17 вересня 1939 року Червона армія без оголошення війни вступила на територію Речі Посполитої. Того ж дня танкові частини Червоної армії зайняли територію Прикарпаття. Протягом багатьох десятиліть цей місяць називався не інакше як «золотий вересень», наступ Червоної армії СРСР на Польщу — визвольний похід, а Червона армія — лише армією-визволителькою, що принесла з собою галичанам «мир, волю і щасливе життя» та об’єднала воєдино споконвічні українські землі. Насправді «золотий вересень» став результатом розігрування української карти в Берліні і в Москві напередодні Другої світової війни і не має жодного стосунку до ідеї «визволення західноукраїнців з під польського ярма» і возз’єднання споконвічних українських земель. У цьому випадку ідея «об’єднання українців» стала засобом порозуміння двох кровожерних диктаторських режимів — нацистського і більшовицького. Зрештою, 17 вересня 1939 року після довгих десятиліть боротьби наших земляків проти різношерстих поневолювачів було таки зреалізовано мрію багатьох поколінь українців жити у злуці в єдиній державі. Терплячи після падіння УНР і ЗУНР національне приниження в часи польської окупації, жителі Галичини прагнули визволення, тому боротьба з поневолювачами не припинялася і ще задовго до приходу Червоної армії її селами вже ходили обнадійливі чутки, що до них «йде Україна». Поголоси про скорий наступ на Польщу просочувалися не лише з-за Дністра і Збруча, а й з-за Бугу. Першими використати підневільний стан українців Польщі намагалися німецькі нацисти. Щоби швидше примусити СРСР вступити в європейську війну й убезпечитися від другого фронту, у Берліні було розроблено німецький план створення «Української держави» в результаті антипольського повстання у Західній Україні і саме задля цього плану було нав’язано контакти з ОУН А. Мельника. Демонструючи «співчуття» українцям і свою «добру волю», німці «визволили» з угорського полону 400 карпатських січовиків, з яких у навчальному центрі абвера в Кірхендорфі організували український диверсійний легіон «Допомога горян», який очолив полковник УНР Р. Сушко. Згідно з міркуваннями в Берліні цей загін мав би бути закинутим у Галичину, там мав спровокувати антипольське повстання, «на допомогу» якому мали би прийти «друзі з Великої Німеччини» і проголосити «незалежну Західну Україну». У Берліні бачили, який страх у Москві викликало проголошення Карпатської України в березні 1939 року і яких заходів там вживали, аби запобігти відродженню «самостійницького» руху в Україні, тому саме звідти поширювалися чутки можливого об’єднання Карпатської України з Радянською Україною в незалежну державу. Цю ідею вимушений був прокоментувати сам Сталін на XVIIIз’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року. У Москві зрозуміли значення Західної України та її роль у майбутній політиці, яке значення цьому надають у Берліні, тому відразу вжили своїх контрзаходів. Аби не допустити німецького впливу в цьому регіоні, досить швидко дійшло до німецько-радянського порозуміння, спрямованого проти Польщі. Після партійного з’їзду в Москві урядові й КП(б)У було поставлено завдання готувати в Західній Україні плацдарм для акції її радянського «визволення». Та світова спільнота в той тривожний час могла і не зрозуміти московської любові до долі Західної України. У цьому випадку, щоби надати віроломному нападові СРСР на Польщу характеру визвольного походу і не виглядати перед світом агресором, планувалося заздалегідь підняти в Галичині антипольське повстання і, вже як би на заклик самих повстанців, прийти їм на допомогу. У цьому випадку «визвольний похід» в очах світової спільноти мав би зовсім інший вигляд — Червона армія подала руку допомоги братам-українцям, які стікали кров’ю у нерівній боротьбі з польськими колонізаторами. Для виконання цього задуму планувалося насамперед залучити колишніх членів КПЗУ, розпущеної Комінтерном у 1938 році, та соціалістів із забороненого поляками «СельРобу». Для практичного втілення цього плану в життя на початку літа 1939 року в Галичину таємно прибули «представники з Києва», під керівництвом яких і готувалося повстання. На Покутті ще залишилися свідки і безпосередні учасники підготовки цієї акції, які пам’ятають подробиці «золотого вересня». Готуючи «визволення», більшовиків непокоїв гарматний полк, дислокований у ще австрійських часів «червоних казармах» у Коломиї, та потужний коломийський гарнізон. Тому повстанським загонам з Коломийського, Снятинського і Городенківського районів ставилося завдання напередодні переходу Червоною армією радянсько-польського кордону атакувати коломийські казарми, захопити їх штурмом і утримувати до підходу Червоної армії. Одночасно повсталі по селах Покуття мали надати повстанню характер всенародного.