Німці для українців асоціюються з порядком та пунктуальністю, проте мало хто знає, що не одне століття цей народ жив поряд з нами і ми від нього теж чогось вчилися. Для вас, дорогі читачі, сьогодні розповімо про німців в історії життя нашого міста та краю.
На землях Східної Галичини німці з’явилися на запрошення галицьких князів. Так, Данило Галицький і його син Лев запрошували їх для розвитку різних ремесел і торгівлі у містах. Таким чином німецькі поселенці опинилися у містах Галицько-Волинської держави, як-от Львів, Холм, Перемишль та Самбір. Після входження Східної Галичини до Польської держави німці прибували на наші терени як на запрошення польських королів, так і самостійно. Причому у другому випадку частіше. Під час другої хвилі, як і під час першої, німці не створили своїх окремих поселень. Вони поселялися у вже сформованих населених пунктах.
Третя хвиля прибуття німців накотилася в період Австрійської імперії, під час йосифінської і богемської «колонізації», коли в Галичину направлялися німці-чиновники, ремісники, торговці, а на сільську місцевість – німецькі селяни, яким давали державні землі. Тоді таких переселенців найбільше осіло у Львові, Дрогобичі, Любачеві, Самборі, Стрию та ін. Проте, на відміну від попередніх хвиль, вже значна частина німців осідала у спеціально створених для них колоніях. Це була свідома політика, щоб підняти рівень сільського господарства в одній з найбідніших провінцій монархії Габсбургів. Зрозуміло, що німці також ставали опорою влади Відня на місцях. Австрійці хотіли бачити в Галичині міцного селянина-господаря, тому їх програма міграції містила дотації з державного бюджету. Поселенці отримували гроші, продукти на дорогу, а з прибуттям на місце – без оплати або в кредит землю, худобу, будівельні матеріали. Для німців-поселенців намагались підібрати найкращі землі. Також їм часто надавались різні пільги, на відміну від місцевого населення.
Прибувши до Галичини, німці принесли свої традиції, релігію, світогляд тощо. Організовували окремі німецькі поселення із школами, молитовними будинками, костелами, кірхами, були у них навіть пошти і будинки поліції.
Поселенці принесли з собою багато нового не тільки у спосіб господарювання чи в архітектуру, але й у духовне життя. Велика частина німців була протестантами, що заслуговує на окреме серйозне дослідження.
Не був винятком і Станиславів, до якого теж прибули мігранти. Перша згадка про німців у Станиславові австрійського періоду датується 1784 р. Станом на 1819 р. у Станиславові жило 29 німецьких сімей. Серед них були як католики, так і протестанти. Останні у 1806 р. створили свою релігійну громаду.
В 1860-х роках німці почали більш масово осідати у Станиславові. Це було пов’язано з будівництвом колії Львів-Чернівці й необхідністю залучити багато кваліфікованих робітників. Залізничні спеціалісти різного рівня компактно оселилися в районі, окресленому сучасними вулицями Бандери, Височана, Шухевичів та Незалежності, аж до вул. Київської.
Та далеко не всі представники станиславівської громади німців були заможними, що, відповідно, сприяло і поступовій їхній полонізації, адже через бідність вони часто змушені були посилати дітей на виховання до католицьких монастирів.
Нове життя у німецьку громаду влив Теодор Цьоклер (нім. Theodor Zockler, 1867-1949) – німецький священник-євангеліст та філантроп, який 48 років свого життя посвятив діяльності в Станиславові. А тому радимо усім любителям місцевої минувшини почитати прекрасну книгу про Т. Цьоклера «Ви мусите жити!» в чудовому перекладі з німецької Галини Петросаняк, що не так давно з’явилася у світ у видавництві «Лілея-НВ».
