Вібрує телефон у кишені. «Старічок, що робиш після роботи?». Та, власне, нічого такого не роблю. «Може, зустрінемося? Я маю тобі стільки сказати!»… Зустрілися, пішли на польський цвинтар. Пили якусь боклажку вина в паперовій упаковці. Сиділи на грубезній цементній лавці меморіалу загиблим польським звитяжцям. Згадали про убитих за «ойчизну» жовтодзьобих «соколят», про стрільців УГА, померлих від тифу і ран у коломийських шпиталях, що поховані поряд. Променад центральною алеєю кладовища. Карбовані імена іменитих коломийських поляків. Класика і модерн гробівців. Родоначальник Сільмашу видатний магнат Біскупський і моя зовсім не видатна польська прабабуся по маминій лінії з родини Стромецьких…
І так періодично впродовж майже тридцяти років нашого приятелювання: «Я маю тобі стільки сказати!»… Щось починав казати, губив нитку наративу й ніколи не закінчував. Думка набігала на думку. Тепер я переконаний, що особисте – надто особисте - не надається до вислову, воно має сидіти сирівцем у шухляді, ключ від якої краще замурувати.
Мені часом здавалося, що Василь намацав портал у потойбіччя. Я показував йому групові фотокартки незнайомих йому людей, і він точно визначав, хто з них помер. Допускаю, що то були співпадіння. Але такі співпадіння підозріло часто траплялися. І воно якось провокативно напружувало, додавало містичного драйву.
Нагірний започаткував коломийську краєзнавчу кінодокументалістику. Крім праці над фільмами, писав книжки про цісарську, польську, радянську Коломию. Писав емоційно, колоритно, смачно. Дуже переживав, коли зубри «коломиєзнавства» вивуджували деякі неточності в текстах і рвали на авторові живе м’ясо, або йому здавалося, що рвуть. Проте, навіть свої переживання висловлював самоіронічно. Зате художньо-біографічна книжка «Дім на кляшторному узвозі», це, як на мене, один з найкращих описів дитинства й отроцтва в українській літературі. Тут уже Нагірний дав волю своїй бурхливій уяві, при тому документуючи такі деталі, які оминали інші автори спогадів про юні роки в Коломиї. Так філігранно, так досконало виконати дитинство, як Нагірний, заледве чи вдавалося будь-якому коломиянинові. Принаймні, описати.
Мав маму-довгожительку, вона переступила столітню межу й блаженно померла, не відаючи, що її сина з’їдає невиліковна хвороба. Син доглядав за нею доостанку, позаяк до останнього дня чувся на силі.
Чувся на силі, тому, чесно кажучи, я плекав надію, що Нагірний «проскочить», він якось так невловимо ковзав по житті, ніхто його загачкувати не міг. Коли Василя заганяли в кут, він відбивався жартом і вислизав. Думалося, й хвороба з ним жартує і він вислизне, потім скаже, що пожартував, хотів, мовляв, бачити вашу реакцію.
Нагірний мав феноменальну здатність легко сходитися з людьми різними, вільно заводити розмову на будь-які теми. Чи йдеться про столярку, чи згадуються парубкування й танцмайданчики, чи здійснюється історичне занурення в зниклі епохи. Політикування не любив, громадської роботи уникав, але наприкінці 80-х ми з ним у складі коломийського десанту товариства «Поступ» і всеукраїнського об’єднання «Рух» об’їздили з агітацією південні й східні креси України. Ночували в наметах на затоках Дніпра, співали стрілецькі й повстанські пісні. Василь мав добрий голос і непогано бренькав на гітарі. Коли наші діти були малими, ми їх висаджували на ровери й метляли приміськими селами – Підгайчики, Молодятин, Княждвір, Березови, Кропивище - часто з ночівлею у лісі, або лісничівках під кумкання жаб і дзижчання комарів. Здавалося, цього чоловіка знає не тільки кожний лісничий, а й кожна ставкова жаба, кожний очеретяний комар.
Нагірний мав специфічний шарм, який дехто вважав ганджем – дітвакуватість. Цим шармом, як щитом він прикривався, коли контраргументи на супротивника не діяли, або їх у нього попросту не було. Мені видається, що навіть у своїх шістдесят з гаком він не вичавив із себе дітвацтва. Василь потайки страшенно хотів туди назад – у дитинство і юність. При тому тверезо усвідомлював, що зворотня дорога від зрілості до дитинства – прерогатива юродивих і перестарків. Саме зрілість зробила його ім’я загальновідомим на Коломийщині й він собі таким абсолютно подобався.
Я про свого найкращого приятеля написав тут непрощенно мало й суб’єктивно. Дещо нехай залишається «поза кадром», інше нехай визріває, щось закоренилося в спогадах його доньок і дружини, в пам’яті його друга дитинства Бодьки, та найбільше - у його фільмах і книжках.

Андрій Малащук