Шляхетний рід Барончів, який у Галичині дуже добре знали, походив із вірмен. Із цього роду вийшло кілька відомих постатей, які особливо проявили себе на духовній ниві. До слави роду також прислужився Садок Баронч – письменник, публіцист, історик. Вінцентій Фереріуш Баронч (1814-1892) народився 29 квітня 1814 року у місті Станіславів. Походив з незаможної вірменської родини. Школу та гімназію закінчив у Станиславові (1821-1830). Після невдалих спроб вступу до Духовної семінарії у Львові навчався один рік у тривіальній (підготовчій) школі. З метою вступу до монастиря Домініканців у Львові розпочав листування з Римом з проханням дозволити йому змінити вірменський обряд на латинський. Не дивлячись на численні перешкоди зі сторони вірмен, такий дозвіл отримав через п’ять років. Очікуючи відповіді з Риму, Баронч навчався у Львівському університеті на факультеті філософії (1831-1833). За тим деякий час вчителював в Отинії. Пізніше екстерном закінчив факультет богослов’я (1833-1835). У 1835 р. вступив до новіціяту Домініканців у Підкамені біля Бродів, де одягнувся у габіт (одяг монаха) 19 липня того ж року, отримавши друге ім’я Садок (на честь одного домініканця, який прославився святістю ще у ХІІІ столітті). На цьому його навчання не припиняється. С.Баронч продовжує вивчати богослов’я та закінчує монастирську філософсько-богословську школу, яка, починаючи з 1830 року, функціонувала у Львові. У школі навчались монахи різних монастирів під керівництвом єпископа латинського обряду (2 роки філософії та 3 роки богослов’я). Монаші обіти склав 2 травня 1838 року. Священичі свячення отримав з рук львівського архієпископа Францішка Піштека 21 липня 1838 р. Наступного року виконував функції бібліотекаря монастиря та помічника при домініканській парафії церкви Божого Тіла у Львові. У тому ж році став професором біблійних наук у філософсько-богословській школі. У 1842-1845 рр. бачимо Баронча катехитом у звичайній школі у Жовкві, яка належала Домініканцям. Там же він став помічником настоятеля монастиря. Звідти на короткий термін повернувся до Львова, а на початку 1846 р. його було вислано до Тисмениці, де С.Баронч виконував функції настоятеля та адміністратора парафії. У 1848 р. (під час Весни Народів) був у Тисмениці головою Народної ради та мировим суддею. У 1851 р. повернувся до Львова, де знову став професором у Studium Domesticum. У 1853-1857рр. був спеціальним радником капітули провінції. 1855 року на короткий час був призначений настоятелем у Підкамені. Упродовж багатьох років був прокуратором монастиря. У Підкамені прожив до кінця свого життя. За взірцеве проповідництво монастир надав йому титул Генерального проповідника Руських земель. Жив дуже аскетично, не виходив майже ніколи з келії. З дозволу духовної влади навіть Святу Літургію відправляв у келії. Вповні посвятив своє життя науковій діяльності. Читач здивується, як таке могло бути? Виявляється, що особливий статус «дозволяв» ченцеві, можливо інкогніто,на деякий час покидати стіни монастиря, щоб працювати в архівах із старовинними документами. Усі його дослідження склали близько 30 монографій та історичних нарисів про Жовкву, Язловець, Броди, Залізці, Гологори, Олесько, Ярослав, Бучач та інші містечка Галичини. Окреме місце займає у творчості його книга «Пам’ятки міста Станиславова», яка побачила світ у далекому 1858 році. Садок Баронч знав багато іноземних мов, досконало вивчав пожовклі манускрипти. Будучи надзвичайно ерудованим, він оволодів великою кількістю джерел. Заслугою цього вченого монаха є те, що він, як вірменин, дослідив та опублікував чимало праць з історії вірменських поселень на Україні, які згодом узагальнив у ґрунтовній праці «Нариси історії вірмен» (1869). У 1858 р. він став членом-кореспондентом Краківського наукового товариства (пізніше членом Академії прикладних наук). Про визнання його наукових досягнень свідчить наданий йому у 1863 р. ступінь магістра святої теології. Помер 2 квітня 1892 року. Його поховали у каплиці на монастирському цвинтарі у Підкамені. Могила С. Баронча збереглася. Не дивлячись на те, що він не мав ґрунтовної історичної освіти і часто зустрічався з гострою та суворою критикою, його праці, як збірка джерел, є надзвичайно вартісні. Самі Домініканці не завжди могли позитивно оцінити його твори, тому не раз він терпів від несправедливих докорів. З тієї причини у молоді роки переводили його з одного монастиря до іншого. Незважаючи на слабке здоров’я, С.Баронч відзначався великою працездатністю. Живучи у Підкамені, він зумів встановити багато контактів з різними вченими та літераторами. Серед його друзів був директор Оссолінеуму Август Бельовский, який дозволив йому користуватись рукописами та давав змогу отримувати наукову інформацію, також він був членом редакції Енциклопедії С. Оргельбранда. Підсумовуючи написане, мусимо відзначити, що С. Баронч, не маючи належної історичної освіти, не завжди умів критично оцінити окремі історичні джерела, проте академік Іван Крип’якевич писав, що його роботи завоювали популярність і серед української громадськості. Адже він досліджував не тільки історичне минуле, але й описав тогочасний побут українських міст. Учений звертав увагу на українські пам’ятки мистецтв, бібліотеки, школи, прихильно відгукувався про діяльність видатних українських діячів різних історичних епох. Підготував Іван ДРАБЧУК, історик, член НСКУ |
