Сучасні франківці щиро поважають мужніх українських вояків, а от сто років тому ставлення в місті до людей у мундирах було неоднозначним. В Станиславові розташовувався потужний військовий гарнізон, але не всі солдати поводилися бездоганно у вільний від служби час. Деякі з них любили бурхливі розваги й порушували громадський порядок, і це викликало невдоволення у містян.
На початку ХХ століття призовникам до австрійської армії зазвичай було 21-23 роки. Так, під час призову 1908 року в Станиславові до війська вступали юнаки, що народилися у 1885-1887 роках. Кожен призовник отримував "поборове визвання", тобто повістку, після чого мусив у певний день з’явитися до місцевого староства чи військового бюро магістрату. До призову належало прийти у тверезому стані, чисто вимитим і охайно вдягнутим, а також мати при собі метрику чи інший документ, який посвідчував особу. Крім того, призовник мусив пройти спеціальну комісію, яка перевіряла його на придатність до служби.
Призовників ділили на три класи відповідно до їхньої соціальної приналежності. Наприклад, у 1904 році в Станиславові з першого класу призвали 168 юнаків, з них до служби зголосилися 107, але були прийняті до війська лише 47. Якщо юнак був єдиним годувальником сім’ї, працював учителем, священиком чи був власником земельного господарства, він мав право подавати прохання про звільнення від служби. Термін служби становив 3 роки для регулярної армії і 2 роки для ландверу (крайової оборони).
Станом на 1911 рік станиславівський гарнізон налічував 3141 особу. З них 1674 особи говорили українською мовою, 635 – німецькою, 437 осіб – польською, 332 особи – чеською чи словацькою, 60 – румунською і 3 особи словенською.
Окремі військові підрозділи час від часу вирушали на маневри до інших місцевостей, де солдати проходили навчання в умовах, близьких до бойових. Так, у вересні 1911 р. місцеві вояки повернувся з осінніх маневрів і розповіли місцевій пресі, що під час навчань мали дуже тяжке життя. Місцевий 20-й полк крайової оборони проходив навчання в долині ріки Лаборець на сході сучасної Словаччини. Все військо було вкрай виснажене довготривалими маршами. Не краще велося й станиславівським військовим з 58-го полку піхоти. Учбовий марш, який тривав дві доби, звалив багатьох вояків з ніг. З кінцевої станції військо мусило повернутися потягом до Станиславова, але солдати були такими виснаженими, що їх транспортували з ближчого населеного пункту. Під час маневрів один поручник спробував покінчити життя самогубством і згодом помер у лікарні, інший через надмірно суворі умови дістав "замішання розуму".
На зламі ХІХ і ХХ ст. людям у мундирах було складно одружитися. Справа в тому, що при загибелі чи травмуванні солдата його сім’ї виділяли досить значну допомогу. Якщо ж солдат був неодруженим, допомога не виділялася, а отже, держава не була зацікавлена у його шлюбі. Найвищі військові чини брали дозвіл на шлюб у самого цісаря, офіцерам вищих рангів вистачало звернення до міністерства оборони, шлюби військових нижчих рангів затверджувалися місцевими комендатурами. Велике значення надавалося матеріальним статкам нареченого – він обов’язково мусив мати ще якийсь дохід, крім своєї платні.
Щоб полегшити воякам їхнє непросте життя, в Станиславові працювало інформаційне бюро з військових справ, яке знаходилось по вул. Монюшка, 5 (тепер вул. Озаркевича). Керував ним такий собі Францішек Водічка, капітан у відставці. Як бачимо з реклами в газеті "Кур’єр станиславівський" від 27 лютого 1910 р., бюро консультувало військових у питаннях проходження служби, отримання різних пільг, відпусток, сприяло в укладенні шлюбу й подачі прохання до вищих інстанцій. Бюро також допомагало отримати відстрочку чи звільнення від участі у маневрах, вступити до військового навчального закладу, опікувалося справами вдів, сиріт та інвалідів.
Незважаючи на важке життя, місцеві вояки знаходили можливості й для відпочинку. Деякі з них віддавали перевагу культурним розвагам, але більшість охоче відвідувала розважальні заклади на Зосиній Волі (тепер вул. Коновальця), яка мала репутацію міського "району червоних ліхтарів".
В лютому 1912 р. в Станиславові через надмірну жагу до розваг під домашній арешт потрапив цілий 14 полк драгунів, який розмістився в місті. Коменданту дивізії кавалерії барону Геммінґену так набридли витівки драгунів, що він видав наказ про домашній арешт усього полку, від простих солдатів і до сержанта включно. Драгуни мали право покидати казарми лише у справах служби. Вахмістри мусили прослідкувати, щоб о дев’ятій вечора всі драгуни полку вже перебували у казармах. Цей арешт протривав аж до кінця перебування полку в Станиславові.
Олена БУЧИК |
