Уродженець села Старуня, він свідомо обрав шлях служіння Богу, Вірі і Церкві. 25 років викладав у Станиславівській духовній семінарії. Після 1945 року був священиком у підпіллі, таємно висвячений Григорієм Хомишиним на єпископа. Двічі арештований НКВД. Лише після смерті реабілітований. Ватиканом проголошений блаженним священномучеником.
Не надто багато досліджень присвячено Симеону Лукачу. Є релігійна праця «Через терни до зірок» упорядника о. Ігоря Пелехатого, є фрагментарні згадки в наукових роботах з історії Станіславщини і хіба ще газетні публікації. Молодий науковець Іванна Гавриш підготувала кандидатську дисертацію про Станиславівську єпархію УГКЦ, про внесок підпільної Церкви в історію української державності, в українську духовність і культуру. Згадує в ній і про Симеона Лукача. Хоча вважає, що його життя і діяльність потребують глибшого наукового вивчення. Наразі дещо про цього релігійного діяча в контексті історії катакомбної Церкви.
Народився Симеон Лукач 7 липня 1893 року у звичайній селянській родині в с. Старуня Богородчанського району. Навчався в Коломийській гімназії, а після її закінчення вступив до Станиславівської духовної семінарії.
– Його навчання перервала Перша світова війна, – розповідає Іванна Гавриш. – Тому священичі свячення отримав у 1919 році з рук тогочасного станиславівського єпископа-ординарія Григорія Хомишина. Мабуть, для пересічного читача маловідомим є факт, що у 1921 році в Станиславівській єпархії було запроваджено обов’язковий целібат для духовенства, але цю ідею владика Хомишин виношував довгий час. Тож Симеон Лукач був висвячений як священик-целебс, тобто безженний священик.
Певний період був парохом у селі Лядске-Шляхетське (тепер Липівка Тисменицького району). Та довго там не затримався. Не будучи доктором богослов’я, став викладачем в Станиславівській духовній семінарії – викладав моральне богослов’я. На цій посаді працював 25 років, аж до закриття семінарії радянською владою у 1945 році.
– Студенти-семінаристи навіть його називали «моральним магістром» або «магістром моралі», – розповідає Іванна. – Кажуть, як викладача його любили. Хоча про той період досить фрагментарні дані.
8-10 березня 1946 року так званий Львівський собор ухвалив рішення про ліквідацію УГКЦ. Хоча початки підготовки до цього процесу, за словами Іванни Гавриш, співпадають з приходом перших совітів.
– Якщо ми говоримо про перші роки радянізації 1939—1941 рр., то на цей процес впливало кілька факторів. Живий ще був митрополит Андрей Шептицький, який мав міжнародний авторитет, тож для радянської влади було доволі ризиковано розпочинати відкрито кампанію проти Церкви. Храми закривали через один, сміливішими були щодо монастирів, починалися репресії проти священиків, але вони не були такими масштабними. По-друге, в перші роки режим намагався дотримуватися хоча би видимо букви закону.
А з 1944 року розпочався прямий наступ на УГКЦ. Дехто зі священиків погодився з рішенням Львівського собору і перейшов у православ’я, дехто пішов у підпілля. Іванна Гавриш уточнює, що можна говорити про три групи.
– Перша – це священики, які підписали православ’я. Друга група – ті, хто ще думав, чи підписувати. І третя – ті, які категорично відмовилися. Тут все залежало від людини. Складно наводити якусь статистику, хоча найсміливішими зазвичай були монахи і священики-целебси. Цих останніх станом на 1948—1949 рік залишилися одиниці. У 1949 році на цілу Станіславську область їх, здається, було дев’ять.
Втім, не важко здогадатися, що і серед тих, хто офіційно визнав рішення Львівського собору, були такі, що правили підпільно. Є згадки богослова-письменника Гавриїла Костельника одразу після Львівського собору, що «змінили тільки вивіску на храмі». Іванна Гавриш знайшла документи в архівах, як у 80-х роках ХХ ст. уповноважені у справах релігії писали у своїх звітах, що «в Західній Україні дотепер є уніатська література, колишні уніатські ікони».
– Це свідчить про те, що священик внутрішньо залишився греко-католиком. Можна навіть говорити, що існувала по суті Церква в церкві. Тому що офіційно, юридично, легально була Російська православна церква, а насправді в її складі була Греко-католицька.
У ніч з 11 на 12 квітня 1945 року були заарештовані єпископ-ординарій Станиславівської єпархії УГКЦ Григорій Хомишин і єпископ-помічник Іван Лятишевський. Перед тим Григорій Хомишин таємно висвятив Симеона Лукача на єпископа.
