Велика та героїчна історія нашого народу. Любов до рідної землі і бажання бути єдиними господарями на ній здавна були властиві галичанам. Тому в пам’яті народній навіки залишаться імена тих, хто боровся за незалежність України, хто йшов тернистим шляхом до волі, залишаючи по собі безсмертні подвиги в ім’я великої ідеї. Їх було сотні, а потім і тисячі. Вони не підкорились своїм "визволителям”, вибирали смерть або важке заслання, але не зрадили Україну. Їхнє життєве кредо – «Смерть або воля України». Багато вже мовлено про цих звитяжців, але ще не все і не про всіх. Ті, які загинули героїчною смертю, не завжди мали свідків. Багато цікавого забрали вони із собою в могилу. Вже ніколи не дізнаємося правди. Тепер, поки ще живі деякі очевидці, ми повинні все зробити для того, щоб не загубилися яскраві приклади героїзму та служіння рідному народові за волю і незалежність України. Такою людиною був Петро Козак (Довбуш) – наш земляк. Народився він 1911 року в селі Блюдники. Тут же, коли після одних «визволителів» прийшли другі – німецькі, не витримує і йде в підпілля, щоб нещадно боротися проти ворога на своїй землі. Вдома залишає стареньку матір, дружину, маленьку донечту в надії вибороти краще життя для них. За рішучість, відданість, кмітливість, розум та організаторські здібності його обрано повітовим провідником. «Тому, що фронтові дії розвинулися в нашому терені, ми не сміємо приглядатись з заложеними руками, а якнайбільше скріпити свою працю до останньої перемоги, – говорить Довбуш у своєму Наказі 4:4 на постої 8-05-44 року. Багато міг зробити цей чоловік для України, для народу, для сім’ї, але не судилося… 4 грудня 1945 року його не стало. Сидів за друкарською машинкою, не знав, що надходить остання хвилина. Хату, в якій працював, обступили облавники, вирватись було неможливо. Коли вдерлися до хати і сказали: «Руки вверх!»... Він випустив кулю в скроню... На стіні залишились тільки краплі крові... Його привезли у рідне село Блюдники на велике свято – Введення Пресвятої Богородиці в храм. Поставили під церкву і сказали: «Дивіться на свого Довбуша!». Закінчилось Богослужіння. Люди виходили з храму, обступили тіло загиблого так, щоб не побачила мати. Сумну звістку матір почула пізніше вдома. Дізнавшись, що сина вже нема в живих, почала голосити... Дружина Козак Варвара з донькою Стефанією (1937 р.н.) були на той час вже вивезені в Красноярський край. Востаннє бачились, коли дочці було 2 рочки. Так загинув наш славний односельчанин, підпільник УПА «Довбуш», якого знали і поважали в окрузі. Трагічною була доля захисників Батьківщини. Гинули ті, хто разом із десятками тисяч героїв ОУН-УПА ціною власного життя захистили жителів нашого краю від геноциду більшовицьких окупантів, від депортації. Боролись і помирали партизани-бандерівці, які жертвували своїм життям заради щасливого майбутнього нашого народу. Підготував студент ІІ курсу кафедри політології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника Віталій МАЦЬКЕВИЧ, "Галицьке слово" |
