Два прикарпатські міста у другій декаді квітня 110 років тому– очима газети Kurjer Stanisławowski.
Для втихомирення в’язнів слідчого ізолятора у місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) у ніч проти 18 квітня 1907 року довелося викликати поліцію і навіть залучати військових. «Було виставлено у бунтівній камері два наряди з зарядженими карабінами, які при найменшій спробі опору мали застосувати зброю. У такий спосіб близько пів на другу ночі в арештах нарешті запанував спокій», – писала в числі за 21 квітня Kurjer Stanisławowski.
Заворушення у цій найдавнішій станиславівській в’язниці, яка від 1786 року займала приміщення колишнього Тринітарського монастиря, виникли через невдалу спробу втечі кількох тутешніх утриманців. Вибратися на свободу злочинці мали намір через комин, пробивши для цього в стіні, що відділяла їхню камеру від приміщення з доступом до димаря, діру завбільшки пів квадратного метра. Такий спосіб, очевидно, підказав співкамерникам Едмунд Васьневський – один із «ведмежатників», затриманих у Станиславові під час невдалої спроби пограбувати фінансові установи у кам’яниці Биха. Саме в такий спосіб (проломивши отвір у підвалі) Васьневський з колєґами хотів добутися до сейфів із грішми у канторі Корнблюха та філії Австро-Угорського банку.
Підбурювачами до втечі, окрім Едмунда Васьневського, газета назвала ще двох небезпечних злочинців, яким також загрожувало тривале тюремне ув’язнення: спеціаліста з крадіжок із курників Федя Кучера та відомого волоцюгу й кишенькового злодія Генрика Штреєра.
Хтось із охоронців, який виконував службу в коридорі, почув звуки лупання стіни і в ту ж хвилину заскочив до камери, де ув’язнені, виявлені за їхнім наміром, прибрали загрозливих поз», - описував екстремальну ситуаціюKurjer Stanisławowski, зауваживши, що до сутички не дійшло лише завдяки вчасному втручанню поліції та військових.
Похмура споруда на Тринітарській площі (тепер – вулиця Старозамкова, 2) в Івано-Франківську стоїть дотепер. Загалом упродовж 125 років її підвальні приміщення були місцем для ув’язнення: тут утримували і карпатських опришків, і простих кримінальників аж до 1911 року, коли на вулиці Білінського (тепер – вулиця Сахарова) постав комплекс палацу правосуддя – велична будівля окружного суду та станиславівська карно-слідча в’язниця поруч із нею.
Тим часом одному злочинцеві у Станиславові таки вдалося успішно втекти від правосуддя після скоєного переступу. Привласнивши понад 20 тисяч корон (місячна платня працівника магістрату у той час пересічно становила 100 корон – Z) із тутешнього Позичкового банку (Banku zaliczkowego), бухгалтер цієї фінансової установи Владислав Гільчер зник із міста в невідомому напрямку.
«Очевидно, намір привласнити кошти Гільчер виношував заздалегідь, бо ще 8 квітня цього року він виробив собі у паспорті візи до Росії та Румунії», – зауважив Kurjer Stanisławowski.
Щоб заволодіти банківськими грішми, йому не довелося, як невдасі Васьневському, ковтати порохи, длубаючи стіни в підземеллі. 12 квітня 1907 року Владислав Гільчер отримав векселі у своєму банку на 26 350 корон і майже всіх їх обміняв в Іпотечному банку на готівку, тільки один вексель на 4 тисячі корон йому завернули. З отриманими грішми бухгалтер до каси не повернувся. Натомість попрямував в одну з місцевих каварень і просадив там за ніч 3 тисячі корон, програвши їх у карти. О 4-й годині ранку Владислав Гільчер вийшов із розважального закладу і більше його не бачили ні на роботі, ні вдома, де залишилися його молода дружина з немовлям.
Саме пристрасть 32-річного бухгалтера до азартних ігор тогочасні газетярі називали головною причиною скоєного злочину. За їхніми словами, ця згубна залежність у молодика виникла невипадково, позаяк провінційний Станиславів тоді тримав пальму першості серед галицьких міст за кількістю закладів, які пропонують окремі зали для гри в карти.
«Шулерка квітне тут найкраще і насамперед зосереджена у двох першорядних каварнях і одній другорядній. Ці каварні надають окремі кімнати для гри, які завжди переповнені, особливо вночі. Бачимо тут розмаїті типи: біля адвоката сидить власник лазні, урядник із закладеною на кілька років зарплатою і офіцер грають весело у фербелька [азартна гра на гроші – Z], тут також власник земельних угідь програє професійним гравцям усе, що має з минулорічного прибутку. Одне слово, справжнє Монте Карло», – описував Kurjer Stanisławowski нічне життя картярів у Станиславові.
Газета стверджувала, що жертви азарту тратять за ніч суми, за які їхні сім’ї могли би жити цілий тиждень, і в той час, коли їхні дружини та діти тремтять від холоду та недоїдання, гравці у каварнях тішать себе шампанським, коньяками та «бенедиктином» (настоянкою на травах. – Z).
«Самого факту привласнення коштів уже не можна скасувати, але маємо право домагатися, щоби було покладено край поширенню зарази азартних ігор – і тим зарадити подальшим розтратам і їхнім жертвам. Тут не допоможуть жодні ліги борців з азартними іграми, тут повинна влада застосувати всю суворість закону, інакше деморалізація поширюватиметься далі», – застерігав Kurjer Stanisławowski.
Але злочин, скоєний бухгалтером Позичкового банку, привернув увагу влади не лише до розквіту азартних ігор у станиславівських каварнях. Під пильне око потрапила фінансова діяльність самого банку, в якому запідозрили махінації, пов’язані з фальсифікацією річного балансу. На проведення аудиторської перевірки своїх представників відправили дві фінансові установи – Союз позичкових товариств і Крайовий банк. Щоправда, знайти порушення тоді так і не вдалося – кількаденна люстрація виявила лише ту недостачу, яку спричинив своєю крадіжкою Владислав Гільчер – 24 160 корон і 65 сотиків.
Про справжні фінансові махінації Позичкового банку стало відомо аж через сім років. У лютому 1914 року дирекцію фінансової установи звинуватили у несумлінності та зловживаннях, зокрема, у підробці векселів на суму 97 тисяч корон…
Тим часом у сусідній Коломиї також виник гучний грошовий скандал, і в справу так само довелося втрутитися поліції. Цей прикрий інцидент трапився під час гастролей у місті львівського "Народного театру" під орудою Пілярського, а конкретніше – перед планованою постановкою драми Зудермана «Хай живе життя!». Глядачі, які прийшли на цю виставу, приваблені участю в ній зірки тогочасної польської сцени Ванди Семашкової, замість насолоджуватися акторською грою змушені були вислухати брудну лайку з-за лаштунків: там когось обзивали лайдаком, батяром і злодієм. Після цього на сцену вийшов один із акторів і оголосив, що вистави не буде, оскільки пані Семашкова раптово захворіла.
Як згодом виявилося, в акторки якщо й була якась хвороба, то лише «зіркова», а всі ці залаштункові епітети сипалися на адресу директора театру Пілярського, який недодав Ванді Семашковій близько 1000 корон гонорару за виступ.
Можливо, цей скандал не набув би такого розголосу, якби повертаючи гроші глядачам, що так і не дочекалися вистави, директор театру не відмовив кільком студентам, оголосивши їм, що їхні квитки – фальшиві. У відповідь на це здійнявся такий ґвалт і колотнеча, що пана Пілярського довелося відпроваджувати з театру на вокзал під посиленим ескортом поліції.
Як стверджував Kurjer Stanisławowski, цей драматичний конфлікт між акторкою та директором театру невдовзі мав завершитися епілогом у судовому засіданні.
Головні ж події суспільно-політичного життя міста у той час концентрувалися довкола майбутніх парламентських виборів. Магістрат щойно оприлюднив дані про уточнення виборчих списків, з яких викреслили 292 "зайвих" виборців, які не мали права участі у голосуванні у Станиславові, бо ще не прожили тут відповідної кількості років або були мешканцями приміського Княгинина, та дописали імена 247 виборців, які могли віддати свій голос за котрогось із кандидатів.
Також у місті тими днями відбулися передвиборні збори, на яких різні громади визначалися зі своїми представниками на виборах. Найбурхливішим видалося віче місцевих сіоністів, на яке завітали тутешні соціалісти. Коли непроханих гостей спробували не допустити на зібрання, вони увірвалися туди силоміць.
«На крики, брязкіт вибитого скла, вереск бідолах зібрався такий натовп людей на вулиці, що рух був паралізований», - писав Kurjer Stanisławowski.
Не зважаючи на вчинений дебош, сіоністи аж до півночі проводили своє зібрання, вислуховуючи промови редактора єврейського часопису «Схід» („Wschod") Леона Райха, доктора Зальца із Тарнова, доктора Йонаса, доктора Йозефа Мослера й інших. Зрештою, було вирішено, попри заперечливі вигуки соціалістів, висунути власного кандидата на виборах, визначення якого доручили обраному комітетові.
Богдан Скаврон |
