Бабуся з позаминулого століття
На околиці села Хотимира Тлумацького району, недалеко від хати, де живе найстаріша жінка України Катерина Козак, стоїть напівзруйнований польський костел. Ця споруда - одна з небагатьох у селі, яку 115-річна баба Катерина пам'ятає замолоду...
«До цього костелу вона ще ходила, як була дівчиною», - каже тутешня соціальна працівниця Світлана Стасюк, яка саме йшла провідати довгожительку.
Тепер костел стоїть руїною, та й бабі Катерині до храму не дійти - важко навіть з ліжка підвестися, а не те, що вийти кудись із хати. «Уже четвертий рік вона нікуди майже не ходить», - каже 85-річний Юрій Буряк, який живе неподалік і разом з дружиною Оленою доглядає свою стареньку родичку.
Того дня, коли до хати Катерини Козак навідався журналіст «ГК», соціальні працівниці принесли бабусі милиці-ходунці. Раніше старенька, щоб пересуватися по хаті, опиралася на низенький ослінчик. Цьому подарункові баба Катерина була рада чи не більше, як пуховій хустці - подарунку від Президента Віктора Януковича, який передали їй минулого тижня на 115-ий день народження.
У тісній хаті, в якій живе баба Катерина, заледве вміщаються пічка з плитою, ліжко і стіл. На ліжку замість матраца - постелена солома. «Так здоровіше, - каже племінниця довгожительки Олена Буряк. - Бачите до скількох років бабуся дожила!»
Коли бабу Катерину урочисто вітали зі 115-річним ювілеєм, представники обласної та районної влади пообіцяли зробити в її хаті євроремонт. Цими днями, кажуть, навіть приходили майстри робити заміри.
«Чи мені добре отут? - бідкається старенька. - Он - грубка мало не паде. Але добре, що й така є. Як їсти захочу, то зварити мандибурку на чомусь треба, сиру не з'їм».
Хату для старенької тітки Олена та Юрій Буряки поклали недалеко від своєї. Баба Катерина в той час доглядала їхніх дітей, а вони обидвоє працювали в колгоспі. Щоб купити цеглу на хату, мусили продати корову. Але свою довгу старість баба Катерина проводить тепер у власному кутку. «Се в мене третя хата, - каже довгожителька. - З одної нас евакуювали, з другої повтікали самі по лісах, а ось цей будиночок - третій. Се вже мій смертельний, я вже звідси ніде не піду».
Свого точного віку баба Катерина точно не знає, бо змалку ні грамоті, ні рахунку не навчилася. Вона так і залишилася неписьменною, замість свого підпису ставить прочерк. «Не було коли пам'ятати свій вік, - каже довгожителька. - Але отакий цілий вік в мене був паршивий: війна за війною».
Катерина Козак розповідає, як натерпілася в «австрійську» (Першу світову - авт.) війну, коли її з батьками довелося втікати зі своєї хати. «Нам казали: як не поховаєтеся, то заберуть вас на бараки і будете голодні сидіти», - згадувала старенька.
У селі розповідають, що баба Катерина не вийшла замолоду заміж, бо довго не мала власного житла і мусила ходити в "комірне" - знімати куток то в одній, то в іншій хаті. Хоча, кажуть, дівкою вона була вродливою, працьовитою та веселою.
«Колись було добре, - пригадує молодість довгожителька. - Пішла в поле, наробилася, виспівалася, викричалася, прийшла додому - застала маму, тата. Тато в мене ходив худобу пасти, бо мав скалічену ногу - ішов якось у ліс рубати, і сокира йому скочила і ногу розтяла. Але відколи війна сталася... Аби її ніколи не було, і того начальства, хто нею орудує. Аби разом зі всім пропало».
Під час Другої світової війни на примусові роботи в Німеччину вивезли сестру Катерини Козак. Вона ж залишилася в селі доглядати двох сестриних доньок. Одна з них, Олена, і тепер живе коло неї, а друга - уже, на жаль, померла.
Найбільшу образу баба Катерина тримає на війну і винуватить її у всіх своїх негараздах. «Якби не війна, я би нині тут не була, - каже вона. - Я би була людина. Я би робила, і мала би все своє, і державі би давала. А я - сам не гам, і другому не дам. Живу, як хробак в хроні».
У радянський час баба Катерина отримувала мінімальну соціальну допомогу, яку виплачували усім, хто досягнув пенсійного віку. Вона не мала достатньої кількості трудоднів у колгоспі, щоб отримувати більш-менш нормальну пенсію. На жаль, коли в Хотимирі у п'ятдесятих роках утворювали колгосп, бабуся вже була передпенсійного віку. Тепер же вона має «персональну» пенсію - з доплатою як довгожителька з районного бюджету.
Баба Катерина не знає якихось особливих причин свого довголіття. Все життя працювала коло землі, харчувалася простою селянською їжею. Зрештою, жити з плодів своєї праці і ніколи не воювати - це тепер радить довгожителька усім.
«Колись поле було зароблене все до скиби, всюди були поля урожайні, - згадувала баба Катерина. - Але то треба, щоб люди робили на землі, а то одних вбили, других забрали, а треті плачуть за тими - і ніхто не робить. Нема чого воювати! Маєш сапу, маєш землю - роби. Та й не бійся, не будеш голодний. Земля тебе нагодує».
Баба Катерина каже, що вже й не рада своєму довгому вікові. Про свою старість вона говорить, як про хворобу, і не може згадати особливих довгожителів у родині.
«В моїй родині ніхто так довго не хорував, - каже Катерина Козак. - Тато навіть тиждень не хорував, а мама ще за німців вмерла на тиф. Бо тоді у всіх був тиф, та й в мами моєї був, а мене лишив... Але за що я так тепер бідую? Нікому зле не зробила, ніколи, з кожним добре обходилася, а на мене така кара. Якби знову кулі летіли, то нехай би в мене першу вцілили, аби я сі не мучила».
Богдан СКАВРОН
