П`ятниця, 24.05.2024, 16:09:39

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Квітень » 21 » Станиславів: Вулиця Кошарова
21:14:37
Станиславів: Вулиця Кошарова

Продовжуємо публікувати вперше перекладені українською спогади польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги "Креси Кресів", 2008).
Із вузькою вулицею Кошаровою в моїй пам’яті пов’язується смерть. Жорстоко закатовані совітами молоді люди, призовники. Приголомшливий вигляд убитих, замучених. Це було спекотне літо 1941 року. Картина, яку я запам’ятав на все життя і яка часто до мене поверталася.
Кошаровою (тепер вул. О.Гончара - ред.) я ходив до школи й зі школи додому за польських і радянських часів, коли ми проживали на вулиці Камінського (тепер вул. І.Франка - ред.). Це була вузька вуличка, що з’єднувала Третього травня (тепер вул. М.Грушевського - ред.) з Камінського. Вулиця вела вздовж казарм 48-го полку піхоти й власне тому так називалася. З другого боку, за дротяною сіткою був сад і город пана Теодора Белея. До вторгнення совітів там були кольорові клумби квітів, грядки помідорів, кавунів і всіляких овочів, ну, і, звичайно, теплиці, що виблискували чистотою. До пана Белея всі ходили по квіти, полуниці, зелень. Радянська влада відразу ж націоналізувала сад і город. Белея, як і всіх буржуїв і власників, переслідувала, тож ділянку занедбали. Це виглядало печально і сумно, бо вже ніхто не займався цим садом,  але тудою мені було найближче додому. На розі Кошарової і Камінського був розташований одноповерховий будиночок із верандою, де була Повітова команда поповнення (військкомат - ред.), яка тепер перебувала під наглядом НКВС.
Цього спекотного червневого дня 1941 року я радісно вертався додому, адже мав у портфелі свідоцтво про закінчення ІV класу з досить пристойними балами, в тому числі й з російської й української мов, які, однак, нам усім плуталися. В українській було більше слів, подібних до польських, а з російською українську мову поєднувала радше кирилиця, а не слова.
Ніхто, звісно, цього дня не міг передбачити, що станеться впродовж доби. Вдосвіта нас розбудили вибухи. Зовсім близько. Це німецькі літаки бомбардували станиславівське летовище. Бомби падали й неподалік на будинки на Зосиній Волі. Уночі з 21 на 22 червня німці напали на СРСР, почалася війна.
Лейтенант Шмуклер (радянський офіцер, який із сім’єю напередодні вселився в помешкання Ольшанських на вул. Франка - ред.) раптово щез, і з нами залишилася тільки його дружина з дитиною. Будиночок на Кошаровій знову став мобілізаційним збірним пунктом, а нашою вулицею щоденно вели колони молодих чоловіків. То були хлопці з села призовного віку, здебільшого українці, з сорочками поверх штанів, з клунками в руках.
Їх вели під наглядом радянські солдати з карабінами з багнетом. Вони не скидалися на таких, що охоче йдуть до війська. Потім їх вдягнули в форму. Була спека, а вони вже обстрижені наголо сиділи у воєнних сорочках, але без зброї. Стали на постій у саду Белея, щільно оточеному конвоєм НКВС. Стелили на землі сірі шинелі і засмагали або стояли в черзі до криниці по воду. Звідти, знову ж таки, під конвоєм їх вели на залізничний вокзал. Нікого до них не допускали. Місто закрили. На шлагбаумах стояли військові патрулі. Один за одним минали дні, сповнені хаосу і браку достовірних новин, з почерговими бомбардуваннями околиць міста. Дружина Шмуклера теж була повністю дезорієнтована. Слухала радіотрансляції з Москви і повторювала, що з дня на день німці почнуть відступати. Однак відчувалася наростаюча паніка, і ми здогадувалися про блискавичні успіхи німецького наступу. Так, як у вересні з нами.
Одного з останніх днів червня вранці-рано під наш будинок на перекошеному бобику під’їхав Шмуклер. Він розбудив дружину криком, дитина почала плакати. За мить з’явилося двоє солдатів, і вони почали пакувати речі Шмуклерів у клунки і зносити до вантажівки разом із нашими меншими меблями, що були в кімнатах, де жили Шмуклери. Батькам і на гадку не спало протестувати.
- Ми вєрньом, дєржитєсь!
Ми дивилися, як вони від’їжджають, але за якихось кілька метрів газик пригальмував зі скрипом шин. Шмуклер вискочив із машини з пістолетом в руці.
