Субота, 12.10.2024, 11:14:34

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2018 » Квітень » 4 » Тіні забутих ремесел
10:58:26
Тіні забутих ремесел

У давнину кожен гуцул мав свою справу. Ніхто не гнався за наживою, а спокійно вставав зранку і брався до роботи. Їхнє ремесло розпізнавали за звуком – гупання деревини у бондаря чи натягування струн у музиканта. Були і жіночі заняття: вишивка, килимарство, ткацтво.

Село Микуличин тут не виняток. Колись на рівні славнозвісних колисок Гуцульщини – Верховини чи Косова – Микуличин славився своїми ремеслами. Деякі з них були унікальними, притаманними лише тутешньому населенню. Всі люди знали, в котру хату треба навідатися, щоб знайти бажане. Клієнтами були не лише місцеві, а й жителі інших сіл та містечок, що долали десятки, а то й сотні кілометрів задля якісної речі.

«Йду до майстра», – говорили, бо й справді ремісники були чудовими знавцями своєї справи, попри відсутність спеціальної освіти. Всьому навчались самотужки, переймаючи навички від старожилів, бо, як кажуть, був до того дар Божий. І в багатьох він був аж до смерті, але на ній обривався. Чому? Все просто – будь-яке ремесло потребує послідовників. Тому легендарні гуцульські традиції зараз під загрозою навіки застигнути на полицях музеїв і стати історією.

Одним з тих, хто докладає максимум зусиль для збереження культури нашого краю, є активний громадський діяч та історик Юрій Юрійович Боберський, син легендарного краєзнавця Юрія Юліановича Боберського, який разом з родиною та всіма небайдужими дбає про культурну спадщину Микуличина. Зараз головним центром їхньої діяльності є музей звичаєвої символіки Гуцульщини, що відчинив свої двері влітку 2014 року. Надбання закладу – це унікальні вироби, якими поділилися небайдужі селяни задля того, щоб кожен міг ближче пізнати місцеві традиції.

«Колекція експонатів у нас постійно поповнюється новими знахідками. Багато з них проходять реставрацію. Наприклад, нещодавно ми відвезли на відновлення до майстра цимбали 1900 року», – розповідає Юрій Юрійович.

Та діяльність громадських діячів не обмежується музейними стінами. Вони об’єдналися в організацію «Центр етнокультурного туризму». На його базі планується створення окремих ремісничих шкіл, покликаних відроджувати зникаючі традиції села Микуличин.

«Ми вже розпочали, – каже історик. – Зараз у нас діє гастрономічний тур гуцульською колибою з майстер-класом з приготування традиційної страви – бануша та особливостей сироваріння. Влітку плануємо відкрити три ремісничі школи: ковальства, гончарства і столярства. З майстрами ми вже домовились, є люди, які для початку готові працювати на волонтерських засадах, адже переконані, що тим самим допоможуть зберегти культуру».

Юрій Юрійович зазначає, що основним джерелом фінансування є іноземні донори, які генетично мають відношення до Гуцульщини та готові підтримати розвиток місцевої культури. Ще однією з пріоритетних цілей їхнього центру є видання до кінця року третьої книжки про село «Микуличин у світлинах». «Зараз у нас іде процес збору давніх знімків і складання їхнього опису. Ми запрошуємо старожилів, які допомагають встановити особи людей на світлинах, бо ми молоді та й не жили з ними», – додає краєзнавець.

Що стосується ремісничої традиції, то велика кількість ремесел у Микуличині, на жаль, вимерли. Серед них: бондарство, де не залишилося жодного майстра, до якого можна прийти, щоб замовити бочку; стельмаство – виготовлення возів і саней для впрягання коней; різьбярство, яке зараз існує лише на аматорському рівні. Також немає вже спеціалістів з виробництва музичних інструментів та ремісників, які б кололи гонту – покрівельний матеріал, хоча це й досить пріоритетне ремесло, оскільки гонта використовується при будівництві гуцульських колиб для збереження автентичності і приваблювання туристів.