Народившись у сім’ї університетського професора і здобувши хорошу освіту на теологічному факультеті Лейпцизького університету, він їде до Станиславова із наміром поширювати християнство серед євреїв. Проте молодому та сповненому ентузіазму проповідникові один охрещений галицький єврей, що став швидко його другом, сказав таке: «Займіться спочатку представниками власного народу на Сході, вони не мають духовної опіки, вони ж занепадають. Ви й справді вважаєте, що мій народ може вірити в Ісуса, в Євангеліє, не бачачи, щоб євангелістські християни в цих краях вели по-справжньому християнське життя? Вони ж якраз засвідчують протилежне до життєвої сили Євангелія, про яку ви твердите… Отож ідіть туди, започаткуйте там нове життя, якщо зможете, а тоді побачите, чи в змозі ви зробити щось для Ізраїлю».
Ця розмова вплинула на молодого німецького теолога, і він вирішив дійсно зайнятися німцями. Він вирішує залишитися у Станиславові, а невдовзі до нього з Німеччини переїжджає і його молода дружина Лілі. Її підтримка теж була важлива в житті Теодора і його починаннях.
У 1904 р. німецька община почала видавати німецькою мовою газету «Євангельський общинний листок», що дає нам тепер можливість уявити різні аспекти життя німців Станиславова. Газета проіснувала аж до приходу «перших совітів» у 1939 р.
У 1896 р. Цьоклер з дружиною відкрили неподалік кірхи сиротинець «Вифлеєм». А в 1898 р. німецька громада під його керівництвом зуміла збудувати школу, в приміщенні якої зараз розміщена ЗОШ №11 по вул. Лепкого.
Також серед активних соціальних проектів Цьоклера потрібно згадати будинок «Сарепта», де доглядали малих дітей, притулок для гімназисток «Елім», дім для літніх людей «Сунем», притулок для молодих вікаріїв «Паулінум». Вони усі отримали назву «станиславівські заклади» та були широко відомі серед громадськості. Ці заклади не отримували жодної державної допомоги та були благодійними. Пожертвування надходили з усієї Європи та Америки. Приготування їжі, пошиття одягу для дітей, шкільні приладдя забирали чималі кошти.
Поряд з активною роботою Теодор терпів і свій фізичний біль. У 37 років він оглух, що стало важкою ношею на все подальше життя. Лікування у Відні не давало відчутного ефекту, тому з часом він почав користуватися слуховим апаратом, який можна помітити на деяких його фотографіях.
У його закладі виховувалися, навчалися та лікувалися не тільки німецькі, а й польські, українські та єврейські діти. Оскільки Т. Цьоклер здобув величезний авторитет, то у 1924 р. його обрали очільником Союзу Церков євангельсько-аугсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Наступного року у Станиславові і Коломиї із СЦАГ відокремилася Українська Євангельсько-Реформована Церква (УЄРЦ), що ставила за мету поширювати євангельське християнство в Галичині (з акцентом на кальвінізмі). Єпископом УЄРЦ обрали саме Теодора Цьоклера! Відомо, що він проповідував до українців їхньою рідною мовою. Гадаємо, це було важливим і потрібним жестом поваги німця до української пастви. Також йому вдалося налагодити контакти з євангелічними українцями, що проживали у США та Канаді.
У грудні 1939 р. родина Цьоклерів була змушена виїхати з міста разом із своєю німецькою протестантською громадою. Слід зауважити, що пастор відкидав нацизм. Помер у 1949 р. у Німеччині в м. Штаде.
Євангелістський храм, який стояв поблизу теперішнього готелю «Надія», підірвали у 1971 р. Приблизно на місці його розташування встановили пам’ятник Леніну, а вже згодом, за незалежності, його постамент переплавили на фігуру Івана Франка, яку бачимо й досі.
Німецька громада старого Станиславова пройшла свій історичний шлях: заснування, піднесення, розквіт та занепад. Тим не менше, завдяки проводу пастора Т. Цьоклера вона зробила дуже багато хорошого та може служити добрим прикладом для наслідування. В нашому регіоні існує ГО «Товариство німців Івано-Франківської області», яку очолює викладач хімії п. Марія Гамбург. Громадська організація тісно співпрацює з Радою німців України та діяльною МГО «Товариство німців України – «Відергебурт».
Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ |
