Героїчний змаг українського народу за свою державу впродовж багатьох століть залишив незгладимий слід у нашій історії і пам`яті поколінь. Жертовна боротьба зберегла для нащадків імена провідників, які своєю мужністю та героїзмом в ім’я рідної землі назавжди увійшли в історію визвольних змагань. Драматичне і бурхливе ХХ ст., яке докорінно змінювало карту Європи, покликало у лави борців за Україну нове покоління звитяжців. Виховані на традиціях Шевченка і Франка, безстрашних опришків і легендарних усусів, героїв УВО та ОУН, вони без вагань стали у лави борців за відновлення Української держави. Саме цьому поколінню судилося увійти в історію як когорта залізних і нескорених. Десятки тисяч юнаків та дівчат вступили на шлях кровопролитної боротьби за потоптані права знедоленої нації.
У цій когорті незламних знайшов своє місце і залишив помітний слід Лука Гринішак, уродженець села Зелена Надвірнянського району. Народжений у гуцульському краю, терені вічнозелених смерек і гірських потоків, мальовничих полонин і плаїв, він із дитинства увібрав у себе волелюбність цього краю. Саме про цей край і його жителів зворушливо написав у своїй книзі «Наче писанка, село Зелена» знаний краєзнавець, дослідник національно-визвольної боротьби 1940-50-их на теренах краю Микола Сіщук.
Лука походив із заможної сім’ї, крім нього, було ще двоє старших братів Юрій та Іван. У їхній хаті розміщувалася початкова школа. Хлопця з ранніх літ привчали до праці, повагу до людей він проніс через усе життя. Юнак ріс дуже кмітливим, про це свідчить той факт, що він самостійно вивчив німецьку мову, оскільки в Зеленій існувала німецька колонія (нащадки тих німців, котрі будували вузькоколійку і мости наприкінці 19 – початку 20 століття). Хлопець навчався у гімназії і його виключили за націоналістичну діяльність. У 1938-му Лука одружується з Анною Дирдою. У них народжується двоє дітей – дочка Ольга та син Михайло. У тому ж році Лука став членом військової рефентури ОУН Надвірнянського району та одержує псевдо «Славко». Коли повстала Закарпатська Україна, Гринішак разом із Михайлом Борисюком та Дмитром Максимчуком переправили більше сотні добровольців із Галичини на Закарпаття. Сам «Довбуш» – безпосередній учасник боротьби за Карпатську Україну. Після захоплення Закарпаття мадярами повертається у рідні краї, де на нього чекала повістка на службу в польській армії. Навесні 1939-го його призвали у польську армію, де закінчив курси підстаршин і досконало вивчив польську мову.
З початку німецько-польської війни у вересні 1939-го потрапляє у німецький полон. Знання німецької мови врятувало його. Повертається додому і продовжує займатися працею у власному господарстві. У період німецької окупації Лука працював секретарем сільської управи. Пізніше, за завданням проводу, служив в українській поліції. Влітку 1942-го стає станичним села Зелена до літа 1943 р. і отримує псевдо «Довбуш». Будучи станичним, займався питанням заготівлі їжі, одежі, зброї для підпілля. Саме він залучив до членів ОУН Івана Цапея («Мороз») та Дмитра Клюшту («Чуприна»), які пізніше загинули героїчною смертю: «Мороз» як районний провідник, «Чуприна» – підрайонний». «Довбуш» зарекомендував себе як здібний і рішучий керівник, про це свідчить те, що повітовий провідник «Промінь» призначив його на посаду районного провідника Надвірнянщини. Він із новою енергією поринає у вир роботи, особисто збирає станичних і ставить перед ними завдання забезпечити повстанців продуктами харчування, одягом та грошима.
1944 рік приніс нові виклики у зв’язку зі зміною ситуації на радянсько-німецькому фронті. Навесні 1944-го на територію району вступили радянські війська «нових визволителів», жителі краю добре пам’ятали їх з вересня 1939-го. Починається новий фронт боротьби, тепер із червонопогонниками, які несуть «світле майбутнє». Тоді ж повстанські відділи Надвірнянщини переходять до активних бойових дій проти німецьких та угорських окупантів. У квітні цього ж року відбувся бій на Глодищі під Рафайловом (Бистриця), де вояки під командуванням «Довбуша», за допомоги місцевих боївок, розгромили військову частину Вермахту і жандармерії, убили начальника жандармерії та двох офіцерів, солдатів роззброїли і відпустили у напрямку на Угорщину. Захопили автомобіль та багато возів зі зброєю. У квітні активно роззброюють мадярські частини, зокрема, під командуванням «Довбуша» роззброїли мадярську дивізію в урочищі Студений звір в Максимці. До повстанців потрапили важкі кулемети, міномети, сотні карабінів і автоматів, велика кількість гранат і набоїв. Цей обоз відправили у частину УПА на полонину Малиновище Богородчанського району.
