Так буває, що за життя митець не потребує зримих виявів слави чи визнання, бо цілковито належить талантові. Таким, напевно, був художник Богдан Готь, котрий відійшов у засвіти 2005-го. Щоправда, буває і так, що не потребує тих виявів і його найближче оточення: хто споглядає байдуже, хто заздрить, хто остерігається щось втратити на його тлі. Чому за життя художника не було жодної персональної виставки — питання, на яке немає відповіді. Велику кількість творів Готя втрачено, бо, за словами людей, котрі близько товаришували з майстром, він не надто опікувався їх долею. Міг продати за малі гроші або просто віддавав на довічне зберігання. На щастя, частина творів потрапила в хороші руки. Напередодні Великодня в Музеї мистецтв Прикарпаття відкрито першу в Івано-Франківську виставку полотен художника Богдана Готя. 36 творів для експозиції надав із власної колекції о. Юрій Новицький. Ті, хто належав до кола шанувальників цього художника, пригадують, що Готь був самозаглибленим, через що прагнув спілкування з рідними за духом, глибокодумним і працьовитим. «Художника Богдана Готя я особисто не знав, — каже о. Юрій Новицький. — Творче начало — це є від Бога. Я маю близько 70 картин Богдана Готя, авторство шести творів встановити поки що не вдалося. Цей митець підписував свої твори двома початковими літерами свого імені та прізвища, на тих творах теж є такий підпис, однак я не впевнений, що то не компіляція. До мене твори, які ви нині бачите, прийшли різними шляхами. Я став інструментом у Божих руках, щоб врятувати і зберегти їх. Важко пояснити, чим приваблювали мене ці картини. Коли ще чотири роки тому я починав їх збирати, то відчув, що вони давали мені глибинну енергію на містичному рівні. Ці картини западали в душу, і я не міг їх випустити з рук. Завдяки тим людям, котрі до мене приходили з його роботами, ці твори збережено. Бувало, що роботи Богдана Готя самі «віднаходили» мене, але загалом я докладав багато зусиль, щоб відшукати їх». У справу повернення імені Богдана Готя багато зусиль доклав художник Володимир Лукань. «Так сталося, що я просто опинився у певний час в потрібному місці, — каже він. — Сьогодні серед нас присутні люди, котрі для Готя значать набагато більше, і Готь для них — також. Художник не має дати смерті. Художник має дату народження, дати навчання і якихось більш чи менш важливих подій, а дати смерті у нього нема. Поки є роботи і люди, котрі його пам’ятаютьѕ Аналізуючи ті тенденції, що сьогодні є у наших виставкових залах, коли кожна молода особа чи вже зрілий митець якось намагається засвідчити себе перед цим світом, думаєш, що більшим добром буде те, коли ми повертатимемо світові імена забуті. Ця виставка б не відбулася, якби не отець Новицький, якби не директор музею Михайло Дейнега, якби не Владислав Симчич, Ярема Проців, Богдан Бринський. і те, що твори Богдана Готя перебуватимуть під цими склепіннями у часі великих свят, — то найбільша шана наша для того, котрий уже є там». Він був романтичним і недоступним навіть для найближчих товаришів. Побувавши в Каневі на Тарасовій могилі, зібрав зело, взяв кілька грудок землі і зберігав удома як оберіг, згадує товариш Готя Орест Заборський. «Його формувала львівська мистецька школа, — розповідає редактор відділу «Галичини» Роман Івасів. — Він був дуже близький до шістдесятників, зокрема братів Горинів. Протягом усього життя відстоював україноцентричну лінію в малярстві, глибоко знався на ній. Стара львівська школа, з одного боку, і з другого — довголітня праця із Заливахою. Вони товаришували, тривалий час разом працювали над певними художніми об’єктами, котрі, на жаль, не вивчено і не кодифіковано, навіть на Прикарпатті, більше того — деякі вже втрачено і забуто. Так, він був близький за духом Заливасі, але в творчості абсолютно інший. Навіть його сприйняття дійсності було позитивніше, хоча не можна сказати, що життя гладило його по голові. Якраз ні. Попри очевидну закритість, байдужість до побуту, власних робіт він ходив з олівцем і робив шкіци, був відкритим до нових віянь. Якщо у нього з’являлася робота в рамі, то це вже було, так би мовити, щосьѕ Як правило, він завжди мав намір до роботи повернутися дещо пізніше. і повертався, завершуючи її потужно. Я маю в пам’яті багато таких робіт. У Готя в творах більше світла, хоча із Заливахою вони жили однаковими ідеями. Замилування національними коренями і їх творча інтерпретація однозначно були присутні в обидвох. Але робили вони це в різних манерах. У Готя — більша тяглість до суб’єктивного осмислення, а у Заливахи домінувало охоплення глибинних пластів цілого національного. Разом з тим Готь умів у безвиході завжди побачити світлі напрямні, оте світло і свічку. Однак поки немає в Івано-Франківську фундаментальної мистецтвознавчої праці, дослідження про художників, пов’язаних з дисидентством, доти й будуть цих двох митців якимось чином протиставляти»... Леся ТУГАЙ
|
