В нашу епоху технічного прогресу навіть мала дитина вміє користуватися смартфоном. Тож сучасний іванофранківець навряд чи зможе уявити, що якихось сто років тому значна кількість галичан не вміла навіть читати. Ба більше, в тодішній пресі висловлювалися сумніви, а чи потрібно взагалі навчатися грамоті? Не надто привабливою була ситуація з грамотністю і в нашому місті. На щастя, в тодішньому Станиславові було достатньо свідомих людей, які оголосили неписьменності війну.

Сумна статистика
У грудні 1888 р. газета «Кур’єр Львівський» опублікувала дані про осіб у різних країнах, які не вміли ні читати, ні писати. Цю інформацію газета передрукувала з британського часопису «Ілюстрейтед Лондон Ньюз». Найбільше неграмотних виявилося у Росії, Румунії та Сербії – 80 %. В Іспанії неграмотними були 63% жителів, в Італії – 48%, в Австро-Угорщині – 39%, у Франції –15%, в Англії –13%. Хороший результат показали швейцарці (2% анальфабетів), а найбільш грамотними виявилися данійці і шведи – там не знайшлося жодного анальфабета серед дорослого населення! Як бачимо, Австро-Угорщина, до якої тоді належало і наше місто, виглядала ще досить непогано на тлі інших держав.
Однак галицькі міста вирізнялися низькими показниками грамотності. В 1880 р. відсоток неписьменних у Львові й Станиславові складав близько 80%, в 1890 р. – близько 70%. Як зауважувала преса, незважаючи на всі зусилля свідомих громадян та народних учителів, за рік удавалося навчити грамоті приблизно 1% галичан. Газетярі наголошували, що для боротьби з неграмотністю потрібні значні інвестиції на будівництво шкіл, а також уведення обов’язкової шкільної освіти. Тим більше, що галичани все частіше прагнули здобувати освіту й розуміли її необхідність. Лише за 1902 р. на курси грамотності вступили близько 2 млн. галичан.
У 1900 р. у Галичині проживали 7 млн. 317 тис. чоловік. З них 4 млн. 660 тис. дорослих осіб не вміли ні читати, ні писати. 2 млн. 210 тис. осіб уміли і читати, і писати, ще 446 тис. осіб уміли тільки читати. Загалом у 1900 р. 56% дорослих галичан були неграмотними. Станом на 1903 р. 27% дітей шкільного віку не ходили до школи і не вчилися грамоти. Серед анальфабетів переважали жінки. Станом на 1900 р. аж 60% галицьких жінок і 52% чоловіків не знали грамоти. Це пояснювалося тим, що тодішні батьки вважали освіту потрібнішою для хлопців, ніж для дівчат. Не кращою була ситуація і серед військових. Станом на 1900 р. на 1000 солдат австро-угорської армії припадало 388 неписьменних. Для порівняння: у Франції на тисячу війська було лише 123 неписьменних, у Німеччині –12, а у Швейцарії – 4.

Навіщо вчитися грамоті?
У 1896 р. на сторінках галицької преси точилися дискусії про те, чи справді потрібна загальна грамотність. Зокрема висловлювалися такі думки: «Неграмотні люди є найчастіше розумними і порядними. Наука і освіта в руках влади – то сокира, якою можна робити корисні справи, але можна й калічити. Зрештою, історія нас учить, що освіта не є обов’язковою для щастя і добробуту. Наприклад, у Франції селяни і дрібні міщани ще донедавна були здебільшого неписьменними, але серед них процвітав добробут і збільшувалося багатство». Важко повірити, але подібної думки дотримувалися навіть деякі вчителі й освітні чиновники, але, на щастя, освітян з такими ретроградними поглядами було небагато. Інші дописувачі, навпаки, вважали, що «наші анальфабети – то люди з найубогіших верств населення, які, незважаючи на дорослий вік, мають слабку здатність мислення і розуміння».
Однак деякі підприємливі галичани й без освіти непогано давали собі раду. Щоправда, така «підприємливість» часом приводила їх на лаву підсудних. У листопаді 1912 р. перед станиславівським судом присяжних розглядали курйозну справу. На лаві підсудних опинився Михайло Рептак, неписьменний тесля з Яблуниці, якого звинувачували у підробці банкнот. Йому допомагав сусід Василь Новоселюк та ще кілька односельчан. Виявлено, що Рептак і Новоселюк, обидва неписьменні, сконструювали кліше на банкноти у 10 і 20 корон. З дерева селяни вирізали печатки, які ставили на підроблені купюри. В такий спосіб вони виготовили кілька десятків купюр, які успішно пустили в обіг. Найнесподіванішим був фінал розгляду цієї справи. Після тривалого розгляду суд відпустив їх на свободу, незважаючи на те, що селяни визнали свою провину. Мабуть, судді були вражені талантом неписьменних гуцулів і тому вирішили їх не карати.
У 1917 р. преса зазначала, що причиною низького освітнього рівня галицької молоді значною мірою були неписьменні батьки, які «мали таке недовір’я до школи, як хлоп на селі до місцевого пана». Неосвічені батьки вважали, що школа навчить дітей чомусь поганому, і часом доходило до жорсткої боротьби між школою і батьками за те, щоб їхня дитина отримувала освіту.
Низький рівень грамотності негативно впливав на політичне життя держави й спричиняв значні складнощі у виборчому процесі. В 1907 р. в Австро-Угорській імперії проживало 6 млн. 150 тис. осіб, які мали право голосувати на виборах до Державної ради. З них читати і писати уміли близько 4,5 млн. осіб. У Станиславові у тому ж році проживало 27 013 осіб без урахування війська. Читати й писати серед них уміли 17 483 особи, тільки читати вміли 300 осіб, а 9200 осіб були неграмотними. Зазвичай неписьменні виборці не заповнювали бюлетень, а лише називали виборчій комісії прізвище кандидата, якого вони бажали підтримати. Звісно, це нерідко ставало причиною похибок, непорозумінь і давало простір для різноманітних зловживань.