Влітку 1944-го німецькі гарнізони почали відступати з Надвірної, Биткова та інших населених пунктів. Обоз із легкових і вантажних автомобілів і близько 260 німецьких солдатів вирішив прориватися на Угорщину через Зелену і Бистрицю. І знову районний провідник «Довбуш» та районний господарчий провідник «Пімста» (Михайло Борисюк) в урочищі Студений звір заблокували їхнє просування. На пропозицію здатися німці відповіли вогнем. Після того, як шістьох німецьких солдатів вбили, а шістьох важко поранили, німці припинили опір і здалися. Захопили вантажівки зі зброєю, якою пізніше озброїли курінь «Бескид». Полонених відпустили через перевал. Влітку 1944-го провід ОУН направляє «Довбуша» як знаного і авторитетного командира в сотню «Іскри» на посаду чотового, де він майже два місяці вчив новобранців військовій справі, зокрема, стройової та вогневої підготовки. Наприкінці літа «Довбуш» із добровольців Яремчанського, Ланчинського і Солотвинського районів організовує сотню «Гуцулів» і командує нею до грудня 1944-го. Сотня перебувала в селі Манява, а потім – Бугрівка Богородчанського району, де повстанців навчали військовій справі. Пізніше сотня перейшла у Зелену, далі – рейди Станіславською областю, під час яких вела бої із енкеведистами.
21-24 серпня 1944-го курінь «Довбуша» вів запеклі бої на полонині Малиновище, зі сторони села Кричка, із прикордонниками. У вересні «Довбуш» зі своєю сотнею здійснює пропагандивний рейд на Закарпаття. У грудні 1944-го за вказівкою командира 4-ї ВО «Говерля» майора Миколи Твердохліба («Грім») організовує курінь «Бескид», у складі сотень «Чайки» та «Завзятого». Саме повстанці сотні «Чайки» укрили себе невмирущою славою у бою в селі Верхній Майдан нашого району, 7 січня 1945-го виступивши проти червоних карателів. Навесні 1945-го повстанці під командуванням «Довбуша» розбили стрибків у Пнів`ю, а пізніше в Пасічні; восени сотня «Тура» розгромила винищувальний батальйон у Пасічні і спалила приміщення.
Восени 1945-го, коли курінь «Бескид» рейдував теренами Станіславівщини: напали на місто Тисменицю, де забрали 105 кожухів, частину роздали місцевим жителям в обмін на продукти; повстанці «Довбуша» вели запеклий бій із прикордонниками між селами Пасічна і Зелена. Наприкінці листопада 1945-го чекісти стискають кільце блокади у лісовому масиві Парище, Верхній Майдан, Красна, Лоєва. «Довбуш» як досвідчений командир вирішує піти у гірський терен, зокрема, в Любіжню (присілок смт. Делятин). Там же знаходився політвиховник 22 ТВ Станіславівський «Боян» із групою повстанців (близько 20 чоловік). Він провів серед повстанців політінформацію із питання ведення військових дій проти регулярних частин радянської армії. На нараді присутні «Боян», «Довбуш», «Левко» та інші провідники, які розробили план нападу на Делятин. Перед цим провели розвідку за участі повстанців «Нечая», «Бурого» та «Дзуня». У бою за Делятин взяли участь сотні «Тура» і «Шаблі». Безпосередньо «Довбуш» і «Боян» керували діями повстанців у центрі селища, а провідник «Левко» напав на лісокомбінат. У нічний час за встановленим сигналом одночасно відкрили вогонь із стрілецької зброї та мінометів. Більше як три години повстанці в Делятині наганяли жах на окупантів, спалили лісокомбінат. Пізніше відступили у сторону села Луг, де відбувся запеклий бій із радянськими військами із використанням авіації. «Червоні» наступали, крім того, з Яремчі та Зеленої, проте повстанці, прорвали оточення, завдавши противнику великих втрат і з боями відступили у село Бистрицю.
Взимку 1945-1946 років курінь рейдував Яремчанським, Надвірнянським і Солотвинськими районами. Як свідчить інформація 112-го прикордонного загону НКВС, чисельність вояків на 1 січня 1946-го становила близько 150-160 чоловік. Навесні 1946-го чота «Нечая» і сотня «Крука» замінували залізничне полотно вузькоколійки між селами Максимець і Бистриця. Вагони із лісом пустили під укіс, втрати понесла охорона із радянських військ.
