З чого насміхався Маковей Є в Осипа Маковея сатиричне оповіданнячко, яке радянську людину могло потішати, проте нині викликає співчуття не так до змальованого в ньому затурканого селянина Гната Воробця, як до самого письменника. Називається воно «Трудне ім’я». Нагадаю, про що там мовиться, оскільки без цього подальша розповідь не матиме того цімесу, на який маю підстави розраховувати. Отже, розпочинається оповіданнячко із зустрічі сільського пароха зі своїм парохіянином Гнатом Воробцем. Оскільки Гнат має невдовзі йти на вибори, священик влаштовує селянинові невеликий іспит стосовно кандидата, за якого варто віддати голос. Звичайно, це має бути «наш кандидат», себто не поляк, а руський. – Ну, прецінь, Гнате, як пишеться наш кандидат? – Хто, цей адукат з Городенки? – Так. – Воконецький пишеться, а на ім’я Тимофій. Священик у розпачі. Він втовкмачує в тупу Воробцеву голову, що правильне ім’я і прізвище кандидата Теофіль Окунецький, проте селянин уперто твердить своє: Тимофій. Надто незвичне для його вуха таке ім’я, Теофіль, хоча й означає «Богу милий». У селян же які імена вживають? Степан, Іван, Василь, Петро... Це в панів Теофіль, Володимир, Ярослав... Але йде далі наука. Отож, тлумачить священик Гнатові, «як ви Воробець пишетеся, так наш кандидат пишеться Окуневський». Гнат же запевняє священика, що йому зовсім не потрібно вчитися, він добре знає, як пишеться кандидат: Воконецький, він чув це від людей. Священик пробує підходити з іншого боку, питає, чи ловив Гнат коли-небудь рибу й чи знає, що таке окунь. О, Гната тут прорвало! Він не знав би, що то є вокунь?! Та вже буде тому зо тридцять літ так коло святої Покрови, як він злапав такого вокуня, що жид цілу кварту горілки дав за нього. А сам мав шабас – аж гей! Врешті якось наче виходить отець з Гнатом на рівну дорогу, Гнатові начебто вдалося правильно вимовити складне ім’я й прізвище. Отець, закінчуючи науку, дає останню настанову. Коли покличуть до голосування, годиться сказати так: пан доктор Теофіль Окуневський, адвокат з Городенки. Бо треба ж, мовляв, гонор віддати кандидатові, він і пан, і доктор, і адвокат, і посол до Відня... Щоб уже остаточно закріпити науку, священик запитує: – Ну як називається? І чує у відповідь: – Пан Тофель Вокуневський. Зрозуміло, що на виборах Гнатів голос пропав. Бо він цілком виразно сказав виборчій комісії, що його кандидат – доктор Тимофій Вокунецький. Отже, Теофіл Окуневський... Новела Осипа Маковея «Трудне ім’я» датована 1913 роком, це були часи, коли українці Східної Галичини починали глибше усвідомлювати себе як нація. І обов’язок письменника полягав тоді не в глумлінні з громадсько-політичного діяча, яким був Теофіл Окуневський, а в терпеливому й дохідливому роз’ясненні народові значення його проводу. На жаль, тут сатирик Маковей виявився не на висоті... Та облишмо вже це «Трудне ім’я» й згадаймо славного представника відомого роду Окуневських Теофіла так, як він того заслуговує, тобто прихильним словом. Саме цей адвокат з Городенки був серед тих однодумців Івана Франка й Михайла Павлика, які заснували 1890 року Русько-українську радикальну партію й сприяли активній політизації галичан. Партія агітувала за свободу особи, слова, віросповідання, вимагала надання кожному народові Австро-Угорщини можливостей всебічного культурного розвитку, широкої автономії громад. Усвідомлюючи значення парламентаризму, Українська радикальна партія (УРП), як вона стала називатися трохи пізніше, брала дійову участь у парламентських виборах. Свого першого політичного успіху Т. Окуневський осягнув 1897 року, коли його було обрано до парламенту столиці Австро-Угорщини. Ось як він згадував про це: «Троє нас опозиціоністів опинилося у Віденському парламенті... Президентом міністрів був тоді гр. Бадені, а задачею нашею (нас трьох) було розкривати перед Європою суть і значення Галицьких виборів. Се ми осягли, бо Галицькі вибори стали на цілім світі славні». 