В наші дні речі ручної роботи здобувають усе більше прихильників, адже вцих речей є «душа», в них відчувається неповторна індивідуальність. В давні часи вмілі руки галицьких майстринь теж створювали справжні шедеври. Тоді рукоділля вважалося видом домашнього ремесла, а не мистецтва, але завжди знаходилися небайдужі люди, які підтримували й популяризували цю діяльність.
«Малювання голкою» та інші види рукоділля
Без сумніву, найпопулярнішим рукоділлям у Галичині й зокрема на Станиславівщині було вишивання. В XVII ст. вишивкою у Галичині переважно займалися українці та вірмени. Цей вид рукоділля найбільш динамічно розвивався у Львові, де у 1658 році навіть заснували окремий ремісничий цех вишивальників.
На зламі ХІХ і ХХ століть вишивання теж уважалося ремеслом, а не мистецтвом, хоч його й часто називали «малюванням голкою». Особливо відомою майстринею в Галичині була пані Броніслава Полло, що тримала у Львові свою майстерню. Цікаво, що серед знаних галицьких майстрів вишивки був і один чоловік – пан Мюллер зі Львова.
Однією з найвідоміших вишивальниць Станиславова була Амалія Бретгольц, чия майстерня знаходилася по вул. Сапєжинській, 20 (тепер вул. Незалежності).
З галицької преси 1899 року ми дізнаємося, які види рукоділля були поширені серед тодішніх галичанок: в’язання панчіх, кошикарство, ручна і машиннавишивка, плетіння мережива, малювання на дереві, склі та порцеляні, роботи з пацьорками (бісером), в’язання гачком. Улюбленим хобі багатьох пань було виготовлення вишиваних поштівок.
При цьому майстрині вишивали узори просто на поштівках, прикрашали їх бісером чи бусинами або ж вирізали в них отвори і вклеювали в ці отвори вишиті фрагменти.Модним, але трохи менш поширеним було майстрування солом’яних капелюшків. Соломку для капелюшків спочатку обробляли парою, вимочували в теплій воді, а потім уже обробляли вручну.
Майстрині володіли різними техніками плетіння, щоб зробити капелюшок міцнішим. Бо при найпростішому плетінні достатньо було порватися одній-двом соломинкам, щоб капелюшок став непридатним для використання.
Здебільшого секрети майстерності передавалися від матері до доньки, основи рукоділля викладали також у жіночих школах. В багатших родинах дівчат навчали рукоділлю гувернантки. Але вже в кінці ХІХ ст. у галицькій пресі активно обговорювалося питання відкриття промислових шкіл, які б навчали шиттю, вишиванню та іншим домашнім ремеслам.
У 1910 році у Львові відкрилася Семінарія домашнього промислу, де готували вчительок та інструкторок різних видів рукоділля. Тут навчали шиттю, в’язанню панчіх, плетінню мережива, виготовленню штучних квітів, іграшок та солом’яних капелюшків. Заняття тривали протягом року і ділилися на курси, які тривали по два чи три місяці.
Кожен курс був розрахований приблизно на 80 слухачок. Навчання було безкоштовним, малозабезпечені слухачки могли отримувати стипендію.
Українська вишивка
В 1884 році у Станиславові було започатковане «Товариство руських жінок». Учасниці товариства вважали самоосвіту головним засобом пробудження жіночого духу, тому «се мав бути рід жіночої читальні, получений з видавництвом». Активістки також ревно пропагували українську вишивку як вираження національного духу.
На початку 1920‑х років учасниця товариства Стефанія Литвиновичразом із подругами заснувала кравецький кооператив «Основа». Цей кооператив виготовляв капелюшки, корсети, рукавички, штучні квіти, білизну, а також верхній жіночий і чоловічий одяг. Крім того, при майстерні діяли курси шиття й рукоділля, де дівчата могли навчитися всім тонкощам цього ремесла.
Велике захоплення викликала гуцульська вишивка, причому не лише в українців. У квітні 1904 року в Делятині відбувся великий ярмарок, на якому продавали гуцульське вбрання.
Тут було багато предметів одягу з гарною вишивкою. Польськомовна газета «Кур’єр станиславівський» розмістила повідомлення про цю подію:
«Червоні та блакитні запаски для жінок, вишивані золотом та шовком, червоні й пурпурні шаровари, чорні капелюхи з кольоровими крайками, гаптованими і схожими на писанки, торбинки і бесаги –все переливається барвами, як скельця в калейдоскопі. До естетики ярмарку не можна мати жодних закидів. Прикро тільки, що всі матеріали для цих виробів завозяться з інших країв, наприклад, пурпурове і синє сукно везуть із Трансільванії, а пацьорки, без яких не обійдеться святкове вбрання жодної гуцулки, – аж із Венеції».
В Станиславові вишиваний гуцульський одяг продавали у популярній крамничці «Крайовий базар». Реклама повідомляє, що вона була відкрита 15 грудня 1911 року і знаходилася по вул. Третього Мая, 1 (нині вул. Грушевського). Товари у крамниці були переважно місцевого виробництва, звідси й походить її назва.
Тут продавали вишиванки та інший вишитий одяг, а також гуцульські сувеніри – килими, фартушки, ножі, кожушки, топірці, ремені й шкатулки, оздоблені бусинами. Доповнювало асортимент різне шкільне приладдя, папір для канцелярських потреб і написання листів, поштівки, пера й олівці.