Чи не першою на Прикарпатті підпільну бойову групу було створено на Снятинщині, командиром якої визначили Дмитра Мошука, а його рідне село Княже попервах стало штабним селом повстання. У хаті Мошука і жив «представник з Києва». Зброю, боєприпаси і вибухівку для повстанців таємно доставляли спеціальні кур’єри з-за Збруча і складували в селі. Коли польській поліції стало відомо про підпільників, «повстанський штаб» і арсенал зі зброєю і вибухівкою перенесли в лісову хащу під селами Химчином і Рожновом у викопані й обладнані там бункери-криївки, подалі від цікавих очей. Там же у лісі «представник з Києва» і провадив наради керівників повстанських загонів з сіл. З-під Химчина і планувався наступ на коломийські казарми.Призначення Мошука командиром Снятинського загону повстанців було не випадковим. Він служив у польському війську, знав польську військову організацію і мову, умів працювати оперативно і був ідейним комуністом, його колишня сільська «первинна організація КПЗУ» була однією з найактивніших у повіті — в Києві про все це знали. Наразі залишилося таємницею, ким насправді був «представник з Києва» у Снятинському районі, якого в Княжому пам’ятає чимало старших людей. Невідомим залишилося і його прізвище, спроби його розшукати в 70-ті роки минулого століття виявилися невдалими. Сьогодні вже важко встановити, скільки людей під ідею повстання зібрав Мошук на Снятинщині, але є всі підстави допустити, що серед них були не лише колишні члени КПЗУ і «СельРобу», а й молоді хлопці з ОУН, що згодом Мошуку радянська влада не забула — Мошук був таки більше українцем, ніж комуністом. Однак Німеччина першою напала на Польщу, від удару якої польська державна машина розсипалася. У перші дні війни коломийський гарнізон виступив на оборону країни під Варшаву, і потреба у повстанні й захопленні коломийських казарм для Червоної армії відпала — вони залишилися майже порожні. Після вступу у війну Червоної армії повстанцям залишилося лише роззброювати розпорошені польські підрозділи, які через Коломию і Снятин відступали на Румунію. Ситуація змінила попередній план — з 17 вересня СРСР перед світом уже «рятував» українців Західної України від захоплення їх дружньою Німеччиною.Сьогодні вже достеменно відомо, що «волевиявлення» населення Західної України було сплановано ще до початку «визвольного походу» Червоної армії. Після нападу Німеччини на Польщу Політбюро ЦК ВКП(б) 4 вересня 1939 року розглянуло питання повоєнного облаштування Польщі. Його рішення, датоване 4 вересня—3 жовтня 1939 року, було оформлене єдиним протоколом № 7113. В ньому, зокрема, приписувалося: «1. Скликати Українські Народні Збори з виборних по областях Західної України (територія колишніх воєводств Станіславівського, Львівського, Тернопільського і Луцького) та Білоруські Народні Збори з виборних по областях Західної Білорусі. Народні Збори повинні: 1) Затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам; 2) вирішити питання про характер створюваної влади; 3) вирішити питання про входження до складу СРСР, тобто про входження українських областей до складу УРСР; 4) вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».А пункт 8-й цього рішення передбачав, що окупаційна адміністрація має провести виборчу кампанію (за радянським стандартом — з одним-єдиним списком кандидатів) і забезпечити її правильний ідеологічний супровід. ЦК КП(б) України (Хрущов) і ЦК КП(б) Білорусі (Пономаренко) мали заздалегідь підготувати декларації, що їх потім ухвалювали б Народні Збори.Коли доля Західної України була визначена в Москві, повстанським загонам Прикарпаття було направлено вказівку створювати тимчасові органи сільської влади на місцях — «ревкоми» - революційні комітети, брати владу у свої руки і організовувати урочисті зустрічі Червоної армії-визволительки. У Москві ще оглядалися на міжнародну реакцію «визвольного акту» країни Рад, який нічим не відрізнявся від акту визволення нацистського. 18 вересня 1939 року московські «Известия» писали: «Спасіння йде з СРСР. Грізна, сувора, непохитна і великодушна — йде Робітничо-Селянська Червона Армія. Заради щастя людського побудована наша країна, і на сторожі його стоїть Червона Армія. Заради цієї мети Червона Армія рушила сьогодні, затемнюючи небо сталевими крилами, потрясаючи землю бронемашинами, важкою ходою незчисленних полків». Досвіта 18 вересня радянські танки підійшли до Коломиї і відрізали польський уряд і його генштаб від сил, що боронили Львів. Коли радянські танки входили в села Покуття, там, по суті, польської влади вже не було зовсім, на будинках сільських управ розвівалися червоні і жовто-блакитні прапори.З перших днів встановлення радянської влади тих, хто найбільше її прагнув — колишніх найактивніших борців за соціалістичний спосіб життя — членів КПЗУ і «СельРобу», «визволителі» відразу відсторонили від проголошеної «народної» влади: більшовицька партія вважала їх опортуністами, троцькістами і т.ін., тому довіри до них не мала і, за невеликим винятком, до влади навіть у селах не допускала. А командирові Снятинського повстанського загону Дмитрові Мошуку просто порадили: якщо не хочеш біди, нікому не розказуй, що ти був членом КПЗУ. Однак пропагандисти СРСР створили міф про «золотий вересень» 1939 року, про подану братську руку допомоги «великого російського народу» народові українському, міф, який експлуатується ще й досі. Насправді ж інтереси українців у тій політичній грі були на останньому місці. Мирослав МАМЧАК, "Галичина" |
