У шахах дебютом називають початок партії, що характеризується мобілізацією сил. Коли у червні 1941 почалася німецько-радянська війна, Прикарпаття перетворилось на велику шахівницю, де ворогуючі армії розігрували складні комбінації.

Втім, перші фігури, що здійснили хід на Станіслав, були не німецькі. Угорці панували тут недовго, але місцевим запам’ятались. Багато хто навіть шкодував, що вони пішли, пише Репортер.

Загадкове бомбардування

Коли німці напали на совітів, Угорщина зберігала нейтралітет. Можливо, вона б так і лишилася збоку, якби не один дивний епізод, стосовно якого досі сперечаються історики.

26 червня 1941 року над містом Кошице, що тоді належало Угорщині, з’явилися три літаки з жовтими смугами на фюзеляжах – таке маркування мали країни гітлерівської коаліції. Угорці реагували спокійно, бо вирішили, що то союзники – німці чи італійці. Аж раптом на мирні вулиці посипались бомби, залунали вибухи. Загинуло 30 людей, 285 дістали поранення, багато будинків було зруйновано.

Хто бомбив, до кінця так і не з’ясували. Офіційний Будапешт звинуватив у цьому СРСР і вже 27 червня оголосив війну.

Можливо, це дійсно були радянські бомбардувальники, які мали бомбити Словаччину. Або льотчики виконували наступальний план Генштабу, який забули відмінити у хаосі перших днів війни. Дехто з істориків схиляється до думки, що Кошице бомбили самі німці або їхні румунські союзники, аби втягнути Угорщину в війну.

Так чи інакше, а того ж 27 червня восьмий і дев’ятий угорські авіаполки завдали ударів по Коломиї, Надвірній і Станіславу, а незабаром почалось і наземне вторгнення. «Карпатська група», що налічувала 93 тисячі вояків, мала переслідувати радянські війська та прикривати правий фланг німецької 17 армії, що наступала північніше.

На Станіслав наступала перша гірська стрілецька бригада. Боїв не було, бо совіти, побоюючись оточення, відступили. Кілька днів у місті тривали погроми державних крамниць, аж доки не увій­шли угорці.

Виглядали бадьоро

Станіславська газета «Самостійна Україна» приходу угорців присвятила скромну замітку.

«4 липня, ранком, вступили в наше місто перші угорські стежі. За ними вслід над’їхали моторизовані частини угорської армії, яку вітало українське населення, обкидуючи її квітами й окликами радості.

Армія виглядає бадьоро – мимо томлячих маршів, переправ через гори й понищені азіатами шляхи і мости – по європейські випосажена і на її вигляд населення заспокоюється після жахливих останніх ночей».

Мемуарист Тадеуш Ольшанський прихід угорців згадує детальніше: «4 липня 1941 року на нашу вулицю (нинішня Франка – авт.) опівдні заїхали вантажівки з солдатами в мундирах хакі. На головах вони мали перекошені над чолом пілотки з червоно-біло-зеленою кокардою. Над кабінкою водія були розміщені кулемети, а до машин причеплені малі зенітки. Солдати сиділи мовчки, в напруженні, аж доки не відчинилися дотепер замкнені брами кам’яниць. На вулицю почали виходити жінки зі дзбанками води. Вони розпізнали інше військо, угорське…».

Старожил Володимир Баран, який тоді був підлітком, теж підтверджує бравий вигляд мадярів: «Через кілька днів до міста увій­шли угорські війська. Від червоноармійців вони відрізнялись акуратністю, кращою виправкою та підтягнутістю. Наприклад угорські старші офіцери були менш животаті, ніж їх радянські «колеги». Стояли вони тут близько місяця, і я встиг вивчити кілька угорських слів: «кенір» – хліб, «ет, кед, гарум» – раз, два, три, «нем тудом мадярум» – не розумію угорською».

За матеріалами польського історика Ярослава Краснодебського, угорський гарнізон Станиславова налічував близько 3000 вояків. Вони зайняли казарми, які залишили совіти, а командування розташувалось у колишньому монастирі уршулянок, де потім була радянська школа (нині ліцей № 3 на Франка).

Командував гарнізоном полковник Домокош Айклер. На другий день солдати поставили перед монастирем дві польові кухні та в обід почали безкоштовно роздавати населенню гарячий суп з великими куснями хліба.