1907 року партія знову здобула троє місць у Віденському парламенті, а по виборах 1911 року мала вже п’ять послів у Відні й шість у Галицькому сеймі. Ще перед цим в УРП відбувся поділ на фракційні групи, на чолі національно-демократичної групи стояли І. Франко, Є. Левицький, В. Будзиновський і Т. Окуневський. Пізніше група стала осердям Української національно-демократичної партії. Та повернімося до виборів 1907‑го. Це були перші вибори на основі загального і рівного виборчого права, вони докорінно змінили склад віденського райхсрату. Нова палата послів налічувала 516 членів, серед них 231 німця, 107 чехів, 80 поляків, 32 українців, 19 італійців, 11 хорватів... У парламенті було створено Русько-український клуб, до нього належав, певна річ, і посол Окуневський. І вже першого ж дня праці райхсрату українська парламентська фракція оприлюднила політичну заяву – «Декларацію русинських послів парламенту» стосовно державно-правового статусу українського населення в Галичині та Буковині. А коли питання про виборчі махінації польської адміністрації в Східній Галичині не внесли до порядку денного, руські посли склали протест, заспівали національні гімни «Ще не вмерла Україна» і «Не пора», а також заявили, що будуть в опозиції до уряду, аж поки уряд не створить умов для повноцінного розвитку галицького українства. Уряд пішов на поступки, у Львівському університеті було відкрито дві кафедри з українською мовою викладання, пообіцяно матеріальну допомогу «Просвіті», створено початковий фонд для українського парцеляційного банку, скасовано куріяльну систему виборів до Галицького сейму... ...І його брат Ярослав Окуневський Говорити про Теофіла й не згадати Ярослава геть не пасує. Ярослава Окуневського сміливо можна зарахувати до найвидатніших українців кінця ХІХ – початку ХХ століття, він обіймав достатньо високу посаду в Австро-Угорщині, був контр-адміралом, керівником медичної служби у військово-морському флоті імперії. А розпочинав свій шлях у доросле життя з Коломийської гімназії, після якої вступив на медичний факультет Віденського університету. 33 роки борознила ця людина моря й океани світу. Це Окуневський розробив військово-медичний статут австро-угорського флоту, який «творчо використали» пізніше флоти інших держав, це він став першим українцем, який удостоївся бути кавалером Лицарського хреста Франца-Йосифа, кавалером ордену Лицаря іспанської королеви, французького ордену Почесного легіону, китайського імператорського ордену Дракона, найвищого титулу Мандарина... На власні очі він спостерігав виверження вулканів, власними ногами ходив по Великій китайській стіні, джунґлями Латинської Америки, власними руками торкався єгипетських пірамід. Прецікаві подорожні нотатки мандрівника під назвою «Листи з чужини» були видані наприкінці 1890-х у Чернівцях. Як писав І. Франко, вони «стали взірцем української мемуарної і туристичної літератури». Важко уявити, як давали б собі раду січові стрільці 1918 року, а пізніше армія УНР без матеріальної допомоги Ярослава Окуневського. Зате легко уявити, як він страждав, усвідомивши зраду тих, на кого покладав великі надії. Позбавлений польською владою пенсії, цей справжній європеєць, дуже культурний і вихований чоловік, наклав на себе руки, оскільки не міг дозволити собі попросити в городенківської громади допомоги. Громада ж його злиднів впритул бачити не хотіла... Залишається сказати, що пам’ять про славний рід Окуневських не пропадає, кілька місяців тому львівські історики, наприклад, репрезентували в Городенці й Коломиї гарно видану книжку «Визначні постаті України: Андрій Чайковський та Теофіл Окуневський», де згадано добрим словом і Ярослава зі шляхетної родини Окуневських. Дмитро Карп'як, Коломийські Вісти |
