На Великодні свята 1955 року на даху клубу у Вижньому Березові на Заріці замайорів синьо-жовтий прапор. Кадебістським службам не вдалося з’ясувати, хто його повісив. Ця звістка облетіла всі Березови і навколишні села. Голова сільської ради Дмитро Негрич зателефонував у Яблунівський МДБ, однак був вихідний і ніхто не відповідав по телефону. Доповів у Яблунівський райвідділ міліції і розпорядився, щоб зняли прапор. Аж у понеділок приїхали три «бобики» з МДБ, міліції і райкому. Начальник МДБ Жигалов і оперуповноважений по Березовах Гребенюк вели розслідування. Однак все було марно. Допити, погрози, побої, залякування нічого не дали… Аж з настанням Української державності в 1995 р. при укладенні книжки «Березуни» (автори М.Томащук, С.Симчич, С.Перцович) постала потреба написати, хто в роки совєцко-тоталітарного режиму повісив синьо-жовтий стяг. З великими стараннями авторці цих рядків вдалося з-під заслону 40-річної таємниці винести на сторінку історії: «Малкович Володимир Васильович (Явдошинин), 1938 р.н., повісив на куполі клубу Вижнього Березова на Заріці синьо-жовтий прапор». А згодом у газеті «Криця» (1998 р.) Дмитро Арсенич опублікував статтю «Акт нескореності (як це було)», в якій писав: «Дев’ятикласники Середньоберезівської середньої школи Арсенич Ігор, Березовський Ярослав, Ткачук Михайло та майбутній поет Дмитро Арсенич, всі зі свідомих українських родин, що вже відчули на собі «ласку визволителів», ідучи одного дня до школи, жваво обговорювали болючі події останніх років. Такі розмови між хлопцями точилися часто. І тут, здається, Ігор Арсенич подав ідею «А що, хлопці, якби на Великдень повісити на клубі наш прапор? Щоб комуністи менше тішилися, що підкорили наш край». Вони похвалилися своїм однокласникам з Вижнього Березова Володимиру Малковичу, Михайлові Скільському, Василеві Васкулу, сказали, що на Великдень готують «сюрприз» окупантам. Вижньоберезівські ровесники з сумом мовили, що їм би теж хотілося вивісити синьо-жовтий прапор, але вже не встигнуть виготовити. Ініціатори акції, порадившись, віддали їм свій прапор. Колишнім юним патріотам і нині приємно згадувати, що всі були такими відданими українській національній ідеї. Прапор повісив Володимир Малкович. Це і не дивно: він був дужекмітливий, спритний, винахідливий, зростав відважним віддчайдухом. Виховували його дід і баба, бо мати молодою померла, а батько, стрілець УПА, відбував свій термін у карагандинських таборах. Родина Володимира дуже потерпіла від більшовицьких окупантів. Його стрий Петро, 1914 р.н., член ОУН, разом зі своїм побратимом, членом ОУН Урбановичем Василем (Стельмащуковим) переховувалися озброєні в хаті Марка в Микуличині-Русанові. На саме свято Благовіщення 7.04.1940 року хату обступили совіти. У збройній сутичці були тяжко поранені Петро і Василь. Їх, разом з газдою Марком, обмотаних колючим дротом, на санях повезли в Яремчу. Слід за ними пропав. Невдовзі родичів Петра і Василя вивезли в Красноярський край, мати Петра Явдошина і батько Іван Малкович навічно залишились у холодній сибірській землі. Батько Володимира Малкович Василь Іванович (1908 – 1990) був станичним Вижнього Березова, псевдо «Пильник» був арештований у 1945 році і засуджений на 10 років таборів з виселенням. Покарання відбував у Спаську Карагандинської області, вже на поселенні працював будівельником. Одружився з політкаторжанкою Соколюк Гафією з Брустурів (бо дружина Юлія з Адам’юкових померла при народженні дитини в 1944 році). В 1967 році обоє відвідали свої рідні краї. Доживали віку і померли на чужині. Володимир ріс фактично круглим сиротою. Закінчив середню школу в 1956 році, служив в армії. З 1958 по 1964 роки жив у батька в Караганді разом з своїм братом Мирославом, який там знайшов свою долю – Оксану з Вінниччини. З Караганди Володимир переїхав у рідні краї. Працював інструктором з лижного спорту в Яремчі, у міжвідомчій охороні в Коломиї. В 1979 році отримав травму хребта, що підірвало здоров’я. На 70-річчя Володимира Малковича з’їхалися його однокласники-прапороносці, вірні, незрадливі друзі. Це була щира, тепла, зворушлива зустріч… У 2000 році в інші світи відійшов вже світлої пам’яті Михайло Ткачук з Нижнього Березова, колишній вчитель фізкультури. Сумна мелодія церковних дзвонів над Березовом сповістила, що 9.02.2012 року на 74-му році життя перестало битися серце світлої пам’яті Володимира Малковича – палкого патріота України, який здійснив героїчний вчинок – повісив синьо-жовтий прапор на куполі клубу у Вижньому Березові на Великодні свята 1955 року. Залишив дочку Анну й зятя Василя, онуків Василька й Николку. Вічна йому пам’ять. Похоронна процесія йшла селом. Друзі покійного Володимира несли синьо-жовті прапори, які майоріли на фоні синього неба незалежної Української держави, яку так любив Володимир. Анна МАЛКОВИЧ, с. Вижній Березів | 
