Що ми знали про нього раніше? Що був він «українським буржуазним націоналістом», «нацистським прислужником»... Лише з відродженням України ми одержали можливість дізнатись, ким насправді була ця яскрава особистість. Мова йде про австрійця за походженням, українського патріота за переконанням з однієї із найславетніших монархічних європейських династій Габсбургів — ерцгерцога Вільгельма-Франца Лотрінгена, який увійшов в історію нашого народу під прізвищем Василя Вишиваного й усе своє життя пов’язав з боротьбою за українську державність, до кінця своїх днів залишаючись вірним обраному шляху. Недавно київське видавництво «Темпора» порадувало читачів окремою книжкою Юрія Терещенка і Тетяни Осташко «Український патріот із династії Габсбургів» (Київ: «Темпора», 2011. — 408 с.). Точніше, ми одержали її друге видання, доповнене новими документально-архівними матеріалами. Українська історія знає чимало випадків, коли представники чужонаціонального походження були залюблені в Україну й віддавали їй весь свій талант і навіть життя. Як віддав австрієць Вільгельм-Франц Лотрінрен-Габсбург, який прямо заявив на допиті чекістському карателеві: «Так, я став таким українським патріотом, як усі українські патріоти. Я досконало вивчив українську мову, традиції і звичаї українського народу. Україна стала для мене рідною і дорогою». А коли до ерцгерцога особисто звернувся міністр закордонних справ нацистської Німеччини Йоахім фон Ріббентроп з пропозицією бути у нього консультантом у справах України, Василь Вишиваний відповів йому: «Вибачте, пане міністр, але ви помиляєтесь. Я почуваю себе українцем, і тільки для добра України можу співпрацювати... Тільки для добра України...» Українцями почували себе також командант Легіону УСС чех Франц Кікаль, який загинув 1917 року під с. Конюхи поблизу Бережан, галицькі німці — полковник УГА Юрій Ортмарштайн та підполковник Альфред Бізанц. Обидва стали жертвами червоного терору. У цьому переліку не можна не згадати тих представників чужонаціонального походження, котрі плідно трудились у царині нашої культури, літератури, науки і мистецтва: росіянку Марію Вілінську, знану у красному письменстві як Марко Вовчок, німця Освальда Буррардта — Юрія Клена, шведа Майка Йогансена, бельгійця о. Ксаверія Бонна, поляка В’ячеслава Липинськогоѕ Книга про ерцгерцога Вільгельма Лотрінгена-Габсбурга переконує: для того, щоб стати українським патріотом, не обов’язково бути за походженням українцем і не обов’язково мати українське прізвище. Бо маємо безліч прикладів прямо протилежного характеру, коли той чи інший автохтон з українським прізвищем у своїй зоологічній ненависті до всього українського в тисячу разів страшніший від антиукраїнця-чужинця з прізвищем неукраїнським. Василь Вишиваний до свого українства прийшов не одразу. Автори книжки ведуть нас крок за кроком тим шляхом, яким він простував до українського патріотизму, долаючи труднощі найрізноманітнішого характеру — побутово-родинного, службового, політичного... Народився Вільгельм Габсбург 10 лютого 1895 року в невеличкому містечку Поло неподалік Трієста (італія), де була головна база цісарсько-королівського морського флоту і де служив адміралом батько ерцгерцога Карл-Стефан — племінник самого імператора Франца-Йосифа і. Архікнязь закінчив військову академію й відповідно до свого високого суспільного становища одержав і прекрасне виховання, знав італійську, німецьку, французьку, іспанську, польську мови. Коли подружився з українцями, з Україною — вивчив мову й українську. І не лише вивчив, вільно розмовляв нею, а й писав українською мовою вірші. 1921 року видав їх окремою збіркою «Минають дні» з присвятою «Борцям, що впали за волю України». Поміщена у дослідженні Юрія Терещенка і Тетяни Осташко підбірка поезій Василя Вишиваного ілюструє, наскільки легко й уміло володів він поетичним словом і наскільки вільно й невимушено почувався у своєму поетичному світі. Зрештою, легко й уміло Вільгельм Габсбург-Лотрінрен володів не тільки поетичним словом, а й публіцистичним теж. Переконуємось у цьому, читаючи його автобіографічні спогади, листи до відомих українських політиків, культурно-громадських, військових та церковних діячів. Успішно пробував себе архікнязь і як нарисовець. Всі ці матеріали, що склали друге доповнене видання книги «Український патріот із династії Габсбургів», а також власне дослідження її авторів про нього, протоколи допитів у НКВД творять живий яскравий образ справжнього українського патріота. Початок палкої любові ерцгерцога до України поклала, як він сам згадує, потаємна втеча тодішнього учня реального училища з родового маєтку в Живці, що поблизу Кракова, на Гуцульщину. Юнак вирішив особисто пересвідчитись, що то за розбишацьке і напівдике проживає тут плем’я, про яке він так багато наслухався від батька полонофіла, від його численних знайомих, які гостювали в маєтку. Провівши кілька днів у ворохтянського господаря Шекерика-Дониківа — батька відомого діяча Української Радикальної Партії — Петра Шекерика, Вільгельм Габсбург переконався у прямо протилежному. Його полонили неповторна краса Карпатських гір і полонин, вишукана поетика народних пісень, мелодійна мова, а головне — щирість, висока культура і шляхетність корінних жителів. «Відтоді, коли я побував на Гуцульщині, — напише згодом у своїх спогадах Василь Вишиваний, — я зовсім змінився й до Живця вернувся іншим, як виїхав». Остаточно стати іншим допомогла також служба після академії в уланському полку, що базувався в Стрию і складався головним чином з українців. І коли зв’язав свою долю з українським січовим стрілецтвом, а згодом з Українською Галицькою Армією, розділивши з нею весь тягар складних переплетінь боротьби за українську державність. Не змінив себе кронпринц і після поразки національно-визвольних змагань. Підтримував щонайтісніші стосунки з українськими патріотично налаштованими емігрантськими колами, в тому числі і з засновником УВО та ОУН Євгеном Коновальцем. Що, звичайно, не могло залишитись поза увагою совітських спецслужб, терористична діяьність яких у Європі до і після Другої світової війни не знала меж. Василя Вишиваного спостигла така ж доля, як багатьох інших українських громадсько-політичних та культурних діячів, яких чекістські агенти або вбивали на місці, як С. Петлюру в Парижі чи Євгена Коновальця у Роттердамі, або викрадали, переправляли в Совєтський Союз і там знищували. Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного сталінські ландскнехти викрали у Відні, де він проживав і працював. Цій трагічній події у книзі присвячено окремий розділ, який так і називається «Викрадення ерцгерцога». Сталося це 4 вересня 1947 року. А 18 серпня 1948 року архікнязь, не витримавши тортур, помер у Лук’янівській тюрмі. 3 березня 1921 року Вільгельм Габсбург писав до українського дипломата Миколи Василька: «Сам особисто я й не шукаю і не хочу нічого для себе від українців; не мав і не маю ніякої амбіції, і ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити тільки одно: я хочу побачити вільний, незалежний, об’єднаний Український Нарід. І нікому не дозволю розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах буду боротися, бо ними й для них лише я тільки живу». Гадаю, коментарі тут зайві. Книжка Юрія Терещенка і Тетяни Осташко «Український патріот з династії Габсбургів» є, поза всяким сумнівом, значима, повчальна й актуальна. Україні завжди потрібні герої, на яких маємо рівнятися. Дмитро ЮСИП, "Галичина"
|