Цікавий допис про український національний одяг розмістив галицький часопис «Нова хата» за жовтень 1929 року:
«Як у всіх инших народів, одяг мешканців землі галицької від найдавніших часів підчеркувавклясовіріжниці а тільки у цих рамцях розвивався. Давні закони особливо Річипосполитої Польської, дуже строго зберігали права клясів на ношення цего або иншого одягу. Закон витрат на розкіш від 1613 р. наказує: «Міщанам та плебеям забороняється під карою 14 гривень одягатися в шовки та дорогі футра, за виїмком лисячих і инших нижчих. Також не вільно ходити у сафяні. Цю кару пізніше що року навіть власти підвищували.Не вважаючи на цю строгу заборону, міщане, що більше стрічалися зі шляхтою, підлягали її впливам, та старалися в одязі її наслідувати. Село з причин економічних та традиційних зберігало свій одяг у первісній його формі, у наших часах можна на селі стрінути деякі деталі одягу, що сягають часів Святослава. Великий вплив на розвиток одягу мали теж кліматичні умови в данім районі».
Мурашки-рукодільниці
В 1907 році у Станиславові було засноване Товариство жіночої праці «Мрувка» (тобто «Мурашка»). Його метою була всебічна підтримка місцевих рукодільниць, популяризація їхньої праці, а також навчання різним видам рукоділля. Зокрема товариство переслідувало й суто практичну мету –допомогти майстриням збувати свої вироби.
В перший рік свого існування товариство об’єднувало лише жменьку місцевих пань, але за короткий час цій невеликій громадці вдалося зацікавити своєю діяльністю велику кількість жінок Станиславова. Преса називала це товариство «рухливим», бо активістки «Мрувки» були дуже ініціативними і заповзятливими. Головою товариства була відома місцева рукодільниця Анеля Штрогальм.
Вже наступного року після свого заснування товариство «Мрувка» відкрило швальню, де дівчата навчалися шиттю та рукоділлю. Керівницею швальні була пані Вікторія Садовська, відома в місті своїми талантами. Оплата за навчання складала 6 корон у місяць, що було зовсім небагато за такий курс.
Крім того, сироти та дівчата з убогих сімей навчалися безкоштовно. Рукодільниці, які досягли помітних успіхів, і надалі співпрацювали з товариством та з його допомогою продавали свої роботи. В 1909 році силами товариства відкрилася невелика крамничка. Серед інших виробів там можна було придбати дитячий одяг.
Для популяризації своєї діяльності товариство «Мрувка» час від часу організовувало танцювальні вечори, учасники яких жертвували невелику суму на розвиток його діяльності.Пізніше ця рукодільна спільнота називалася «Товариство промислової помочі жінкам «Мрувка».В 1910 роціактивісткам вдалося добитися субвенції з крайового фонду розвитку промисловості.
При товаристві діяли різноманітні курси рукоділля, зокрема плетіння мережива, пошиття білизни, гаптування. Малозабезпечені майстрині не лише навчалися безкоштовно, а ще й отримували допомогу на закупівлю матеріалів на суму 70 корон.
З програми курсів ми можемо дізнатися, чому саме навчалися слухачки:
«Гаптування – шведська мережка з оформленням країв, мережка румунська, шиття пласким вузлом. Вишивка кольорова і біла, узор швейцарський, китиці макраме, шиття золотими нитками. Перенесення узорів на матерію та вирізання їх у картоні. Плетіння мережива– мереживо венеціанське з шовку та бавовни. Мереживо зубчасте та заокруглене, плетене з шовку та золотих ниток».
Товариство «Мрувка» часто змінювало місце свого розташування. Спочатку воно знаходилося по вул. Сапєжинській, 1, потім у будинку № 18 на тій же вулиці, згодом переїхало на вул. Камінського (тепер вул. Франка) і нарешті розмістилося по вул. Газовій, 65 (тепер вул. Дністровська).
Всюдисущий «Зінґер»
На початку ХХ ст. у Станиславові все більш поширеною ставала машинна вишивка, яку дуже наполегливо рекламувало представництво виробника швейних та вишивальних машинок «Зінґер». Крамниця «Зінґер»знаходилась у кам’яниці Ґрауера на вулиці Сапєжинській (нині вул. Незалежності, 21).
Вона досить часто змінювала адресу – певний час винаймала приміщення по вул. Липовій, 1 (нині вул. Шевченка), потім по вул. Смольки, 1 (нині вул. Бачинського) і по вул. Смольки, 2, аж поки не «осіла» на вул. Сапєжинській.
Машинна вишивка ставала все більш популярною.
В грудні 1908 року магазин «Зінґер» виставив у вітрині маленький автомобільчик, за кермом якого сиділа лялька. Цей автомобіль був повністю виготовлений з запчастин від швейних та вишивальних машинок. В 1909 році різдвяну вітрину прикрашала сільська хатинка, в якій було видно постать жінки, що вишивала на машинці.
В грудні 1912 році магазин знову здивував мешканців міста, запропонувавши дитячі машинки для пошиття іграшкового одягу. Просто у вітрині магазину сиділа маленька дівчинка і шила на машинці сукню для своєї ляльки. Всі ці інсталяції викликали справжній ажіотаж і збирали навколо вітрини юрби цікавих. Незважаючи на таку потужну рекламу, машинна вишивка все ж не могла конкурувати з ручною, зігрітою теплом рук місцевих майстринь.
Олена БУЧИК | 