Великі втрати серед вояків куреня приводять до того, що вести бої із значними силами ворога стало неможливо. Повстанці діяли партизанськими групами по 20-30 людей, головну увагу зосередили на тому, щоб зберегти загартовані кадри і діяти боївками по 5-10 людей.
У нових обставинах, що склалися, використовували нові форми боротьби, головну увагу зосередили на пропагандивній стороні. Почалося навчання кадрів по лінії СБ. «Довбуш» встигав всюди. Його організаторські здібності, самовідданість, готовність віддати життя за Україну належно оцінило вище керівництво. Улітку 1948-го сотні, як такі, перестали існувати. «Довбуша» призначили референтом СБ Надвірнянського надрайонного проводу. Ті, хто знав «Довбуша», говорили, що він природжений керівник і організатор, передбачував багато подій. Безстрашний командир не боявся заглядати смерті в очі, повстанці його любили і поважали. Він ніколи не вимагав окремої порції їжі, їв разом із рядовими стрільцями, любив сідати на пеньок, а як ні – лежачи опершись на лікоть.
Починаючи із весни 1951-го, павутиння зради докочується і до Надвірнянщини. Лука дивом не попав у лапи чекістів у червні 1951-го, коли один із повстанців, не витримавши тортур, видав місцезнаходження бункера. Його врятувала Анна Попович, яка собою закрила командира від кулі. Саме «Довбуш», за вказівкою крайових провідників «Куряви» та «Жара», організував напад на лікарню у Надвірній, де перебувала поранена повстанка Анна Попович. Перед цим «Вільшенко» (Мирон Свідрук) провів розвідку. У визволенні Анни брали участь повстанці «Вільшенко», «Явір» та «Петро», котрі знищили двох охоронців та забрали в них зброю. Нескорена «Рожа» знову стала у лави повстанців і майже ще три роки перебувала у вирі боротьби.
У результаті провокацій і зрад улітку 1951-го захопили провідників «Куряву», «Хмару», «Шварна» та інших. «Довбуш» прекрасно це знав і усвідомлював ту небезпеку, яка нависла над ним, 15-го вересня 1951-го, коли йшов на зв’язок, як з`ясувалося правокативний, у село Чорний Потік Печеніжинського району. Провідник пішов сам, не посилаючи нікого замість себе. На цьому зв’язку агентурно-бойова група УМДБ Станіславської області його захопила живим із провідником Яремчанщини «Дубом» та кущовим провідником «Галайдою». Повстанця «Ромка» та «Явора» вбили. Потрапивши у лапи чекістів, на допитах «Довбуш» поводився стійко, нікого не здав із своїх побратимів, називав імена тих повстанців, які заарештовані або вбиті. Енкеведисти сподівалися, що провідник співпрацюватиме з ними і дали йому агентурну кличку «Зеленський». Разом з іншими провідниками возили до Києва, де з ними розмовляв голова Верховної ради УРСР Гречуха; їм демонстрували і переконували у справедливості «світлого майбутнього комунізму». Лука залишився переконаним націоналістом, про що заявляв на допитах. Він переконував, що вступив в організацію ОУН свідомо, оскільки його тверда життєва позиція в тому, що українці мають право на власну державу. «Довбуш» не називає імен повстанців, пояснюючи слідчим, що це заборонено, бо вони мали псевда. Коли облавники водили Луку, щоб вказував на місцезнаходження провідників, то він, проявляючи кмітливість, приводив чекістів до порожніх або зруйнованих схронів.
Відважний провідник не полишає думки і морально готується до втечі. Така нагода випала 3 січня 1952-го у Бистриці. Після чергової операції військовиків у горах, «Довбуш», скориставшись їхньою неуважністю і тим, що вони пиячили на гарнізоні, непомітно вислизнув від окупантів. Переховувався до весни 1952-го у с. Пасічна. Пізніше з допомогою родичів «Деркача» встановлює зв’язок із референтом СБ крайового проводу «Громом». «Довбуш» детально розповів зверхнику про обставини його захоплення, методи діяльності МДБ на теренах краю. Проте наскільки Твердохліб довіряв Гринішаку, свідчить той факт, що він призначив його керівником повстанських груп «Остапа», «Деркача» та «Горліса», які діяли на території Солотвинського і Надвірнянського районів. Відважний провідник поринув у вир повстанської боротьби. Хоч цілком зрозуміло, що на початку 1950-их залишився відгомін тієї славної і вогненної боротьби УПА 1944-1949-их, коли упівці контролювали великі території на Західній Україні. Тепер діючі повстанці вели пропогандивну роботу, хоч і давали про себе знати сміливими актами: як от весною 1950-го Мирон Свідрук поранив офіцера радянської армії; у вересні 1951-го у с. Лоєва повстанці кущового «Милого» знищили працівника міліції РВ МДБ; той же «Вільшенко» у червні 1951-го у Молодкові та Монастирчанах убив дільничних міліціонерів; у липні 1951-го у селах Яблуниця і Заріччя знищили агентів МДБ. Одночасно Лука проявляє людяність до тих, хто працював на МДБ та не заподіяв значної шкоди підпіллю, як от, зокрема, жителям сіл Пасічна Надвірнянського та Чорні Ослави Яремчанського районів.
