Понеділок, 09.12.2024, 16:18:50

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2013 » Червень » 18 » Микола БЕДЕЙЧУК: «Ми вірили, що можемо добитися правди»
11:26:23
Микола БЕДЕЙЧУК: «Ми вірили, що можемо добитися правди»
На 40 днів – з 16 травня до 26 червня 1954 року - табір Степлагу в Кенгірі перетворився на територію свободи серед безмежної «тюрми народів». Понад 8 тисяч в’язнів - українців, литовців, євреїв, росіян - повстали проти нелюдських умов концентраційного табору.
Серед повстанців переважали українці – засуджені за політичними статтями та вояки УПА. Одним із таких був виходець з Ямниці, що поблизу Франківська, Микола Васильович Бедейчук, вояк УПА з куреня Чорноти. Арештований в 1946 році, він був засуджений до 10 років таборів. Відбував ув’язнення в Красноярську, Караганді, а з 1953 року – в Кенгірі. Після придушення повстання – на Колимі.
Микола Бедейчук не був серед керівництва повстання, не брав участі в прийнятті рішень, тим більше в переговорах з владою. Він ходив у патрулі, які організував Конспіративний центр повстанців для охорони території й внутрішнього порядку. В охорону переважно й залучали колишніх бандерівців і литовців з «лісових братів» як найбільш надійних. Він просто чесно й гідно виконував свої обов’язки, як і тисячі інших учасників повстання. Які всі разом і творили те, що сьогодні називають дивом і подвигом Кенгіру. Повстання у Норильську, Воркуті і Кенгірі змусили радянське керівництво реформувати репресивну систему ГУЛАГу й врешті призвели до її падіння. В цьому була перемога повстанців.
5 вересня Миколі Васильовичу виповниться 92 роки. «Я часто дивився в зуби смерті», - каже старенький чоловік, який зберіг поставу і гідність вояка і повстанця. Випробувань, які випали на його долю, вистачило б на кілька життів.
 
