У середу, 19 червня, сесія ЮНЕСКО розглядатиме і голосуватиме питання внесення до Списку світової спадщини 32 нових об'єктів. Серед них — 8 дерев'яних церков в Українських Карпатах. Отже, рішення довідаємося вже скоро, але за словами Василя Слободяна, дослідника сакральної архітектури та одного з тих, хто готував подання до ЮНЕСКО, можна бути певним, що церкви до Списку внесуть, адже вони без проблем пройшли всі погодження перед остаточним голосуванням. У суботу Слободян вилетів до Пномпеня (Камбоджа), де відбувається сесія ЮНЕСКО, і сподівається повернутись звідти з добрими новинами. Насправді йдеться про внесення до списку світової спадщини ЮНЕСКО 16 дерев'яних церков: восьми на території України та ще восьми у Польщі. «За багато століть свого існування наш народ, який складається з різних етносів, зумів створити дуже специфічні школи народного сакрального будівництва. На щастя, ці пам'ятки дійшли до нашого часу і є унікальними свідками історії та майстерності минулих поколінь. У Європі такого майже не залишилось. Вони є ориґінальні у своєму вирішенні, характерні лише для цього реґіону і тому, на нашу думку, вартують того, щоб стати світовим надбанням. Ще одна унікальна специфіка цих храмів — внутрішні розписи, які здебільшого датуються часом будівництва церков. Окрім цього, об'єкти, які ми пропонуємо внести до Списку, також дуже добре вписані у середовище. Це все робить наші церкви надбанням не лише українського народу, але й усієї цивілізації, — розповів «Z» львівський архітектор Микола Гайда, який теж готував подання стосовно внесення дерев'яних церков до Списку світової спадщини і солідарно з колеґами налаштований оптимістично. Шістнадцять із тисяч Вперше ідея внести до Списку світової спадщини українські деревяні церкви з'явились у 2002 році. Як згадує Василь Слободян, тоді йшлося лише про церкви західного реґіону України — Закарпаття, Буковини та Галичини. «У той час офіційний Київ не підтримав нашої ідеї, і у 2003–2004 роках від неї довелося відмовитись, — розповідає «Z» Василь Слободян. — Справа зрушила з місця через кілька років, коли з таким бажанням до нас приїхали поляки. У Польщі є група дослідників дерев'яної сакральної архітектури. І внесення схожих об'єктів — не новина для наших сусідів: у Списку ЮНЕСКО вже є дерев'яні костели Малопольщі та протестантські церкви Силезії. Один з перших ініціаторів спільного подання церков — Маріуш Чуба, нинішній віце-директор Інституту національної спадщини. Тут його підтримав передусім Володимир Герич, а потім долучилися я, Микола Бевз, Юрко Дубик та Микола Гайда. Цим колективом ми і робили вибір». Робота над поданням тривала від початку 2009 року. За словами фахівців, коли почали вибирати церкви, вони навіть не знали, скільки саме церков пропонуватимуть ЮНЕСКО. Адже якщо на території Польщі збереглося 160 дерев'яних українських церков, то в Західній Україні їх налічується понад дві з половиною тисячі. «Спершу польська сторона пропонувала вибрати п'ять з їхньої і п'ять з нашої сторони. Але лише п'ять церков з нашої не показали би повноти та різноманітності будівництва дерев'яних храмів. Всього ми з поляками об'їхали близько 50 церков. І тоді погодились вибрати 16», — згадує Василь Слободян. Дослідник каже, що у виборі керувалися наміром якнайповніше показати сакральну українську архітектуру усього реґіону: від Західної Лемківщини і до Гуцульщини. А найважливішими критеріями були автентичність, стан церкви та її оточення. «Ми зважили на все: на під'їзди до храму, його доступність для відвідувачів, мальовничість та багато іншого», — зазначає пан Слободян. «Подання називається "wooden tserkvas" — "дерев’яні церкви". Транслітерована назва підкреслює, що йдеться власне про українські церкви. Воно було настільки добре зроблене, що в Парижі (де розміщена штаб-квартира ЮНЕСКО — «Z»), коли приймали документи, не мали жодного зауваження, — провадить далі він. — Подання також без проблем пройшло експертну раду ІКОМОС на початку травня. Власне, вона рекомендувала об'єкт до прийняття у Список. Думаю, у цьому велику роль також зіграв висновок експерта ЮНЕСКО, яка приїжджала торік в Україну та Польщу для інспекції церков. Це була грецька професорка, фахівець з дерев'яної архітектури. Вона була вражена та захоплена нашою архітектурою. Сподіваємось, що з подання не викинуть жодного об'єкта. Наприклад, коли Польща подавала