ХІХ століття принесло Станиславову нові політичні реалії та нових героїв. Галичина вступала в нього у складі Австрійської імперії. І це суттєво позначилось на фольклорі. Отже, пісні нашого міста – частина друга.

Про доброго старосту
Аж до 1860-х першу скрипку в Станиславові грав староста. Він був тут майже як цар і Бог, а бургомістр лише виконував його вказівки та, здається, взагалі не мав права голосу. Старости бували різні. Одні швидко проминули в історії міста, інші залишили по собі добру пам’ять. Усі міські хроністи розхвалюють Францішека Краттера, який багато зробив для розвитку краю. Не менші дифірамби співали його наступнику – німцю Казимиру Мільбахеру. При чому дифірамби у прямому значенні цього слова.

Угорське повстання
У XVI томі «Записок наукового товариства імені Шевченка» за 1897 рік знаходимо статтю Михайла Грушевського «Коломийка про старосту Мільбахера». Зі стислої передмови довідаємось, що до редакції її заніс священик Білінкевич. Його батько Семен був парохом села Яблониці, коло Делятина. Там, у 1842 році, він і записав цю коломийку.
Починається вона з того, як простий селянський хлоп заходить до єврейського шинку і прямо з порога починає славити Мільбахера:

«Давай, Мошку, горілочки,
хоть грошей не маю:
Маю доброго старосту,
о решта не дбаю…».

Далі він розповідає, як його життя докорінно змінилось із приходом нової влади:

«Тепер у нас в Станіславі
добре хлопам бути:
Аби з хлопа шкіру дерти,
того уж не чути…
Не мож тепер на панщину
цілий тиждень гнати
Ані мене до двора на шарварок брати:
Як я панщину відроблю
і панщину заплачу,
То я тоді собі паном, нікого не бачу!».

Потім селянин заявляє, що віднині не боїться ані отамана, ані економа. Якщо вони його будуть ображати, то він піде зі скаргою до старости, і кривдників замкнуть у ратушній в’язниці.
Закінчується пісня неприхованим підлабузництвом. Тут хлопець звертається безпосередньо до свого рятівника і заступника:

«Що ти чоловік великий,
тобі скаже кожний.
Будуть хлопи тебе знати
і в Галіції концам,
Кожний скаже: той староста –
той перший під сонцем!».

Коли це читаєш, складається враження, що в Австрії тоді були вибори, а староста Мільбахер кандидував у депутати. Навіть у Грушевського закралися сумніви у народності тої пісні: «Вважаємо, що вона уложена не кимось з народу, а лише підроблюється під народну мову і народний склад».

Відлуння угорського походу
У декількох піснях згадується як Станиславів, так і Угорщина. Наприклад у цій:

«В Станіславі на ратуши
побиті клиночки,
Ой то будут відбирати голих
без сорочки.
Ой то будут відбирати,
на веньґри давати,
Ой на веньґрах на зарінках
реґемент збивати.
Ой на веньґрах, на зарінках
реґемент шпаруют,
Тати плачут, мами плачут,
дівчєта жалуют».

Із тексту зрозуміло, що хлопців забирають до війська. З новобранців створять регімент (полк) і відправлять «на веньгри» – в Угорщину. Є ще одна пісня, з цієї ж серії:

«Не журися, моя мамко,
мені за сорочку,
В Станіславі, в магазині,
висить на клиночку.
В Станіславі, в магазині,
пантальони сині,
А там цісар вибирає
хлопці чорнобриві,
А сам цісар вибирає, та на Угри дає,
А на Уграх Московщина
регимент збирає».

Які події стоять за цими рядками? У 1848 році в Угорщині, яка була частиною Австрійської імперії, почалась революція. Мадяри прагнули незалежності, спалахнула їхня війна з австріяками. Вже перші бої довели слабкість імперської армії – країна опинилася на межі розвалу. Після кількох відчутних поразок, цісар звернувся за допомогою до росіян і ті направили туди велику армію, яка швидко придушила повстання.
Зрозуміло, що в цій непростій обстановці австріяки оголосили мобілізацію, доукомплектовували військо та гнали на фронт усе, що було під рукою. У Станиславові стояв 58-й піхотний полк, що набирався з мешканців навколишніх сіл. За свідченням історика Андрія Чемеринського, він брав участь у бойових діях. Солдати носили білі сюртуки та сині штани (панталони). Запаси амуніції зберігалися на складах, які тоді називали магазинами. Ті магазини були у приміщеннях старої ратуші.
Незрозумілою залишається фраза про клиночки. Гуцульською говіркою так називають вішак або забитий у стіну кілок для вішання одягу. А ось у словнику маловживаних слів клиночки – це клаптики матерії. Логічно, що форма на складах висить на вішаках. Але що тоді значать «побиті клиночки»? До речі, вони зустрічаються ще й у такій редакції:

«В Станіславі у касарні
(казармі – Авт.) побиті клиночки,
А там наші з товаришем
любі співаночки».

Можливо, мався на увазі звичай, коли цивільний одяг новобранців знищували, аби ті не мали можливості втекти додому. Тому, після призову, навколо казарм чи військових складів, де переодягали рекрутів, валялися шматки їхньої порізаної одежі.

Випив – у тюрму
Вікіпедія пише, що коломийка – це українська народна пісня, що виступає як супроводом до танцю, так і окремо від нього. На початку ХХ століття львівський етнограф Володимир Гнатюк видав три томи коломийок. У багатьох з них дія відбувається в нашому місті. Ось найбільш лаконічна:

«В Станіславі загриміло,
а в Калуші блисло,
Чого тобі, дівчинонько,
черево повисло?».

Інколи згадується конкретне місце – риночок, тобто площа Ринок:

«В Станіславі на риночку стоят
два вірмени,
Та купуют когутика
цілий день у мене.
А я того когутика не продам,
не продам,
Бо у мене той когутик
великий господар.
А він вийде на вулицю,
сьмітєчко розгребе,
А курочки за чубочки
додому приведе.
Бодай тобі, когутику, викапали очи,
Завів курки у огірки
та й сам потолочив».

На перший погляд, у цій пісні немає нічого історичного. Втім тут згадуються вірмени, колонія яких існувала у місті, а також у сусідніх Тисмениці, Лисці, Кутах.
А цю пісню записали у селі Шманьківці Чортківського району. Це трохи далеко від Станиславова, втім про його в’язницю мешканцям Тернопілля, схоже, було добре відомо.

«Або буду напував сі, або буду бив сі,
Або буду в Станіславі крізь ґрати дивив сі».

Іван Бондарев