- Пане Миколо, з чого почалося Ваше ув’язнення? Як Ви потрапили в Кенгір?
До 1949 року я відбув у Красноярську. Там уголовників було багато, не давали нам і кусок хліба з’їсти. Вихоплювали з рук, коли ми йшли отримувати хліб, а було вже темно. І так та пайка маленька, а тут ще вони. Ту пайку там і золото не замінить ніяке… То одного вечора ми їх як погнали… Що було в руках – тим і били. Вони тікали і кричали: начальнік, спасай, бандери б’ють! А ми сказали начальству на другий день: якщо не заберете їх від нас, на роботу не вийдем. Їх забрали. Могла пайка на столі стояти – і ніхто не брав.
Потім нас 120 чоловік, більшість українців і трохи литовців, кинули в Караганду… Ви знаєте, що таке столипінський вагон? Це вагони з клітками, в яких зеків возили. Привезли у Казахстан в такий лагер – називався Екібастуз. Ізолювали нас в бараку, де ми пробули 21 день. Весна була… А серед нас два священики. Кажуть: «Хлопці, давайте службу Божу відправимо». Почали правити. А надзиратель, такий дурнуватий був, відкрив кормушку, з якої нам їсти давали, і кричить: «Ви, сволочі! Вся страна плачєт, а ви пайотє!» Ми питаєм: «А што случілось?» «Сталін умєр»… Нам аж ніби каміння з грудей позсувалося… Було за чим правити службу!
Нарешті нас з ізольованого барака пустили в лагер. А там було чотири таких зони – лагпункти: два чоловічих, один жіночий і між ними господарський. Тоді в’язні ще носили номери на куфайках і штанах, на вікнах бараків решітки були. Ми кажемо людям: нащо вам тих номерів і решіток? Чого не добиваєтеся, щоб познімали? І начальство погодилося. Потім за роботу і гроші почали платити.
Ми там будували збагачувальну фабрику для мідної руди: там копальня була недалеко. Одного разу з другого лагпункту вели колону після роботи в лагер. Система була така, що робили шпон: перевіряли, чи нічого нема… І там якийсь хлопець каже: надзіратєль, ти що нас чіпаєш, нема в нас нічого… А той калмик раптом дав чергу по людях з автомата. Шість чоловік поранив, один помер потім. З того все і почалося. Ніхто не вийшов потім на роботу.
- А як прийняли рішення не виходити на роботу?
Був такий у третьому лагпункті підполковник Кузнецов (Капітон Кузнецов – один з лідерів повстання поряд з українським націоналістом Михайлом Сорокою, Гіршем Келлером, євреєм, який воював в УПА, та ін. - "ГК"), з власовців. Були ще люди грамотні – священики, вчителі, які цим зайнялися. Я сам неграмотний був… Начальство в зону не заходило – ми вигнали всіх.
- А як давали собі раду з харчами? Як організували побут?
Між жіночим лагером і другим лагпунктом був хоздвір – пекарня, пральня, все, що треба. У нас були люди, які вміли і варити, і хліб пекти. У нас все було налагоджено. Був порядок. У зоні нічого не відбувалося такого, щоб влада могла причепитися. Наші пости всюди стояли день і ніч. Адміністрація поклала біля прохідної радіо, і воно кричало, що в кого малий термін, випускати будуть, молодих звільнять. Але всі трималися. Адміністрація прорізала в зовнішніх стінах проходи і пропонувала виходити – здаватися. Ні один не вийшов.
Тоді нам привезли битовиків – в’язнів, які сіли за кримінал. Хотіли спровокувати заворушення, різню. У наш лагпункт чоловік п’ятдесят таких точно прийшло. Ми прийшли до них і сказали: хлопці, у нас жінки є, якщо хто рушить жінку – того чекає смерть. Вони з нами погодилися. Ми потім разом прорізали входи в глиняному паркані до жіночої зони. Солдати поверх голів стріляли з кулеметів тоді - страшили, але ніхто не боявся. Ми зробили проходи між лагпунктами, поставили варту попри огорожу: ми стояли всередині, солдати – зовні і на вишках. Всі були чимось зайняті: хтось варив їсти, хтось чергував – усі мали роботу. Битовики між нами розсіялися, що їх і не було видно: їх мало, нас тисячі…
Кузнєцов збирав нас деколи в столовій і розповідав про результати переговорів. Казав: влада хоче витягнути нас за межі табору, ми не повинні піддатися, треба стояти, чекати поки приїде керівництво з Москви.
- З ким ви трималися купи? Не було непорозумінь між в’язнями?
У бригаді було більше українців, а, крім нас, найбільше литовців – хлопці з партизанів. Але конфліктів не було – ні з руськими, ні з ким. Ми вірили, що можемо добитися правди.
- Як придушували повстання?
Ми того дня чекали начальство з Москви. Я тоді чергував у жіночому лагпункті: вночі тільки хлопці чергували, а вдень і жінки. Десь під четверту годину ранку, навіть не знаю, яким чудом, що ніхто не чув, до стін підійшли танки. А навколо ж стояли наші пости! Та якби ми знали, що вони танки пустять, то викопали би пастки, ями, і танки би сіли туди… Мене якраз замінили на посту, і мені метрів сто п’ятдесят лишалося вже до бараку, як танки прорвалися через стіни і пішли гуляти по зоні.
Танки так близько проходили від входів у бараки і стін – попри самі двері, що душили всіх, хто не встиг відскочити. Мені пощастило, що я відскочив в інший бік, а не тулився до арака. Я бачив, як людям ноги мололо, чавило. Ми кидали каміння, але що то могло помогти. Не було спасу. За танками йшли солдати з автоматами, оточували бараки, але не стріляли. Не знаю, скільки людей подавили, але немало.
Потім нас вивели за табір, обклали кулеметами і кожного викликали по прізвищу. Відсилали в інші лагеря. А керівників додатково засудили. Я попав у Колиму, нас чоловік 300-400 з Кенгіра туди відправили. З Комсомольська-на-Амурі нас привезли на саму річку Амур: там були рейки, з яких вагон з’їжджав просто на паром. Нас повантажили в корабель «Луначарський» і так везли в Магадан. На Колимі знали, звідки ми приїхали, думали, що не знати які бандити, вороже зустріли. А потім ми місцевих вчили бульбу садити.
Там я досидів своїх 10 років. А потім мене ще на Чукотку відправили – на вільне поселення. Вже паспорт видали. І знаєте, і там можна було жити, яка там природа чудова, риби в ріках стільки… Але так до родини хотілося – 10 років нікого не бачив. І я поїхав у Караганду, бо тато з мамою вислані були, а сестра засуджена. Як я приїхав, вони в малесенькій кімнатці жили: батьки, сестра з чоловіком і мала дитина.
- Коли повернулися в Україну?
У 1966 році. Ще 10 років у Казахстані прожили. Приїхали – а хату «добрі люди» розібрали повністю. Лише криниця, яку в 1932 році викопали, лишилася… 
Записав Сергій БОРИС

Переглядів: 660 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024