свої костели, то з дев'яти запропонованих ЮНЕСКО внесла до Списку лише шість». Цікаво, що ще перед внесенням українські церкви вже побували на сайті ЮНЕСКО, щоправда, тоді як «нелеґали». Кілька років тому трапилась кумедна ситуація: статтю про польські костели на офіційній веб-сторінці організації проілюстрували… фотографіями українських церков з тих теренів. «Хтось просто поплутав. А може, церкви сподобались більше», — усміхається Василь Слободян. Українські церкви — не перші дерев'яні сакральні споруди, які ЮНЕСКО визнає (щиро на це сподіваємось) світовим надбанням. У списку вже є костели та церкви миру Польщі, костели з Румунії, дерев'яна сакральна архітектура Північно-Східної Словаччини, а також дерев'яні храми Норвегії, Росії, Фінляндії, Чилі та Японії. Услід за Україною та Польщею ще одна сусідня країна — Угорщина — планує подавати на внесення до Списку світової спадщини свої дерев'яні дзвіниці. Великі сподівання 19 червня з особливими сподіваннями чекають у Дрогобичі. За словами Алли Гладун, директора музею «Дрогобиччина», до якого входить і церква Святого Юра, про те, що голосування сесії ЮНЕСКО відбудеться саме у середу, знала давно, але говорити намагалася мало. Щоб не вректи. «У народі вважається: хай спершу відбудеться, а тоді вже будемо розповідати, — пояснює пані директор. — Ми вперше з таким матимемо справу. Знаємо, що об'єкти, які є під опікою ЮНЕСКО, постійно моніторять. Дуже сподіваємось на додаткову промоцію і на те, що про церкву Юра буде відомо більше у світі. Адже вже зараз до нас більше приїжджають з-за кордону, ніж з України. Особливо багато поляків і німців. На жаль, дуже мало туристів з Трускавця, хоча ми переконані, що резерв у тамтешніх санаторіях дуже великий. Але туристів, які приїжджають у сусіднє місто, більше возять на шашлики в гори, а не до нас». Вважається, що саме Святоюрівська церква найгарніша з усіх, які претендують на внесення до Списку ЮНЕСКО. Особливо відвідувачів вражають розписи стін: давніми фресками з XVII — початку XVIIІ століть покрито ледь не кожен квадратний сантиметр храму. Однак ні ця краса, ні номінація до Списку останніми роками не допомогли храму отримати такі необхідні на реставрацію кошти. «Якщо відверто, ми би дуже хотіли державної підтримки, але особливих надій не маємо, — розповідає Алла Гладун. — Сам факт номінування мав щось змінити. Однак ми цього не відчули. Держава нам багато років нічого не виділяла. Розуміючи, що київського фінансування очікувати марно, ми за спонсорські гроші та гроші обласної ради перекрили бані. Своїми силами зробили охоронну сиґналізацію та громовідвід. Тепер також сподіватимемось на ґрантові гроші. Відповідні подання вже зробили. Ще одна проблема, з якою наразі не знаємо, що робити, — дороги. До нас справді погана дорога, і туристи на це постійно скаржаться». Якщо в Україні наразі проблемно знайти і сам список номінованих об'єктів, і ще проблемніше до них дістатись, то у Польщі з цим ситуація докорінна інша. «В Польщі існують туристичні маршрути: "Шляхами дерев'яної (сакральної) архітектури». Таких "Шляхів" є багато, але особливо користуються популярністю ті, в які включені як пам'ятки ЮНЕСКО. Коли Ви плануєте виїзд з кимось — за Вас вже хтось подбав, щоб Ви могли потрапити, де заплановано. Якщо ж самостійно, то в Інтернеті вказано час, коли там Літургія, або контакт особи, з якою треба здзвонитися, щоб прийти, оглянути храм. Умовляєтесь на якийсь час і все. Ну і, звісно, до всіх об'єктів зроблені добрі під'їзди, всюди є вказівники та інша інфраструктура», — розповів голова ЛОО Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрій Салюк. Потрібні ЮНЕСКО, непотрібні Україні? Схожа ситуація з фінансування та увагою держави не лише у церкві в Дрогобичі, а й в інших семи церквах. «За час, коли готували документи для подання, ми чотири рази відвідали кожну церкву. Поляки за цей час провели повну реставрацію однієї церкви, замінили паркани та зовнішні елементи у двох церквах, в одній святині почистили ґонт, ще в одній відреставрували іконостас. У нас не зробили нічого. Вдалось замінити частину ґонту у Дрогобичі і то не за державні кошти. Своїми силами громада зуміла зробити підхід до церкви у Потеличах. Але насправді зробили не зовсім коректно, він трошки порушує автентичний вигляд святині. А в Маткові прихожани постарались і до приїзду експерта помалювали