Світ навколо нас постійно розвивається. З’являються нові професії, а старі поволі відходять у минуле. Сто років тому в нашому місті теж були фахівці, про яких сьогодні мало хто чув.
Скажімо, не всі знають, які обов’язки виконував “янкель”. З давніх-давен на станиславівській площі Ринок існував такий звичай. Кам’яниці, які знаходились на площі, не тримали окремих сторожів. Всі ключі зберігав у себе єдиний сторож, якого називали ”янкелем”. Цей ”янкель” на ніч закривав двері кам’яниць і впускав тих жильців, які повернулися додому пізно. Він користувався загальною повагою, але в 1885 р. місцева преса надрукувала лист одного з мешканців площі Ринок, який сумнівався в корисності цього звичаю і самого ”янкеля”. А що, як у цього сторожа вкрадуть усі ключі або ж він їх просто загубить? Скільки незручностей це принесе мешканцям і як полегшить роботу грабіжникам! Крім того, цей звичай може бути небезпечним у випадку пожежі. Адже ”янкель” навряд чи встигне швидко відкрити всі двері й випустити мешканців.
В ХІХ ст. життя міста неможливо було уявити без ліхтарників, які щовечора запалювали на вулицях гасові ліхтарі. Однак уже в кінці ХІХ ст. цей фах став у місті непотрібним. Як повідомляє преса, Станиславів став одним з перших міст Австро-Угорської імперії, які повністю перейшли на ліхтарі з лампами розжарювання системи Ауера, що працювали на газі. Вони тоді вважалися найбільш прогресивною технологією в міському освітленні. Станом на 1899 р. в місті було 450 ліхтарів з лампами Ауера.
З розвитком друкарської справи великої ваги набула професія складальника. Літери на друкарському трафареті потрібно було складати вручну, тож такий фах вимагав великої уважності. Складальник мусив добре читати текст, розташований догори ногами і в дзеркальному відбитті. Часто такі працівники хворіли через отруєння випарами свинцю і втрачали слух через постійний шум, що панував у друкарнях. За таку важку роботу їм досить мало платили. Так, у травні 1893 р. робітники друкарні Данкевича в Станиславові влаштували бунт і відмовилися продовжувати роботу. Вони вимагали підвищення платні та її вчасної виплати, а також запровадження десятигодинного робочого дня. Цей фах був остаточно витіснений з ужитку лише з появою цифрового друку.
Відійшла в минуле й професія палітурника. Ці майстри зазвичай виготовляли не лише палітурки для книг, а й рами для фотографій та географічних карт, різноманітні папки для документів. В них можна було замовити виготовлення альбому для фотографій, листівок та поштових марок. Бездоганною репутацією в Станиславові користувалася палітурна фірма Войцеха Лепянки, яка була заснована ще в 1866 р. Цей заклад був дуже шанованим, тож інші палітурники вдавали, що мають до нього відношення.
В місті працював ще й палітурник Мар’ян Лепянка, який був лише однофамільцем відомого майстра, але постійно підкреслював, що теж належить до його родини. Врешті-решт Войцех Лепянка мусив дати офіційне спростування й вивести самозванця на чисту воду.
Як бачимо з реклами, розміщеної в газеті “Кур’єр станиславівський” від 30 вересня 1900 р., фірма Войцеха Лепянки знаходилась у “міському базарі”. Так у народі називали колишню будівлю гауптвахти, де на першому поверсі розташовувалися крамниці (тепер тут бібліотека медуніверситету). Войцех Лепянка утримував великий склад рам для фотографій, картин і дзеркал, пропонував великий вибір церковних книг та іншої релігійної атрибутики – образів, хрестів, підставок, чоток. Тут також продавалися різноманітні календарі.
Важливою була й професія рукавичника. Судячи з повідомлень у давній пресі, в Станиславові кінця ХІХ ст. діяли як мінімум три такі спеціалісти. Була в місті й пральня для рукавичок, яка відкрилася в березні 1901 р. по вул. Ґіллера, 14 (тепер вул. Гординського). В рекламі власник, Людвик Козуб, повідомляв, що це перша така пральня у місті, а рукавички тут перуть старанно й за малу ціну – лише 12 центів за пару.
В 1904 р. “Кур’єр станиславівський” повідомив ще про одного незнаного тепер спеціаліста – щіткаря. Пан Саламон Ляйб Шнее, який виготовляв щітки, навіть представляв свої вироби на місцевій промисловій виставці.
Малоприємними, але вкрай необхідними були професії каналяра – очищувача каналів, куди зливали нечистоти, й коминяра, який дбав за чистоту димарів. В місті жартували, що коминяра можна почути здалеку. Ці спеціалісти завжди ходили такими замурзаними, що лякали своїм виглядом собак, і ті голосно гавкали.
Олена БУЧИК |