«У нас взагалі дуже багато ремесл вимерло, бо їх замінили інноваційні технології. Адже ясно, що зараз ткаля не буде ткати, якщо вона може піти у гуртівню «Все по 8» і купити якусь китайську сорочку», – зауважує Юрій Боберський.

Проблема переривання ремісничої традиції мені відома не лише з розповідей. Лише у моїй родині втрачено щонайменше два ремесла: бондарство покійного прадіда Федора та оригінальна технологія виготовлення цимбалів покійного діда Василя. Завжди знаходились охочі познайомитися зі справою, але не для того, щоб стати послідовником, а просто з цікавості. А щоб стати майстром, треба мати хист, любити своє ремесло і прагнути до нього. Лише наполеглива і клопітка праця та незмінний метод спроб і помилок відшліфовують майстерність, удосконалюючи через вироби і саму людину. Ще багато жителів Микуличина несвідомо, всім своїм життям доклалися до розвитку його культурної спадщини, стали легендами, але так і не знайшли кому передати свої знання і вміння.

Вироби місцевих ремісників завжди були добре відомими в Україні та за її межами. Ними захоплювались, і вони зі своїми новими господарями птахами розліталися по світу. Одним з яскравих прикладів цьому є історія, пов’язана з геніальною поетесою Лесею Українкою і давнім, колись дуже поширеним у Микуличині лучкарством – мистецтвом створення нашийних прикрас з бісеру.

Олександра Петрівна Сорохманюк – дослідниця фольклору та ремесл Микуличина, а також письменниця, яка планує видати антологію гуцульської творчості, розповідає, що Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки, у свій час подорожував Гуцульщиною. В основному він цікавився місцевими традиціями, звичаями та ремеслами. Оскільки Микуличин завжди був потужним культурним осередком гуцулів, Драгоманов мав за потребу повернути і сюди. «Тут його дуже зацікавило вишиття своєрідною технікою, яка має назву «низинка» і є унікальною для нашого села. Відомості свідчать, що він придбав понад 100 зразків такої вишивки», – каже дослідниця.

У Хижках – присілку Микуличина, де, за припущеннями Олександри Петрівни, вперше заселилися гуцули через тамтешній особливий мікроклімат – було дуже розвинене лучкарство. Майже у кожній хаті жінки займалися насилюванням «спрацьорок» – дрібного бісеру. «Між іншим, слово «лучка» використовується тільки в Микуличині і, скоріш за все, походить від слів «лучити», «злучувати», тобто парувати», – додає пані Сорохманюк. Цікаво, що ще в ХІХ ст. у далеке на той час гірське село матеріали для виробів майстриням привозили не байдужі до культурного розвитку емігранти з Канади.

Коли Драгоманов довідався про це ремесло, то, звісно ж, не зміг його проігнорувати. «Я переконана, що саме у Хижках він придбав дві лучки – чорнобриві, унікальні, в гуцульській кольоровій гаммі, подібно до вишивки. І коли Михайло Драгоманов повернувся додому, то одну лучку подарував дружині, а другу – своїй небозі Лесі Українці, так як вона дуже любила національний одяг і мала багато різних пацьорок. Є навіть такий портрет, де поетеса зображена з цією прикрасою на шиї», – говорить Олександра Петрівна.

Саме цю світлину Лесі Українки використано на оновленій 200-гривневій купюрі! Тож, зовсім не підозрюючи про це, ви носите у своїх гаманцях частинку мальовничого села Микуличин.

Як бачимо, ремесла не є чимось далеким і ми стикаємося з ними у повсякденному житті. Вироби ручної роботи потребують клопіткої праці та вродженого таланту, тому треба з повагою ставитися до діяльності майстрів. У Микуличині це розуміють і докладають багато зусиль до збереження автентичної етнокультурної спадщини. Адже предки збагатили історію цього краю унікальними виробами, започаткувавши тим самим виняткові ремісничі традиції.

Наталія ІВАНКІВ


Переглядів: 374 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024