Кільце навколо уцілілих повстанців звужується, провокації і зради досягають свого апогею, у цей складний і драматичний час провідник продовжує активну діяльність, підтримуючи зв’язок із повстанцями. Перезимувавши 1953-1954 рр. на схилі гори Березовачка у селі Максимець, Лука 5-го травня сам їде на зв’язок до Остапа у Солотвинський район, про що домовилися ще восени 1953-го. Той з невідомих причин на зв’язок не вийшов і «Довбуш» йде на зв’язок у с. Лоєва Надвірнянського району. Йому не могло наснитися в найстрашніших снах, що його друзі-підпільники співпрацюють з органами МДБ. Є два цікаві документи про захоплення надрайонного провідника, а саме «Донесення військової групи під командуванням сержанта Ванчугова у кількості чотири чоловіки», які при проведенні військової операції у лісовому масиві між селами Лоєва Надвірнянського та Красна Ланчинського району, при спробі збройного спротиву, захопили живим «Довбуша» 12 травня о 00:30 год. Друге донесення обласного відділу УМДБ УРСР, що три спецагенти УМДБ захопили живим провідника, застосувавши спецпрепарат «Нептун». Безпосередній учасник тих подій, легендарна повстанка Анна Попович стверджує, що з «Громом» домовилися про повернення «Довбуша» у бункер до 15-го травня. Далі «Грім» з дружиною, Анна і Зеленчук мали покинути бункер. Тому «Довбуш» стійко тримався на допитах, пам’ятаючи про 15 травня, а 16-го він зголошується показати бункер, сповідуючи тверде переконання, що там нікого не має бути. «Грім», за твердженнями Анни Попович, відтягував час залишення бункера. У нього не було іншого виходу, бо всі зв’язки із місцевим населенням і підпільниками йшли через «Довбуша», який мав великий авторитет. Тоді «Грім» 16-го травня після обіду посилає Зеленчука в Зелену із завданням розвідати обстановку. Із дружиною та Анною залишається у бункері.
Про трагічний день 17-го травня і події навколо бункеру висвітлено у газеті «Народна Воля» у випусках від 16 і 23 травня цього року та в обласній «Галичині» від 5 червня ц. р.
Майже два роки тривало слідство у справі «Довбуша». Можна тільки здогадуватися які катування і тортури енкеведисти застосовували до провідника. Чекісти хотіли, за будь-яку ціну, дізнатися про архіви «Грома» і «Гомона». На допиті Лука вказує на місця зберігання архівів – полонина Плоска, гори Сивуля і Станемир, говорить, що про це могли знати деякі повстанці, але їх немає серед живих. Багато бере на себе «злочинів проти радянської дійсності», аби «вигородити» інших повстанців. У тюрмі «Довбуш» хотів вчинити самогубство, та воно не вдалося. До кінця своїх днів залишився переконаним патріотом, відмовився написати заяву про помилування. Його покійна дружина Анна розповідала, що при зустрічі із чоловіком, навесні у 1956-му у Львівській тюрмі, на пальцях рук не було нігтів.
