Середа, 22.05.2024, 07:41:05

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2020 » Липень » 4 » На Прикарпатті сім'я у власному будинку зробила музей
21:17:20
На Прикарпатті сім'я у власному будинку зробила музей

Родина Дмитра Ганчука із села Топільське Рожнятівського району ділить хату з музеєм.

Майже половину їхнього будинку займають старожитності, бачив “Репортер“.

Усе на своєму місці

До музею Ганчука веде кам’яна стежка, яку проклав ще його дід. Через ліс, вгору, перестрибуємо з каменя на камінь, аби не стати в болото, бо щойно пройшла гроза.

На Паньковім горбі, а так у селі називають цю частину Топільського, стоїть одинока хата Ганчуків. На порозі зустрічає усміхнений пан Дмитро. Запрошує всередину. Хата звичайна, музеєм поки й не пахне.

А він на другому поверсі. У невеличкому коридорі стіни акуратно заставлені різними дерев’яними знаряддями столярки – рубанки, долота, пили. Дмитро Ганчук з посмішкою прочиняє двері кімнати, а там… У просторому приміщенні стільки всього багато – кольорового, вишитого й старовинного. Але все воно якось дуже на своєму місці – як удома.

Пан Дмитро аж світиться, коли бачить захоплення. Розказує, що відкрив музей у 2014 році. Він за фахом технік-механік, але давно на пенсії. Частина експонатів – сімейні, щось знайшов сам, щось знайомі передали для доброї справи. Тут багато бойківської тематики. Хоча є і гуцульська вишивка, і сорочки з Полісся.

«Ці кожухи з квітами – то бойківське, – показує пан Дмитро. – Багато одягу з нашої родини. Оцей кожух ще моя мама вбирала. А це моя перша колиска, та й ще мої старші сестри колисалися».

Оцій жертці-вішалці – за сто років. Вона слугувала за шафу, бо складали там верети, сорочки. А на ніч робили спальню й завішували веретами ліжко.

«Колись уся сім’я жила в одній кімнаті – старі, молоді, малі, – говорить Ганчук. – Отак закривалися й робили собі спальню. А тут до жертки колиска з дитинкою прив’язана. За шнурочок взяв і поколисав, коли плакала. Я не раз звідси падав. То сестри так гляділи. Колисали, а то ворозка (мотузка) обірветься, бовх – і паду».

Старожили кажуть

«Я не міг дивитися, як то все викидається й нищиться, – розповідає музейник. – Навіть ви багато чого не знаєте, що тут і для чого. А колись без того ніяк не можна було обійтися. Це все історія».

Пан Дмитро бігає від одного експоната й до другого. Видно, що чоловік цим живе. Захват передається й відвідувачам.

«Стіл австрійський дав чоловік з села Новиця, а стільці до нього син із Львова привіз, – не вгаває чоловік. – Оцей стілець – лісничого з нашого села. Шкірою оббитий. Ото сідав і себе ґаздов чув».

На стіні багато мисок з квітковими орнаментами. На підвіконні глечики й гасові лампи. Виглядають страшенно живописно.

За найменші речі пан Дмитро може розповідати по годині. Пам’ятає всіх, у кого що взяв. Показує на образ над книжковою полицею. Каже, дуже давній, його передала одна жінка з сусіднього села. Тітка тої жінки з 1916 року, й вона не пам’ятала, відколи був той образ в їхній хаті.

«Личаки отакі – ніде не бачив, у жодному музеї, – хвалиться Ганчук. – Зроблені з березової кори. Одна бабуся 95 років відзначила, то казала, ще пам’ятає, як у селі в такім ходили. То з лика зроблено, тому й личаки. А ці шкіряні постоли – татові. З добротної шкіри, і як збереглися?! Замотувалося волоками – мотузками з кінського хвоста. Оці – то за німців ходили в таких дерев’янках. А це чоботи, хто вже вище був, то такі носили. Отут на фото є файні хлопці у чоботях. Усі в УПА були».

Десь з полиці хапає великий шкіряний ремінь – черес. Каже, в такім не лиш гуцули ходили, але й бойки.

«У селі Камінь, на поді (горищі) знайшов, – розказує пан Дмитро. – То дуже практичний. Поперек гріє, не підорвишся, коли тяжке піднімати».

Онук розкручує діда

Інша кімната присвячена тому, чим зай­малися люди в селі. Пан Дмитро показує верстат, такий мав бути майже в кожній хаті, бо пряли полотно на одежу.

«Прясти – тяжка робота, – зітхає чоловік. – Льон сіяли, пололи, вибирали. Далі вичісували насіння, а рослину ставили на поліг на два-три місяці, аби зігнивала до волокон. Потім ставили на піч сушити. Восени, коли вже нема багато роботи, то по селі йдеш і чути, як стукають терлиці. Цю соломку ламали раз, другий і робилося таке повісмо – сиве волосся. Вичісували оцими щипцями. Таке грубе йшло на верети, а тоненьке – на полотно».

Це все докладно й наглядно пан Дмитро нерідко показує й розказує школярам, які приходять на екскурсії. Каже, приїздять і з навколишніх сіл. Якось особливо наголошує, що навіть з Брошнева два класи були.

«Є такі діти, що дуже цікавляться, але більше таких, що й не слухає, – посміхається Ганчук. – Я за то гроші не беру. Радий тому, що хтось приходить і тим цікавиться».

«А це куновки – такі відра, аби воду носити, – не вмовкає музейник. – Ще там сир і молоко могли тримати. Поруч – маслянка, аби масло колотити. А там діжа, в якій розчинювали тісто на хліб. Раз на тиждень напікали на всю родину. А то ночви – купеля дитяча. Витесана з дерева. Ще мене купали».

І це ще не все. Є третя кімната під косим дахом. А тут – і кузня, і пасіка, і столярка, різні ваги, глечики, скрині. Теж усе має свою історію.

Найперше в очі кидається великий ковальський міх. На ньому вигравірувано цифри – 1888. Чоловік каже, що його використовували ще у 1970-х. А потім господарку продали родичі, а міх віддали Ганчукові.

«А то такий горшок великий. На село було оден чи два, – пан Дмитро показує на стелаж з різними глечиками, казанами. – То як у когось вісілє було, то зичилося, бо мусіла бути каша пшонена. А тут кочерга, рогач, аби витягати й запихати в піч».

Показує на чисто бойківське знаряддя – цапину. Це такий залізний гак на дерев’яній палиці. Його використовували лісоруби.

​«Наші здавна їхали у Сибір на роботу і брали цапину, то казали на них: «О, то що за хокейна команда з клюшками?», – сміється музейник. – А це дерев’яні вила. Дуже зручні й робити ними легко. Нині таке не використовують, і корів уже не тримають».

Цікаво, що онук Дмитра Ганчука – Левко, зараз взявся розкручувати дідів музей в інтернеті. Хлопчик знімає відеоролики й розказує про те, що дід назбирав і для чого воно. Дуже пізнавально.

 Світлана Лелик


Переглядів: 302 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024