17 вересня 1939-го, порушивши договори з Польщею про ненапад, Червона армія перейшла кордон на Збручі та заглибилась на територію Східної Галичини, інкорпорованої після Першої світової війни до складу Другої Речі Посполитої. Невдовзі бруківкою старого Львова вже марширували не польські улани, а совєтські солдати. Їх комісари розповідали львів’янам про великого Сталіна, який дуже вболіває за галичан, та браталися з вояками гітлерівського вермахту, що отаборилися на західній околиці міста Лева — Левандівці. Як стверджували очевидці тих подій, про пакт Ріббентропа—Молотова, а тим більше про секретні протоколи до нього, ніхто тоді й гадки не мав, однак всі, хто хоч трохи цікавився політикою, розуміли: Сталін та Гітлер домовилися про розподіл сфер впливу в Європі. Зі слів моєї покійної мами, яка в той час жила у Львові, мені відомо про те, що галицькі українці спочатку справді щиро раділи, що ненависна їм Польща розпалася. Та невдовзі прийшло усвідомлення того, що на зміну одному окупантові прийшов інший, значно страшніший та підступніший. Після інспірованих відомством Лаврентія Берії так званих Народних зборів, які, як здавалося сталінським опричникам, легітимізували совєтську окупацію Західної України, задекларувавши її приєднання до УРСР та СРСР, почалася совєтизація Галичини, яка супроводжувалася масовими арештами та розстрілами спершу польської, відтак української інтелігенції. На святвечір 6 січня 1940 року з Підзамча у Львові вирушив до Сибіру перший ешелон з галицькими бранцями нового режиму, серед яких був і батько однокурсниці моєї мами Лясі Старосольської — лідер галицьких соціал-демократів та захисник Степана Бандери на львівському процесі Володимир Старосольський. Пригадую, як під час відзначення 30-ї річниці «золотого вересня» у Львові на мітингу з цієї нагоди запросили до слова майже столітнього професора консерваторії Станіслава Людкевича, якого львів’яни називали не інакше, як «наш Сясьо». Взявши тремтячими від старості руками мікрофон, пан професор довго відкашлювався, а відтак, ретельно підбираючи слова, говорив про «нестерпно важке життя за панської Польщі», про «проклятий капіталізм» та пацифікацію. Закінчив Станіслав Пилипович свій ретельно відредагований у високих обкомівських кабінетах виступ так: «Звільнили нас, галичан, пани-товариші зі Сходу тридцять літ тому і нема на то ради...». Хтось зі студентів, яких зігнали на це «всенародне волевиявлення» секретарі парткомів, голосно розреготався та буквально за мить за цим веселуном і слід простиг... Лише за півтора року «червоні визволителі» репресували на теренах Галичини понад півмільйона вчорашніх польських громадян — активістів політичних партій і громадських організацій як радикального, так і ліберально-поміркованого спрямування, державних службовців, учителів, лікарів, священиків та просто шанованих у краї людей. Не пощадили вони і своїх, так би мовити, класових побратимів — членів розпущеної Комінтерном за особистою вказівкою Сталіна КПЗУ, які вітали їх у ті вересневі дні хлібом-сіллю та співом «інтернаціоналу». Не вдалося уникнути репресій і деяким делегатам так званих Народних зборів Західної України, які в листопадові дні 1939-го проголосували за приєднання наших земель до совєтської імперії. «Підкоряти» сибірські простори країни рад поїхав відомий радянофіл академік Кирило Студинський, за яким і слід простиг, а знана в Галичині дитяча письменниця іванна Блажкевич до самісінької своєї смерті в 1977 році перебувала під пильним наглядом всюдисущого КДБ... Мій знайомий з Луганська професор соціології тамтешнього Східноукраїнського університету ілля Кононов якось запитав у мене, чому ми, галичани, недолюблюємо Росію та не бажаємо вступати з нею у будь-які об’єднання? Тому, відповів я, що закарбували у своїй пам’яті кривавий вересень 39-го, забиті трупами каземати на Лонцького та у Бригідках, Замарстинівську тюрму у Львові і Дем’янів Лаз. і цю пам’ять ми передамо у спадок нашим дітям і внукам... Роман ГЛАДИШ |
