У 1876 році, за часів бургомістра Камінського, впорядкували сквер за палацом Потоцьких. Оскільки поруч були залишки старих фортечних укріплень, новий сквер отримав назву «Гетьманські Вали». Від нього до сучасної вулиці Грушевського вела вузенька доріжка. Згодом вона переросла у вулицю. На міських мапах спочатку була безіменною, але на карті 1904 року вперше фігурує як Валова.
Нетривала епоха ЗУНР принесла вулицям українські назви. Тоді Валова перетворилась на Козацьку. Поляки мали до козаків певні претензії, тому підшукали вулиці кращого, на їхню думку, патрона. Ним став польській пат­ріот і повстанець Шимон Конарський (1808-1839). Брав участь в антиросійському повстанні, після розгрому якого емігрував за кордон. Але не заспокоївся. Нелегально повернувся до Російської імперії та провадив підпільну діяльність на Волині. Його схопила поліція, розстріляли як заколотника.
Незважаючи на революційні заслуги Конарського, совіти повернули вулиці історичну назву. Валовою вона залишається і дотепер.
Поштівка, яку ви бачите, була видана за Польщі, у 1928 році. Кам’яниця ліворуч – власність залізничного службовця Францішка Мажевського. Будинок споруджувався протягом 1890-1891 років. Сам власник тут не жив – тримав квартирантів. Цей Мажевський був справжній куркуль. Крім згаданої кам’яниці (Валова, 4), він володів також будинком праворуч. Ця споруда – двосекційна, парадним фасадом виходить на вулицю Грушевського, через що має подвійну нумерацію – 39 і 41. Але на цьому статки Мажевського не вичерпувались. Йому належала ще одна невеличка хатинка поруч, яку орендувало фотоательє. Нині того будиночку вже нема. Ці споруди ми вже описали у статті про вулицю Третього Мая.
Скільки ж отримував пан Мажевський, якщо зумів забудувати майже цілий квартал? За Австрії та Польщі залізничники мали досить високі зарплати, гарні мундири та повагу у суспільстві. Галичани навіть склали пісеньку, в який дівчина відмовляє залицяльнику – «не май жодної надії, бо не служиш при колії».
У 1985 році на стіні кам’яниці Валова, 4 з’явилась меморіальна дошка із таким текстом: «В цьому будинку з 1947 по 1982 р. проживав учасник антифашистської боротьби в Іспанії та руху Опору у Франції – Василь Якович Лозовий (1908-1982)».
Його доля нагадує пригодницький роман. Син селянина з села Гончарівки Золочівського району Львівської області Лозовий у 1926 році виїхав на заробітки у Францію. Там став членом компартії. В 1936 році поїхав добровольцем в Іспанію, де брав участь у громадянській війні в рядах інтербригад. Дослужився до капітана, командував ротою імені Адама Міцкевича. Особисто знав головну іспанську комуністку Долорес Ібаррурі та майбутнього радянського маршала Родіона Малиновського. У часи Другої світової боровся з нацистами у Франції. Двічі сидів у концтаборах. Після війни разом з родиною повернувся в Україну. Дошку демонтували у буремних дев’яностих.
У 2000 році колишній будинок Мажевського викликав чималу дискусію серед містян. Тоді, під час реставрації середмістя, його пофарбували в їдкий фіолетовий колір. Багато кому він муляв очі, оскільки франківці звикли до більш стриманих тонів. Але минули роки, кольорі поблякли, все заспокоїлось. Хоч навіть із вигорілим фасадом кам’яниця вигідно відрізняється від двох сірих будинків обабіч. Втім, треба віддати радянським архітекторам належне – вони не «забабахали» тут висотки й тактовно вписали будинки в середовище. Сьогоднішні забудовники так би не вчинили.

Іван Бондарев, Михайло Головатий