. Просто освіченій людині необхідно знати тенденції і течії літератури, малярства, кінематографу, театру — всього того, що іменується терміном "культура”.

У своїй грунтовній розвідці "Ola Okuniewska” вже неодноразово згадуваний Guillem Ramos-Poquí [7] вмістив і каталог творів художниці, які вона створила після 1959 року, тобто пожежі в її лондонській майстерні. Каталог включає всього 23 роботи і це вказує на високу вимогливість Окуневської до своїх творінь (зрозуміло, що сюди включено далеко не всі твори, зокрема з приватних колекцій). За кількістю вона не ганялась, а над окремими полотнами працювала по декілька років, намагаючись максимально розкрити тему. Читачам, гадаю, буде цікаво оглянути низку її картин і самим зробити висновок про їхню художню цінність, як також познайомитися із загадковим для багатьох стилем під назвою "експресіонізм”.

Готуючи цей матеріал, я звернувся по консультацію до члена спілки художників України, викладача кафедри рисунку Академії мистецтв у Львові пана Бориса Яворського з проханням дати власну оцінку творам Олі Окуневської, представивши їх як анонімні і без будь-яких підписів чи нотаток. Уважно оглянувши буквально перший твір (то була "Голова воскреслого Христа”), п.Борис прорік: "Геніально! Це робота якогось видатного художника!” Аналогічно були оцінені й інші копії, хоча переглядалися лише електронні версії, відображені на екрані комп’ютера. Тож давайте оглянемо основні твори Олі Окуневської, які ще один мій "позаштатний експерт”, також відомий художник і скульптор Роман Гарбуз охарактеризував як своєрідні і самобутні, додавши, що вже сам факт їх авторства випускника Ваймарського Bauhaus може бути критерієм високої оцінки і художньої вартості. За словами п.Р.Гарбуза, ліквідувавши Bauhaus нацисти поступили аналогічним чином, як і більшовики по відношенню, наприклад, до української школи монументального живопису Михайла Бойчука.

Декілька слів про Олину дочку — Катерину Вольпе. Наполеглива праця і талант дозволили їй стати відомою піаністкою, виконавською майстерністю якої захоплювалася публіка Лондона і багатьох інших столиць та великих міст Європи, де вона гастролювала разом зі столичним симфонічним оркестром Великобританії. До 100-річчя від дня народження свого батька (2002-й рік) вона була підготувала концертну програму з його творів, але предметом її творчого захоплення є головним чином класична музика, а улюблені композитори — Ф.Шуберт, О.Мессіан і В-А.Моцарт. Диски із записами її концертів продаються через Інтернет і придбати може кожен бажаючий. В даний час п.Катерина відійшла від активної праці і перебуває на пенсії. Проживає в Лондоні. Була в шлюбі з диригентом симфонічного оркестру Lawrence Leonard, але дітей не мала.

Мистецтвознавець із Барселони Guillem Ramos-Poquí у своєму есе про художницю Олю Окуневську повідомляє, що попри життєві негаразди ця, як він каже, поза всяким сумнівом талановита особистість, про яку повинні знати більше людей, ніж знає зараз, була привітною, життєрадісною і сповненою оптимізму. А вже, коли мова заходила про малярство, вона могла говорити багато годин, висловлюючи плідні узагальнення, несподівані думки і прогнози. В її товаристві нудьгувати не доводилось, а після спілкування співрозмовник виходив з новими ідеями та планами подальшої творчої роботи.і

…Вона прожила довге, але як бачимо дуже нелегке життя. Правду кажучи, це можна сказати про всіх без винятку Окуневських — людей талановитих, працелюбних і чесних, а таким, як правило, легких життєвих доріг не стелиться. Як писав російський поет Сергій Єсєнін "грубим дається радість, добрим дається печаль…” Несправедливо тільки, що їй не випало щастя піклуватися про онуків, скеровувати їх на дороги чеснот, — так, як вона поступала по відношенню до своїх численних вихованців, керуючись цими принципами все своє життя.

Працюючи над цим матеріалом, мені весь час хотілося окреслити сюжетну лінію "Оля Окуневська і Україна”, адже ж була вона дочкою великого патріота рідної землі Ярослава Окуневського, автора "Листів з чужини”. Своїми тендітними дитячими ногами вона ходила стежками гуцульського Яворова, стояла в задумі на могилах прабабці Теклі з Кобринських та прадіда Іполита Окуневського — пароха села, що відійшов у вічність саме у рік її народження. Але, на жаль, ніяких документальних матеріалів на цю тему я не знайшов. Лише в тих її картинах, де багато зелені, можна вловити карпатські мотиви — адже дитячі спогади — я повторююсь — найстійкіші в кожного з нас. Дехто, можливо, посміхнеться з такого твердження, однак "український слід” в біографії Олі Окуневської мусить бути. Його просто необхідно віднайти, і це завдання наступного етапу досліджень.