У крамницях сучасного Івано-Франківська здебільшого продаються шкіряні вироби іноземного виробництва чи українських фабрик із інших регіонів. Однак вичинка шкіри була одним з найстаріших ремесел нашого краю, яке успішно розвивалося ще з давніх часів. Секрети якісної вичинки шкір передавалися від батька до сина, а сам процес у деяких виробників займав не один місяць. Зате вироби з такої шкіри носилися багато років без втрати привабливого вигляду.
Ремесло вичинки шкір розвивалося фактично з часів заснування міста. Коли Андрій Потоцький заснував Станиславів, він одразу запросив сюди вірмен і виділив їм земельну ділянку в межах сучасних вулиць Мельничука і Вірменської. В 1672 році турки здобули Кам’янець-Подільський, що спричинило масову втечу місцевих вірмен, і значна частина їх вирушила до Станиславова. Переселенців було так багато, що вони не вмістилися всередині фортечних стін, тому частина осіла в передмістях, а деякі оселились у Лисці та Тисмениці. Їм належали два ремісничих цехи – шевський і гарбарський.
Вірмени в основному виробляли сап’ян – тонку і м’яку шкіру, з якої робили найдорожче взуття, пояси, книжкові палітурки. Така шкіра могла бути різних кольорів і вичинялася найчастіше з козячих шкір за допомогою рослинного дублення. Виготовляли сап’ян у спеціальних гарбарнях, званих табахарнями. Розповідають, що вірмени якимось чином вивідали у турків секрети обробки шкіри і їхня продукція навіть перевершила турецьку. Ремісники-сап’янники підтримували між собою тісні виробничі стосунки. Так, у 70-х роках XVII ст. станиславівські й лисецькі майстри організували спільний цех, який перенесли до Лисця, де він і продовжував існувати до середини XIX ст.
Упродовж ХІХ – ХХ ст. гарбарство на Покутті активно розвивалося. В містах воно набуло промислового характеру, а в селах існувало як кустарне ремесло. З метою відродження і вдосконалення «домашніх промислів» від середини 1870-х років у Галичині запровадили урядову програму поширення фахової освіти. Із розвитком промислів відкривалися школи, де навчали різних видів ремесел. Таку ремісничу школу відкрили у Станиславові в 1883 році, де навчали ковальства, столярства, різьбярства та гарбарства. Пізніше її перепрофілювали на школу деревного промислу.
Локальний промисел
Як зазначали газети, на зламі ХІХ і ХХ ст. у Станиславові та його найближчих околицях працювали здебільшого невеликі гарбарні, які задовольняли потреби передусім місцевого ринку. На думку польської преси, австрійській владі було невигідно розвивати місцевий гарбарський промисел, щоб він не складав конкуренції великим чеським та австрійським виробникам.
Однією з найбільших у регіоні була гарбарня Бернфельда, що розміщувалася у Княгинині на вул. П’ястів (тепер район вул. Пулюя). В 1911 році поруч із цією гарбарнею запрацювала електрівня, що забезпечувала електрикою це передмістя Станиславова. В Княгинині на вул. Галицькій працювала також гарбарня Ізраеля Нелькена.
На вул. Гарбарській, 18 діяло підприємство Саломона Вайсбаха, що складалося з виробничих приміщень для вичинки шкір та великого дерев’яного складу. В 1903 році цей склад згорів дощенту, як підозрювали, через навмисний підпал. Було заподіяно збитків більш ніж на 11 тисяч корон, однак, на щастя, пан Вайсбах застрахував своє майно.
В Княгинині також діяла гарбарня Нафталія Гірша, який у 1912 році був замішаний у масштабній афері. Разом зі своїм зятем Ісааком Заславським він пограбував Філіпа Лібермана, власника фабрики спирту та дріжджів, на кругленьку суму – 74 тис. корон. Заславський довший час працював на фабриці Лібермана і привласнював собі гроші підприємства. Пана Гірша звинувачували в тому, що він допомагав зятеві в його махінаціях.
У 1903 році у Крихівцях відкрилося гарбарське підприємство братів Давида і Юзефа Лессінгів. Преса описувала новостворену фабрику так: «Вона має достатньо водної потужності та розлогі території. Два склади для сирої шкіри, велике приміщення для чищення та вимочування шкір із п’ятьма бетонними коритами, де відбувається процес обробки вапном, та устаткуванням для очищення шкіри від волосся. Виглядає, що фабрика розрахована на потужне виробництво.
Приміщення, де відбувається власне гарбарський процес, має аж 60 дерев’яних корит. Фабрика має також простору сушарню для оброблених шкір і майстерню для їхньої подальшої обробки. Тут збирають докупи грубіші шматки шкіри, натирають їх жиром, кроять за допомогою машин і формують набори викрійок для так званих гамбурзьких черевиків. Судячи з устаткування, власники можуть обробляти близько десяти тисяч шкір у рік, а може, й значно більше.
Зразки шкіри дуже добре оброблені, і в цьому немає нічого дивного, адже власники довгі роки працювали на німецьких гарбарських підприємствах. Шкіра проходить усі стадії обробки поволі, а тому не є ослабленою пришвидшеним процесом гарбування. Весь процес обробки займає близько трьох місяців, а про те, що продукція користується попитом, свідчить майже порожній склад готових виробів. Головний ринок збуту для фабрики – не лише Галичина, а й Румунія». На жаль, ця фабрика проіснувала недовго. Вже в наступному 1904 році в неї почалися фінансові проблеми і невдовзі вона закрилася.