Неоднозначне ставлення

Найкращі стосунки в угорців склалися з поляками. Недарма є приказка, що «мадяр й полєк два братанки – і до шаблі, і до чарки». Особливо добре розумілися між собою старші люди, які вільно говорили німецькою та пам’ятали імперські часи, коли обидва народи належали до однієї країни.

Поляки вбачали в угорцях своїх захисників від мародерів і загонів української міліції. Тому прибульців тут зустріли квітами, вояків запрошували жити у приватні будинки та квартири, у відповідь ті щедро пригощали місцевих паприкою та гуляшем.

А от з євреями все було не так райдужно. Два роки перед тим вони палко вітали совітів, багато з них влаштувались на державну службу, вступили в партію чи комсомол. Тепер їм це часто згадували.

Очевидець Ян Сімінський пи­ше, що угорці виганяли євреїв на примусові роботи з наведення порядку в місті. Також їм наказали звалити пам’ятник Сталіну в цент­рі та відтягнути його на смітник. Для кращої атракції на «погреб» пам’ятника зігнали групу професійних плакальниць, які мали вити й стогнати. Але місцеві, що були на демонтажі, жарту не зрозуміли – ніхто не сміявся.

З українцями угорці зберігали нейтралітет. Вони визнали українську поліцію та органи місцевого самоврядування. Заступник голови обласного правління у Станіславі Василь Яшан так описав ставлення угорців: «Мадяри пильнували своєї воєнної добичі й проводили реквізиції, а у внутрішні українські справи, як також у працю українських місцевих урядів, майже цілком не втручалися».

Бойові трофеї

Але те, що Василь Яшан делікатно назвав реквізиціями, на практиці було неприкритим грабунком. Угорці контролювали територію від Карпат до Дністра, але згодом мали передати владу німцям. Тому прагнули загарбати побільше.

«Мадярські військові відділи переходили далі, але кожний щось забирав, – згадує Яшан. – Брали не тільки державне, а й кооперативне, навіть приватне добро. Забирали і транспортували в Мадярщину коні, рогату худобу, а також улаштування фабрик і верстатів, телефони, навіть вали для прасування доріг. Можна було зрозуміти, що мадяри забирали авта, гумові шини, можна ще оправдати, що забирали з колгоспів всякий живий і мертвий інвентар, але пощо забирати від одноосібних селян коні, корови, вози, плуги, борони й інше господарське знаряддя?».

При відступі більшовики підірвали всі мости на Пруті. Залізничні потребували довшого відновлення, але автомобільні нашвидкуруч полагодили і тепер ними до Угорщини гнали величезні табуни коней, корів та овець.

Втім, у місті грабунки не були такими тотальними. Хіба що угорці зобов’язали мешканців здати радіоприймачі.

Інколи між «визволителями» траплялися сутички. На початку серпня у Станіславі вже працювало гестапо. Українська охорона повідомила, що угорці забирають запаси шкіри з фабрики Маргошеса. Шеф гестапо Ганс Крігер у супроводі кількох своїх людей кинув у машину кулемет і поїхав на фабрику. Заблокувавши в’їзд, він наказав поскладати шкіру назад, інакше відкриє вогонь. Угорці не наважились чинити спротив і відступили.

Ще більше ситуація загострилася при дерибані майна держбанку. Тоді між німцями та угорцями навіть дійшло до стрілянини. Врешті-решт, досягли компромісу, мадярам дістались найбільші сейфи, але коли їх відкрили, там було порожньо.

Спільний парад і прощальний обід

Але всьому буває кінець. На початку серпня до Станіслава почали прибувати німецькі чиновники. Точилися розмови, що місто увійшло до дист­рикту Галичина, а той, у свою чергу, приєднали до польського генерал-губернаторства.

7 серпня до міста приїхав новий окружний староста Гайнц Альбрехт із відповідними документами від генерал-губернатора. Ввечері на площі біля пошти відбулась велелюдна церемонія передачі йому влади мадярами.

Хоча остаточно угорці передали свої повноваження 14 серпня. Того дня зі Львова прибув очільник дистрикту Галичина доктор Карл фон Ляш. У будинку окружного староства на вулиці Грюнвальдській Ляш та угорський генерал підписали протокол прийому-здачі повноважень.

Після того на площі перед театром відбувся спільний німецько-угорський парад, де також продефілювала й українська поліція. На завершення мадяри влаштували прощальний обід у ресторані «Київ», а за кілька днів забралися з міста.

Іван Бондарев