– Доволі неоднозначною є єпископська хіротонія Симеона Лукача, – розповідає Іванна Гавриш. – Здебільшого ми виводимо його єпископське свячення якраз із квітня 1945 року. Зазвичай, єпископа мають висвячувати три єпископи, але ще у 1941 році Йосип Сліпий, який очікував репресій з боку радянської влади, видав інструкції для греко-католицького духовенства «Головні правила сучасного душпастирства». І там було написано: якщо нема можливості відправити Службу Божу в церкві, то це можна зробити на цвинтарі, біля каплички, навіть вдома. Там же було прописано, що в надзвичайних умовах висвячення може зробити і один єпископ. А у 1945 році вже всі розуміли, що йдеться до ліквідації УГКЦ і потрібно було зберегти єпископську тяглість, щоб забезпечити в майбутньому діяльність Церкви. Тому більшість дослідників вважають, що напередодні свого арешту Григорій Хомишин таємно уділив єпископську хіротонію о. Симеону Лукачу, о. Степану Вапровичу, о. Григорію Балагураку і о. Івану Слезюку.
А вже через чотири роки, у жовтні 1946-го, о. Симеон Лукач вперше заарештований. Насамперед тому, що був греко-католицьким священиком, який відмовився підписувати православ’я. Орден на арешт був виданий заднім числом.
– Ми бачимо, що радянська влада поспішала, – вважає Іванна Гавриш. – Є його автобіографія, написана в ув’язненні. В ній він не згадує про своє єпископство. Це одразу б викликало додаткові запитання: якщо єпископ, то хто висвятив, хто був при цьому присутній, де були свячення? І ще один ряд запитань, якщо єпископ: а кого висвятили ви, де, чому і коли це було? Тому, можливо, і не варто було афішувати. А різниці – священик чи єпископ не було, однаково звинувачували за сфабрикованими справами.
В ув’язненні Симеон Лукач не відрікався віри, не заперечував свою причетність до УГКЦ. Водночас він нікого «не здав». Про це свідчать і матеріали справи, які бачила молодий науковець.
– Він завжди наголошував, що є віруючою людиною. Нам на сьогодні відомо 16 протоколів допитів. В оцих протоколах наведені його слова: «Так, я правив Службу Божу в себе вдома (тоді жив у с. Старуня у свого брата) для себе, для своїх рідних. Я здійснював обряди хрещення, вінчання, але я ніколи не задавав собі питання, як цю людину звати, яке її прізвище – мені це було нецікаво». Більше того, він говорив: «Моя священича гідність не дозволяє мені на когось наговорювати».
Допити проводилися в різний час – нерідко вночі, а тривалість іноді сягала кількох годин. Такі собі тортури уже немолодого чоловіка відсутністю сну, світлом, тривалістю. Можна припустити, що під час тих допитів здійснювався і психологічний, і фізичний тиск.
Симеон Лукач був засуджений до 10 років ув’язнення, покарання відбував у таборах примусової праці Сиблагу, де працював на лісоповалі, потім у віддалених районах СРСР. Після звільнення у 1955 році повернувся на Прикарпаття.
У 1962 році – другий арешт Симеона Лукача разом з о. Іваном Слезюком, їхні кримінальні справи були об’єднані в одну.
– З 1962 по 1965 рік відбувався ІІ Ватиканський собор, до якого була прикута увага і європейської, і американської громадськості. Можна припустити, що цей судовий процес проти двох підпільних єпископів радянська влада хотіла зробити показовим, – зазначає Іванна Гавриш.
Чи хтось зважав на поважний вік 70-річного чоловіка? І чи легко було у такому віці переносити ув’язнення? Симеон Лукач у тюрмі захворів. Поставили діагноз: астма, хоча насправді це вже був туберкульоз легень. Другий термін покарання владика відбував у Станіславській тюрмі, але у зв’язку з погіршенням здоров’я його було звільнено у березні 1964 року і відправлено додому, в с. Старуня, де помер 22 серпня того ж року.
У рідному селі, де народився, Симеон Лукач і похований. Реабілітований уже в часи незалежності України. А в 2001 році занесений до лику блаженних, обряд беатифікації провів папа Іван Павло ІІ у Львові. В Івано-Франківському архікатедральному соборі Воскресіння Христового зберігаються мощі Симеона Лукача. Часточку його мощей у 2012 році було перенесено і в церкву Старуні, а 29 квітня у цьому селі відкриють музей Симеона Лукача та підпільної УГКЦ.
Галина Добош |