Умови праці на місцевих гарбарнях були дуже складними, крім того, ця важка праця доволі низько оплачувалася. Це спричиняло вибухи невдоволення серед робітників, що виливалися у страйки. Так, у вересні 1895 року в місті розпочався страйк спеціалістів із вичинки шкір. Об’єдналися працівники кількох гарбарень Станиславова й околиць – усього 280 осіб.
Вони вимагали скорочення робочого дня й підвищення заробітної плати до 5 злотих ринських у день. Крім того, гарбарі протестували проти акордної оплати праці. Вони страйкували цілий тиждень, але їхні вимоги так і не були виконані. Щоб якось заспокоїти страйкарів, до Станиславова прибув заступник промислового інспектора пан Кремер, але його місія не вдалася. Головним противником виконання вимог робітників був один із десяти власників гарбарень, пан Бернфельд.
Однак усе-таки гарбарський страйк мав позитивні наслідки. Було зауважено, що гарбарям справді замало платять за їхню важку роботу, а крім того, умови праці на деяких гарбарнях не витримували жодної критики. Кілька з них із цієї причини зачинили, а працівники, які перебували в особливо складних матеріальних умовах, отримали допомогу від партії соціалістів. Загалом страйк проходив спокійно, але, очевидно, робітники все ж порушували порядок, бо двадцяти п’ятьом з них було висунуто звинувачення у хуліганських діях, а один навіть потрапив до в’язниці.
Високі технології
Чи не єдиним місцевим підприємством, яке успішно конкурувало з іноземними виробниками, була фабрика Маргошесів. У давній пресі ми знаходимо підтвердження, що продукція фабрики Маргошесів була популярною і в інших країнах. У травні 1939 року відбулася велика промислова виставка в Тель-Авіві, де свою продукцію представили 20 польських фірм. У цьому заході взяла участь і фірма Маргошесів, отримавши срібну медаль.
У 1938 році журналіст Адольф Грушовський відвідав фабрику Маргошесів, де син фабриканта провів для нього екскурсію. Всього у шкіряного магната було п’ятеро дітей – донька і четверо синів. Зі слів молодого Маргошеса журналіст називає дату заснування фабрики –1911 рік. Цікаво, що краєзнавець М. Головатий подавав іншу дату відкриття підприємства –1888 рік. Важко сказати, чим пояснюється така розбіжність. Можливо, родина Маргошесів у 1911 році викупила підприємство іншого власника, яке було засноване в 1888 році.
«На даний час фабрика обробляє 7-8 тис. кг шкіри, – писав Грушовський. – Ми заходимо до складу необроблених шкір. Тут панує важка атмосфера, насичена запахами крові й солі, яку використовують для консервації шкір. Звідси шкіра надходить до головного фабричного будинку. Це триповерхова будівля з двома сходовими клітками довжиною більше ста метрів, але вона не пригнічує своїми величезними розмірами так, як склад.
На першому поверсі шкіри проходять через ряд процесів, пов’язаних з очищенням і дубленням. Їх вимочують у воді, щоб усунути сліди крові, бруду і засобів для консервування. Оброблення вапняними розчинами сприяє відділенню волосків, а їх остаточне усунення відбувається за допомогою машин. Після дублення шкіру відтискають від зайвої вологи і сушать, для чого її доставляють на другий поверх. Тут сильно пахне ацетоном і вже дубленими шкірами.
На першому поверсі ми бачили дуже точні машини – для розрізання шкіри, але тут механізми видаються цікавішими. Робота машин для вирівнювання шкіри схожа на станки для гоління. Вони роблять шкіру гладенькою і рівномірною. Далі йдуть механізми, які надають блиску вже пофарбованій шкірі. В одному кутку зали чути постійне сичання. Там робітники фарбують шкіру за допомогою пістолетів із фарбою. Машина, яку змонтували тут на фабриці, пересуває шкіру, а робітники подають фарбу щоразу в іншому напрямку, щоб уникнути нерівномірності забарвлення.
Є там і машина, яка надає шкірі різних природних візерунків – імітацію крокодилячої, зміїної шкіри чи шкіри ящірки. В іншому куті відбувається сортування шкір під пильним оком іншого сина Маргошеса, а потім ті шкіри вирушають на склад, звідки їх відправлять до клієнтів у різних кінцях світу».
Важливою подією для місцевої промисловості стало відкриття ще одного високотехнологічного підприємства – гарбарні «Прогрес» на вул. Бельведерській, 121. Вона відкрилася в 1920 році, а її засновник Ян Стопка був одним із найкращих фахівців у Галичині в цій галузі. Підприємство займалося вичинкою шкір різного ґатунку та обробкою хутра. В січні 1930 року в гарбарні сталася велика неприємність. Невідомі злодії проникли до складу і вкрали 217 шкір, які вартували кругленьку суму – аж 2400 злотих. Однак ця неприємна подія не сильно вплинула на успішну роботу підприємства.
Олена БУЧИК |