стіни…» , – розповдає Василь Слободян. За словами Андрія Левика, заступника голови комісії з питань культури та охорони культурної спадщини Громадської ради при ЛОДА, на кожну з восьми українських церков треба виділити по кілька мільйонів гривень, аби довести до належного стану. До прикладу, для церкви Юра потрібно приблизно 6–7 мільйонів, а для того, щоб довести до пуття храм у Маткові, досить і двох-трьох. «Десь треба замінити ґонт, десь провести реставрацію стінописів, — розповідає Андрій Левик. — Ці гроші не потрібно давати одномоментно, адже за рік цих всіх робіт не зробиш. Але святиням вкрай необхідно, аби було стабільне фінансування протягом кількох років. Тоді можна запланувати і виконати необхідні роботи. Але дещо треба робити негайно. До прикладу, у дзвіниці дрогобицької церкви дірявий дах — туди можна зайти і подивитись на небо. Єдине, що нам вдалось зробити за останні роки за гроші з обласного бюджету, — поставити у Маткові і Потеличах систему пожежогасіння. 300 тисяч виділили на перекриття Святоюрської церкви, але і ті з фонду ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Зрештою, згідно з українським законодавством, область не має права фінансувати роботи на пам'ятках, які мають статус "національного значення". Це прерогатива лише держави. Але Київ не дає цих грошей, і такою є ситуація у всій Україні. Капітальних видатків на дерев'яну сакральну спадщину з 2009 року не закладали». До відсутності фінансування ще один штрих державної «уваги» додає Василь Слободян: «Церква у Нижньому Вербіжі (одна з восьми з України, що можуть увійти до Списку — «Z») досі не переведена у ранг пам'ятки національного значення, а залишається із біркою "місцевого значення". Вона єдина місцева, яка може стати всесвітнім надбанням». За словами фахівця, часу та бажання поцікавитись святинею державні чиновники за майже п'ять років так і не виявили. На запитання, чи дасть, на його думку, внесення до списку ЮНЕСКО нашим церквам додаткові можливості та державну підтримку, Василь Слобоодян відповів коротко: «Подивіться на Львів». Безцінні згарища Найбагатша область в Україні за кількістю дерев'яних храмів — Львівщина. За підрахунками фахівців, тут є приблизно 850 таких церков. Але не всі вони нині під опікою держави — у реєстрі пам'яток перелічено лише трохи більше 600 споруд. В інших областях цифри скромніші. Так, на Франківщині загалом до сьогодні збереглось приблизно 400 церков, на Закарпатті — приблизно 160, на Тернопільщині — близько 200, у Чернівецькій області — приблизно 200, і на Рівненщині та Волині — приблизно по 270. Що далі на Схід, то менше дерев'яних церков. До прикладу, на Хмельниччині їх лише 12. Водночас, за словами Василя Слободяна, те, що храми збереглись до нині, зовсім не означає, що їх побачить і наступне покоління. «Практично всі дерев'яні церкви на початку 1990-х були загосподарьовані. Але зараз є дуже багато випадків, коли громада збудувала нову і більшу церкву, а стару залишила. Така ситуація в Кугаєві біля Львова, в селі Погорільці на Перемишлянщині чи в Клекотові на Бродівщині, де стару дерев'яну церкву просто перетворили на склад. Якщо залишають церкви, вони фактично приречені. Громади зараз дуже малі, і вони не будуть утримувати дві церкви», — каже дослідник. І вказує на ще одну проблему. Чимало церков стають жертвами моди на пластик та сучасні матеріали: «Мені недавно принесли каталог церков трьох районів Франківської області. Це справді жах. Там практично не залишилось незіпсутої церкви. І це все сталося за останні роки. Буквально після 2000-го року. Аби це все зберігалось добре, треба іншу ментальність людей. І це найскладніше, адже йдеться про виховання. А таке виховання може дати результат через 30–40 років. Але чи доживуть ці церкви до того часу?». Деякі вже точно не доживуть. Причина — пожежі. За минулі 20 років лише на Львівщині виникло 90 пожеж у дерев'яних церквах, з них 22 за минулі п'ять років. На щастя, не всі пожежі закінчувались повною втратою святині. За інформацією Романа Онишка, заступника начальника обласного управління охорони культурної спадщини, у вогні за часи незалежності втрачено 38 храмів. «Загалом в Україні за 20 років згоріло та розібрали приблизно 200 церков. Це величезна втрата, адже, наприклад, якщо порівняти, така країна, як Словаччина, має загалом тільки 300 храмів», — каже Андрій Левик. Мирослава Іваник, Збруч |