Трагічною виявилася доля родини Гринішаків, яких провідник дуже любив і хвилювався за них. Улітку 1944-го, щоб їх не заарештували радянські карателі, відправляє матір Гафію і дружину Анну із двома дітьми в Австрію. Та в місті Кошице (Словаччина) їх заарештовують і відправляють на примусові роботи в місто Штайн (Німеччина). Після закінчення війни вони через Польщу повертаються в Україну. У дорозі серйозно занедужав дворічний син Михайло, який помер у місті Ченстохова (Польща) у серпні 1945-го. На початку 1945-го заарештували батька «Довбуша» Михайла, котрий під тортурами помер. У серпні 1945-го чекісти схопили Гафію Гринішак і вивезли її у Комі АРСР, звідки втекла і переховувалася у селах області, поки не померла. 20 листопада 1945-го заарештували дружинну «Довбуша» Анну Гринішак, яку засудили на п’ять років каторги і три роки спецпоселення. Додому повернулася восени 1953-го. Дочка Оля, поки мама перебувала в ув’язненні, переховувалася у прикарпатських селах. У 14-річному віці пішла до школи, екстерном здала екзамени за п’ятий клас, за два роки закінчила семирічку. У 1957-му вийшла заміж за Івана Клюшту, померла молодою у 1983-му, у неї залишилося дочка Оля та син Іван.
9-16 лютого 1956-го у Станіславі на судовому процесі у справі останніх повстанців «Довбуша» засудили до розстрілу, іншим – Зеленчуку, Верхоляку, Обрубанському вищу міру покарання замінили на 25 років років каторги, а Анні Попович дали 10 років. Розстріляли у Києві 15 вересня 1956-го. Інші дані твердять, що страта відбулася 18 серпня. Неодноразові звернення дружини Анни до органів радянської влади із проханням поховати чоловіка, власне так і задовільнили. Тепер на цвинтарі в Зеленій є символічна могила Луки Гринішака із світлиною, поруч поховання дружини Анни.
Усі, хто знав «Довбуша», в один голос стверджують, що він був патріотом української нації, мужньою, хороброю і справедливою людиною. Наприклад, секретар-друкарка надрайонного провідника «Променя» «Ореля» (Ніна Григораш), через усе своє життя пронесла переконання, що командир був сміливим, відважним і дбав про своїх підлеглих. У бою був першим і не ховався за спинами інших. Стрільці його любили і поважали, за свій, майже, сорокалітній життєвий шлях пройшов дуже гідно із високо піднятою головою. Вірив, що справа визволення рідної землі, за яку поклали голови десятки тисяч патріотів, не пропаде даремно. Через 35 років після відходу у потойбічний світ незламного провідника на карті світу постала самостійна українська держава. Бойовий побратим Анна Попович додає ще одну важливу рису до патріотизму Луки Гринішака: він полюбляв гуцульський автентичний одяг і з великим задоволенням його носив. Із вишиванкою не розлучався ніколи: ні під час важких боїв із загарбниками, ні під час зимування у бункерах.
Герої не вмирають, а людська пам’ять нетлінна. Вони повертаються із пітьми забуття у пам’ятниках і символічних хрестах на їхню пам’ять, обелісках, у назвах вулиць, у пісенних і віршованих рядках. Такі люди, як Лука Гринішак, перебували в передніх лавах борців і захисників рідної землі, увійшли в сторінки історії як цвіт і надія нації. Незримий і відважний повстанський дух «Довбуша» повернувся на рідні простори і на батьківський поріг у селі Зелена, коли у присутності сотень краян за участі представників влади і бойових побратимів 10 вересня 2006-го урочисто освятили пам’ятний залізний хрест і обеліск. У серцях і пам’яті нинішніх і прийдешніх поколінь «Довбуш» залишається героєм-патріотом, кредом життя, якого було «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за нею. Нам Україна вище понад все» Ці воістину святі слова з Декалогу і Гимну Українського націоналіста склали життєву основу переконань славного сина Надвірнянщини. Вони зростили його в умовах боротьби за панської Польщі, дали відвагу і завзяття у рядах славної УПА, кріпили духовно і фізично у роки підпільної боротьби, підносили дух віри і надії у камері смертників, не дали йому зломитися в останні хвилини життя.
В історії України настав переломний і драматичний момент, який нагадує 1940-1950 роки. Тепер, як і тоді, ворожі й непримиренні сили, котрі не визнають існування нашої неньки України у колі вільних і демократичних держав, бандитським і терористичним методом намагаються поневолити вільний Донбас. Та знайте: українська нація зуміла повстати із попелу і вознестися у дусі патріотизму й незламності провідників нації Коновальця, Бандери, Шухевича, наших повстанців-краян, світлий спомин про яких надихає і спонукає до непримиренної боротьби з російським окупантом на сході держави. На захист рідної землі виступив і 5-ий батальйон територіальної оборони із Прикарпаття, який перебуває у зоні АТО. Нехай їх надихають на бойові звитяги славетні подвиги і незламність вояків УПА, приклад нескореного і легендарного провідника «Довбуша».
Слава Україні! Героям Слава!
Іван Кметюк,
заступник голови
районної організації
Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса |
