Для Організації українських націоналістів (ОУН) цей рік ювілейний. Дев’яносто років тому, у 1929-му, розпочалася її діяльність, яка ознаменувала пробудження серед українців активної національної сили і незламної волі до буття, готовності відстоювати власні інтереси зі зброєю в руках.

Щоб зрозуміти історичну правду визвольних змагань 1940–50-х років, які тривали під проводом, необхідно ознайомитися із життєвим шляхом українських героїв, до яких належав референт пропаганди ОУН Михайло Магас (підпільне псевдо Євген), уродженець Старих Богородчан.

Упродовж багатьох десятиліть матеріали про ОУН-УПА у радянських архівах перебували у секретних фондах. Доступ до них був суворо заборонений та обмежений навіть для працівників компартійних і спеціальних органів. Архівні дані про молодого оунівця М. Магаса також були засекречені. Вільний доступ до документів КДБ та конфіскованих радянською спецслужбою матеріалів ОУН-УПА в Україні відкрили тільки з 2015-го.

Тож тепер з’явилася можливість більше розповісти про референта Станиславівського повітового проводу ОУН, референта пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу ОУН на псевдо Євген.

За метричними книгами вдалося встановити, що Михайло народився 6 серпня 1922 року в селянській родині Івана і Параски (з дому Момот) Магасів у Старих Богородчанах. Навчався у богородчанській польській семикласній школі, а потім – у Станиславівській українській державній гімназії. Патріотичне виховання тут було на високому рівні. У гімназії діяли учнівські об’єднання: пластова організація, «Самоуправна шкільна громада», шкільний кооператив «Єдність», різноманітні наукові гуртки. З цього навчального закладу молоді люди виходили борцями за українську ідею.

Михайло активно працював у «Пласті», Юнацтві ОУН. Після закінчення навчання вчителював у школі рідного села. Крім того, він був добрим диригентом і ентузіастом хорового співу. Зокрема, Магас організував церковний хор, ініціював колективний збір (через громадські товариства, церкви, пожертви заможних ґаздів) грошей на закупівлю інструментів для народного мандолінового оркестру, до якого входило понад 40 осіб. Оркестр акомпанував хорові, який виконував патріотичні пісні.

Аматорські колективи, якими керував Михайло Магас, охоче відгукувались на запрошення і давали концерти у всій окрузі. Старобогородчанський хор співав під час богослужінь у сусідніх селах і навіть у Станиславові. А ще Михайло та інші вчителі місцевої школи часто організовували для учнів цікаві екскурсії, зокрема до Скиту Манявського – до монастиря, Блаженного каменя, водоспаду…

Спокійне життя на той час великого західноукраїнського села у 1939-му перервала Друга світова війна. Михайло Магас разом з десятками своїх ровесників у час воєнної хуртовини узяв до рук зброю і в лавах УПА почав боротьбу проти окупантів. У 1944-му він став референтом і громадсько-політичним керівником Станиславівського окружного проводу ОУН. Найближчі друзі знали його як суспільно-політичного референта Станиславівського повітового проводу ОУН, референта пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу ОУН на псевдо Євген.

У вирі боротьби

Нова радянська влада вирішила з метою нейтралізації ОУН-УПА провести напередодні перших повоєнних виборів до Верховної Ради СРСР, призначених на 10 лютого 1946 року, активну кампанію, що передбачала повне знищення всього українського підпілля. 15 січня того ж року енкаведисти розпочали так звану «велику блокаду», в ході якої на території всіх областей Західної України, фактично в кожному селі, розмістили військові гарнізони чисельністю від 25 до 100 бійців. Вони проводили широкомасштабні прочісування території та облави, які супроводжувались терором сільського населення.

Ще наприкінці 1945 року керівництво ОУН оголосило про бойкот виборів. Їх провал мав продемонструвати окупаційний характер радянської влади. Окремим завданням підпілля була ретельна фіксація перебігу виборчої кампанії. Українські пропагандисти отримали завдання організувати масову роз’яснювальну роботу серед населення. Відділи УПА мали забезпечити надійну охорону, а в день виборів – проводити бойові акції для зриву роботи комісій, знищення виборчих бюлетенів та засобів зв’язку. Українські повстанці чинили спротив радянській владі, вступаючи навіть у збройні сутички з бійцями НКВС, присланими на Західну Україну для остаточної ліквідації підпілля.

Виконання цих завдань було покладено, зокрема, на Лисецький районний провід ОУН, керівництво якого на той час перебувало на території села Братківці. «Більшовики досить активно готувалися до виборів, у кожному селі були розташовані їхні гарнізони. Облави робили по всіх селах, шукали криївки та залякували місцеве населення, щоб якнайшвидше приборкати нарід на комуністичний лад. Ми не могли залишатися в селі, тому вирішили переховуватися в криївці, що на околиці Братковець», – згадував житель с. Павлівки Тисменицького району Василь Боднар, учасник підпільної боротьби ОУН-УПА (псевдо Крук).

Повстанські підвідділи під час переходу через села вели серед місцевих жителів агітаційно-пропагандистську роботу – розповсюджували брошури, журнали, газети, листівки, карикатури, проводили вишколи, мітинги, збори, гутірки тощо. У спогадах учасників тих подій жодного разу не йшлося про знищення військовими формуваннями ОУН-УПА місцевого населення. Більшість жителів західних областей України активно підтримували ці формування – і не тільки матеріально, а й своєю безпосередньою участю. Майже всі чоловіки, здатні носити зброю, були в УПА, а хлопці й дівчата виконували функцію зв’язкових. Безперечно, що створена в ОУН-УПА Служба Безпеки (СБ) знищувала тільки зрадників-«сексотів», а також тих, хто вів серед місцевого населення агітацію на підтримку нової влади, переконував у перевагах радянського способу життя.

Криївка край лісу

…На жаль, не судилося бійцям УПА відпочити після тяжких, запеклих боїв у Чорному лісі взимку 1946-го. Їхня криївка була на краю лісу, в урочищі «Погорільці», неподалік села Тисменичани (нині – Надвірнянського району). Вхід до неї прикривав кущ ліщини, вентиляцію повстанці теж непомітно вивели через інший кущ…

У криївці перебували Євген (Михайло Магас із Старих Богородчан), Сагайдачний (Дмитро Гап’як із Братківців), Рись (Василь Майжос із Тисменичан), Граніт (Василь Депутат із Вільшаниці), Люба (Анастасія Стефанів з Березівки), Венера (Антоніна Кавка із Єзуполя) та Крук (Василь Боднар із Павлівки).

Порадившись між собою, побратими доручили Сагайдачному обережно пробратися до братковецького хутора за продуктами, яких не вистачало до весни. Не минуло й години, як він повернувся з хлібом, солониною і квашеною капустою. Щасливому поверненню побратима раділи всі. Непокоївся тільки Сагайдачний. Його тривожило те, що, коли він повертався до криївки, перестало мести снігом. Побоювання виявились недаремними.

Як тільки розвиднілося, група енкаведистів (понад десять осіб) з вівчаркою вже нишпорили на хуторі. На команду «Слєд!» вівчарка рвалася до лісу. Окупанти побігли за нею. Пес кинувся до одного з кущів. Карателі залягли з усіх боків, спрямувавши дула автоматів та кулемета в напрямку собаки. «Тянітє куст!» – пролунала команда. Чотири дужі руки вихопили лозовий кущ. Над криївкою загриміли автоматні черги…

«Бандити, сдавайтєсь!» – закричав нагорі енкаведист. Українські повстанці глянули на стелю й один на одного… «Що робимо, здаємось?» – запитав один із підпільників. «Не здаємось!» – твердо й рішуче заперечив Граніт. У ту ж мить референт пропаганди Євген почав швидко палити документи… Чорний дим виїдав очі, але повстанці розуміли, що іншого виходу нема. Вони стали тісним гуртом чимдалі від входу до криївки. Хтось із бійців голосно відповів: «Ви, московські кати, прийшли в Україну не для того, щоб дати нам життя, а щоб відібрати його. Знайте, кати, що українські повстанці не здаються!». Пролунало багатоголоссям: «Слава Україні!». «Друзі, настав час прощатися», – сказав референт пропаганди Євген. Він підніс до голови пістолет і після зробленого пострілу похилився набік…

Михайло залишився вірним сином України, нікого не зрадив, не видав. Він став символом мужності, нескореності українського патріота, прикладом нескореності духу, незламності в боротьбі за незалежність Української держави.

«Екаведисти пригрозили: «Якщо не здаєтесь – кидаємо гранату!» – згадувала згодом Антоніна Кавка (Мацькевич) на псевдо Венера. – Ми їм не відповіли. Через хвилину вибухнула вкинута в бункер граната. Любу і Рися смертельно поранило, вони вмирали у страшних муках. Осколок тієї гранати уразив мене в праву ногу… Не маючи зброї, я попросила Депутата, щоб мене застрелив. Він притулив пістолет до моєї голови, і я відчула, як у нього тремтить рука. Після пострілу знепритомніла… Куля пройшла якось так, що й лікарі не могли визначити, куди вона вийшла. Пострілялися Сагайдачний і Депутат. Крук вистрелив невдало: був важко поранений і залишився живим… Тоді нам не страшно було вмирати. Страшніше було опинитися живими в руках московських катів.

Вшанування пам’яті українських повстанців

У вересні 1990 року з ініціативи членів осередку Української Республіканської Партії (УРП) в с. Братківці Михайла Ільківа, Івана Жирака, Василя Олексюка, Володимира і Василя Федорівих вдалося відшукали останки героїв, котрі перебували в криївці (1946-го їхні тіла енкаведисти скинути у яму за селом). Місце їх поховання показав житель села Юрій Олексюк.

Активісти розшукали й повідомили рідних та близьких загиблих про свій намір перепоховати останки оунівців. Перепоховання відбулося 21 вересня 1990 року. На висипаній високій могилі встановили дубовий хрест із викарбуваними на спеціальній плиті прізвищами героїв, відправили панахиду. Згодом тут посадили чотири смерічки і калину – меморіальний сквер на честь загиблих повстанців, який було освячено 14 жовтня 2016 року.

Єдиний спосіб, яким народ може продовжити життя своїм героям, – це зберігати про них світлу пам’ять. Внесок кожного з учасників повстанського підпілля у здобуту незалежність України справді безцінний. Тому й далі тривають пошуки тих, хто незаслужено забутий або очорнений брудною московською пропагандою.

Василь РОМАНЮК