Неписьменності – бій!
В Станиславові на початку ХХ ст. діяли різноманітні курси для дорослих анальфабетів, причому кожна громада мала свої. Українці могли відвідувати курси, організовані місцевою філією товариства «Просвіта», заснованою ще у 1877 р. Вона також дала поштовх до заснування народних читалень у Станиславівському повіті. В 1899 р. філія «Просвіти» мала 23 читальні, а у 1912 р. їх було вже 55. В лютому 1909 р. філія «Просвіти» викупила кам’яницю в Станиславові за сучасною адресою вул. Шевченка, 82 й розмістила там «Селянську бурсу».
У 1907 р. члени «Просвіти» збирали пожертви для відкриття у місті сталої школи для дорослих неписьменних українців. З метою швидшого зібрання коштів товариство навіть відкрило невелику ферму для кроликів, весь виторг з якої йшов на освітні потреби. Курси для неписьменних були безкоштовними, а діячі товариства вели широку агітаційну роботу, пропагуючи науку грамоти серед українців. Найбідніші відвідувачі курсів могли безкоштовно отримати книжки і письмове приладдя. На курсах слухачі читали уривки з книжок, причому вчитель пояснював незрозумілі вирази і слова. Потім слухачі мусили розповісти короткий зміст прочитаного. Вони також читали вголос тексти, написані іншими учасниками курсів, писали диктанти, виконували граматичні вправи, вчилися рахувати й правильно використовувати різні величини мір і ваги.
У 1910 р. 3 269 дорослих мешканців Станиславова відвідували курси для неграмотних від польського Товариства народної школи. Станом на 1910 р. ці курси працювали у приміщенні другої державної гімназії на вул. Казимирівській, 20 (тепер вул. Мазепи). Активісти товариства зверталися до місцевих роботодавців, щоб вони впливали на своїх працівників і переконували їх учитися грамоті. Великий вклад у боротьбу з неписьменністю здійснило й національно-католицьке товариство святого Юзефа. Його створили наприкінці 1901 р. з метою «пробудження національного і католицького духу в широких верствах станиславівського суспільства». Товариство об’єднувало представників робочих спеціальностей, переважно залізничників. Довгі роки ним керував директор Міщанського банку Станіслав Горошкевич. В листопаді 1905 р. у приміщенні товариства на вул. Романовського (тепер вул. Гаркуші) запрацювала безкоштовна школа для дорослих анальфабетів. Школа була польською і призначалася здебільшого для селян з околиць і міської бідноти. Заняття тривали у вечірні години.
В селі Княгинин діяли також польські курси для дорослих анальфабетів, заняття потрібно було відвідувати 3-4 рази на тиждень. Курси тривали чотири місяці – від 1 грудня 1900 р. до 1 квітня 1901 р. В класах були майже два десятки чоловік віком від 12 до 40 років. Як стверджували педагоги, всі учні закінчили курси грамотності з добрими результатами.
Для неписьменних євреїв працювали вечірні курси грамотності при школі барона Гірша (тепер вул. Кардинала Любомира Гузара, 15). У 1902 р. ці курси відвідало 183 учні віком від 14 до 30 років. З них більшість уже трохи вміла читати і лише 47 були повністю неграмотними.

Задля красивого письма
У давні часи при вивченні письма величезної уваги приділяли каліграфії та виробленню гарного почерку. Спочатку учні вчилися писати олівцем на папері чи спеціальній дощечці, а вже потім пером, яке закріплювалося на паличці. Початківці зазвичай користувалися перами, що мали ромбовидний отвір у середині. Ці пера були твердими й призначалися для отримання початкових навиків письма, а не для вишуканої каліграфії. Більш досвідчені у письмі користувалися «хрестовками» – на такому пері розміщався маленький хрестик, звідси й назва. Ними вже можна було красивіше «вимальовувати» літери. Для особливо вишуканого письма добре підходили «рондовки» (від французького слова «ronde» – округле письмо). Таке перо було трохи скошеним, що давало можливість регулювати товщину лінії при написанні літер. Для зберігання чорнил використовувався каламар (чорнильниця). В багатьох давніх столах та шкільних партах були спеціальні отвори, в яких розміщалися каламари, й тоді не потрібно було брати їх з собою на заняття. Чорнило до класу приносив черговий учень, отримавши його у великій пляшці від шкільного возного (завгоспа). Щоб насмішити однокласників, учні часом робили ковток із цієї пляшки. Але чорнило було дуже неприємним на смак, тому бешкетники заїдали його крейдою. Взагалі, тогочасні школярі практично завжди ходили з вимащеними в чорнилі руками й обличчям. Зате в дорослому віці вони писали гарно і каліграфічно, що особливо цінувалося при написанні любовних листів.

Олена БУЧИК