- Гдє рєбьонок?! – кричав. А Коля тихенько сидів на брамі.
Совіти зникли раптово, не пам’ятаю вже, якого дня. (...) Якихось кілька годин по тому з’явилися спершу поодинці, а потім цілими групами озброєні цивільні з жовто-блакитними пов’язками на рукавах. Українці. Невідомо, звідки вони взяли зброю. Зайняли не тільки Станиславів, а й всі містечка і села. Всюди вивішувалися жовто-блакитні українські стяги і проголошувалося утворення власної держави – Західної України (...).
В останні дні червня совіти вбили тисячі зачинених у в’язницях поляків і українців.
При будиночку ПКП на Кошаровій зібрався натовп. Кілька днів мені не можна було виходити з дому, і тепер врешті я міг піти подивитися, що там трапилося. Перед входом стояла черга, я зайняв у ній місце. Панували тиша і спокій. Ті, хто виходив, тримали на роті хустки й плакали. Я з чергою поволі просувався до переду, а потім спускався східцями до підвалу. Він був велетенський, значно більший, ніж площа, яку займав будинок. Раптом я опинився у великому приміщенні, де горіло багато свічок. А на підлозі лежали одне попри одне тіла молодих людей. Таких самих, як ті, які кілька днів тому були на постою в саду Белея. Це були призовники, які, безсумнівно, втекли, але їх зловили. Їх було кільканадцять. З оголеними торсами, в самих лише довгих білих калісонах. У них були попалені стопи, зв’язані назад руки і закривавлені обличчя. З кривавою діркою в чолах. Не знаю, чи їх катували перед тим, як застрелити, і припікали ноги, а чи намагалися спалити тіла. Дві жінки стояли на колінах біля одного з чоловіків. Здригалися в безголосому риданні. Кожної миті хтось із черги теж вклякав і запалював принесену свічку. Панувала дивна нудотна задуха солодкавого паленого. Я почав задихатися. Я не мав хустинки, тож підібрав сорочку і так, як інші, приклав до рота і носа. Негайно повернувся додому. Не встиг зібратися з думками і розповісти, що бачив, як батько вернувся з Каси хворих і почав говорити про те, що застрелили лікаря Станіслава Хамерського. Я знав його особисто, бо вчився в одному класі з його сином Сташкєм, з яким дуже дружив і часто ходив до них на Липову, де вони мали гарну віллу. Того дня, коли совіти залишали Станиславів, лікар Хамерський прийшов до клініки і зайшов у свій кабінет. Власне того дня прибиральниця прибирала в кабінеті. Усе старанно витирала від пилюки і зняла зі стіни портрети Сталіна і Леніна, які обов’язково мусили бути у кожному громадському приміщенні. Вона хотіла їх просто протерти. Тієї ж миті з’явилися в кабінеті енкаведисти і, побачивши зняті портрети, на місці застрелили лікаря Хамерського.
Незабаром до нас також дійшла звістка про те, що робилося у в’язниці на вулиці Білінського (тепер вул. Ак. Сахарова - ред.). Коли зібраний там натовп виламав браму, щоби звільнити своїх близьких, побачили на подвір’ї сотні тіл убитих в’язнів. НКВС перед евакуацією замордував всіх, кого встиг. Розкрилася таємниця гуркочучих у в’язниці кілька днів і ночей поспіль двигунів. Вони заглушували постріли і стогони катованих. Спочатку трупи вивозили і закопували на околицях, потім вже на тюремному подвір’ї й у прилеглому саду, а в кінці залишили кількасот тіл на подвір’ї. Ніхто до сьогодні не з’ясував, скільки тоді людей знищили. У в’язниці на вулиці Білінського, розрахованій на 450 осіб, у червні 1941 року, перед вибухом війни, ув’язнили понад 2500 поляків, українців, євреїв – переважно з політичних причин. Бандитів і злочинців випустили, а решту знищили. Свідки казали, що на подвір’ї було понад тисячу жертв. Пізніше у прилеглому саду відкрили три масові поховання, а в селі Пасічна під Станиславовом знайшли ще три великих могили вбитих, але з санітарних міркувань припинили ексгумацію. Могили були неглибокі, літо напрочуд спекотне. Опізнані тіла сім’ї ховали індивідуально. Решту поховали в братській могилі на цвинтарі на Сапєжинській (тепер вул. Незалежності - ред.).
Того дня, коли це все сталося, ввечері в мене піднялася висока температура й сягнула 40 градусів. Я метався в лихоманці до ранку...
Так закінчилося моє дитинство.

З польської переклала Наталя ТКАЧИК

ГК


Переглядів: 596 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024