Може, більшість франківців цього не знає, але розкопки біля палацу Потоцьких тривають уже третій рік. Що за цей час знайшли?
Різне – уламки посуду, глиняні черепки XVII століття, кістки, козацькі люльки, монети, навіть гарматні ядра. Але найціннішою знахідкою є власне мур, який перевертає уявлення краєзнавців про Станиславівську фортецю.

Від ручки до лопати
Субота, вихідний. З самого ранку біля брами палацу Потоцьких ведуться розкопки. Відразу й не скажеш, що тут хтось щось робить – поруч людей нема. Зазираємо вниз – шурф глибиною до 4 м. Там двоє – сивоволосий чоловік і молодший його товариш. Копають біля підніжжя муру.
«Ми майже до фундаменту дійшли, – каже Василь Іваночко, директор видавництва «Лілея-НВ» (це молодший). – От уже каміння пішло. Це, напевно, його з річки брали й засипали ним. Але треба далі копати, щоб побачити, на чому стоїть фундамент. А потім ще копати з усіх боків, аби дізнатися форму муру».
Сонце вже високо. Чоловіки тут з дев’ятої ранку. А в будні дні приходять на восьму. Сивоволосий чоловік – краєзнавець і волонтер Роман Діда – спирається на лопату, поправляє окуляри, перепочиває.
«Отак і працюємо, поки вистачає сил, – каже він. – Я міг би собі зараз відпочивати на дивані, каву пити, але це не для мене. Я народився у Франківську, мені цікава історія міста, тому працюю, щоб відродити її».
Пан Роман усе життя був держслужбовцем.
«Я тільки ручку тримав», – сміється. А зараз йому 67, і чоловік вирішив долучитися до розкопок.
Аби добре все роздивитися, спускаємося вниз. Пан Василь тримає драбину. Ось і мур – цегляна стіна, що простояла під землею сотні років. Цегла майже вся очищена від землі, не пошкоджена.
Василь Іваночко міряє висоту: підходить до муру – майже рівні. «Десь метр сімдесят», – каже він.

Нема в людей часу
Що це за мур, досі ніхто точно сказати не може. Є дві версії. Перша – це залишки одного з бастіонів, коли фортеця була ще шестикутна, бо вже потім до неї добудували палац Потоцьких. Друга – це підмурівок дерев’яного мосту.
«Ми стоїмо на межі міста, – каже Ігор Панчишин, начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому. – Тут була фортеця, а зразу за містом побудували ще одну. Потім їх об’єднали. Поки були роз’єднані, то між ними був рів. Але його не просто викопали, рів був обмурований, спеціальна брама була. То був міст, такий собі в’їзд з міста в палац. Певно, це залишки тих конструкцій».
За словами Панчишина, щось стверджувати зараз дуже складно, бо на старих планах міста цього нема. Одне можна сказати точно – це дуже важливий фортифікаційний вузол. Свого часу його розібрали австрійці, а рів засипали будівельним сміттям. Однак, крім непотребу, трапляються цікаві знахідки. На днях Василь Іваночко знайшов монету – два австрійські крейцери. У глині, трохи поржавіла, але рік можна прочитати – 1851. А Роман Діда тримає шматок фарфорового посуду. «Може з цієї тарілки колись сам Потоцький їв», – каже чоловік.
Найбільше їх тут буває шестеро, а так двоє-троє. Влітку працювали студенти. Практика закінчилася, не стало й студентів. А охочих попрацювати задарма – мало, тобто більше нема.
Натомість цікавих очей багато. Майже кожні п’ять хвилин хтось підходив, дивився. Мовчки. А коли пропонували допомогти, то відповідь була одна: «Часу нема».
«Одна бабуся до нас учора підійшла, подивилася, – розповідає Іваночко, – каже, я вам копати допомогти не можу, а цукерками пригостити зможу. І пішла купила нам цукерки».

Місту потрібна екзотика
Плани щодо фортифікаційного муру грандіозні – має бути музей під відкритим небом. Ігор Панчишин сподівається, що це буде перший крок до освоєння палацу Потоцьких, тому що під ним ще багато конструкцій.
Василь Іваночко вже уявляє, як воно має виглядати.
«Найпростіше – зробити підмурівок, закрити склом, підсвітити й показувати туристам як бастіон виглядав раніше, – каже він. – Можна зробити по-іншому: всю територію навколо опустити метра на чотири до дна рову. Зробити сходи вниз, і дивитися на ці мури знизу вгору».
Місту потрібна екзотика, впевнений Іваночко. І якраз ці фортифікаційні знахідки мають усі шанси стати цією екзотикою.
«Не хочу ображати владу, але кажуть, що Івано-Франківськ – це брама в Карпати, – говорить волонтер. – Яка брама? Це серйозне місто. Це не є вокзал дорогою на «Буковель». І якщо ми хочемо туриста – треба щось робити».
Однак, на жаль, тут одного бажання не досить, усе залежатиме від інвестицій. Звідки брати гроші – невідомо. Та й на заваді розкопкам стоїть нинішній власник палацу Потоцьких – Олег Бахматюк.
Ігор Панчишин каже, що з 2004 року з Бахматюком ведуться переговори. І лише тепер справа починає рушати з місця.
«За ці довгі роки йому набридла ця тема, – каже Панчишин. – Він хоче віддати палац місту. Але тепер виявилося, що саме місто не має можливостей утримувати його, тим більше реставрувати. Тож нині ми хочемо залучити його до спільної роботи».
І поки ведуться переговори з Бахматюком, поки чиновники думають, де брати гроші на майбутню туристичну родзинку, волонтери далі копають. Кажуть, працюватимуть, доки погода дозволить. Потім законсервують і чекатимуть весни.

Юлія Федунишин