70 років тому, наприкінці липня 1944 року, в горах біля курортного містечка Яремче тривали запеклі бої, під час яких загинули тисячі вояків радянської, німецької й угорської армій. Дотепер у навколишніх горах знаходять гранати, снаряди та міни, а в непозначених братських могилах – людські кістки та солдатські жетони.
На початку червня цього року, в селі Закрівці на Коломийщині відкрили пам'ятний знак на честь загиблих у Карпатах угорських солдатів. На відкриття меморіалу прибула делегація з угорського консульства в Ужгороді. Дипломати дякували українцям за пам'ять про полеглих вояків, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. Угорці визнали, що самі не дали би собі ради з упорядкуванням такої кількості військових поховань, які залишилися на Прикарпатті, і висловили сподівання на продовження співпраці з громадськими організаціями, які розшукують полеглих в останній світовій війні й облаштовують такі меморіали.
...Пошуки солдатських поховань часів Другої світової війни раніше були пропагандистською темою радянської епохи, коли спеціальні організації на кшталт "червоних слідопитів" дізнавалися про місця боїв, в яких загинули червоноармійці та радянські партизани, та героїзували їхні біографії. Про існування "ворожих" могил у той час намагалися не згадувати, тож місця таких поховань у горах тепер можуть пригадати хіба окремі старожили. Орієнтирами, які вказують на місця боїв і, відповідно, захоронень, є виявлені боєприпаси, рештки амунції та зброї. Інколи їх виявляють випадково грибники чи туристи. Але частіше на такі місця вирушають цілеспрямовані групи "сталкерів" або "чорних археологів", які мають використовують різноманітні металодетектори, асортимент яких на ринку – в діапазоні від пляжних шукачів монет до професійної високочутливої та вузькоспрямованої техніки.
Попри те, що чинне законодавство забороняє будь-які земляні роботи в місцях, визначених як історичні чи місця бойових дій, охочих не лише "попискати" металошукачем у карпатських лісах не бракує. Володимир К. вже кілька років поспіль вивчає історію світових воєн і провадить пошуки тогочасних артефактів як для громадських організацій, так і для особистої колекції. У відвертій розмові з журналістом "Z" він розповідає, що зауважений у лісі з металошукачем «копач» зазвичай має заготовлене для лісників чи правоохоронців пояснення: про війну в цих місцях нічого не чув і просто збирає брухт або ж прийшов, щоби відшукати, скажімо, свою обручку, загублену десь тут «на грибах».
«Місця боїв ніяк не промарковані на туристичних маршрутах, у лісі щодо цього немає жодних вказівників, а за рельєфом їх може визначити тільки фахівець, - пояснює мій співрозмовник. – У таких місцях не існує такої чіткої прив’язки до місцевості, як якийсь монастир чи рештки замку. Для «відмазки» можна придумати різні причини».
Насправді «копачі» добре поінформовані не лише про місця, де точилися масштабні бої, вони напевно знають, де в роки війни пролягала лінія оборони, з якого напрямку відбувався наступ, де була окопалася піхота, а де стояли гармати. Часом вони з неймовірною точністю можуть переповісти історію якогось епізоду бою, опираючись лише на сліди, які вони виявили у землі. Скажімо, патрони та гільзи від ППШ вказують на місце атаки радянських солдатів, рештки сигнальних ракет – на дозорний пост, з якого оборонці виявили початок штурму.
Від одного зі сучасних "слідопитів" довелося почути детальну розповідь про пораненого угорського солдата, якого під час наступу радянської армії в околицях гори Маковиця біля Яремча, добив у окопі пострілами в голову радянський вояк, який штурмував вершину.
"Гори біля Яремча буквально всіяні трупами, - розповідав він. – Найважчі бої йшли за Маковицю, звідки прострілювалася дорога на Закарпаття та Угорщину, ця гора кілька разів переходила з рук у руки. Людей в останній війні не жаліли, радянських солдатів гнали на штурм і при цьому стріляли по позиціях угорської армії, яка тримала тут оборону, з "катюш". Місцеві розповідають, що після тих боїв вони бачили в лісі напис на буковому дереві "умираем от своих", зроблений кров’ю. Кажуть, для того, щоби деморалізовані угорці не покинули позицій і стояли на смерть, німецьке командування вдягнуло союзників у есесівську форму, адже щодо "есесівців" у радянській армії був категоричний наказ – живими не брати".
Коли бої на Маковиці відгриміли, загиблих солдатів з обох сторін поскидали у спільні братські могили – в ями від бліндажів, глибокі окопи та вирви від снарядів. Такі місця поховань – так само, як ліквідовані німецькі й угорські військові цвинтарі, – радянська влада приховувала, щоби вберегти могили від мародерів. Але з часом вода вимивала на поверхню солдатські кістки та черепи. Зброю, більшість боєприпасів, цінніші предмети амуніції й особисті речі вояків визбирали ще у повоєнний час. Щось підібрали бандерівці, перепало й місцевим мешканцям. З убитих знімали чоботи, забирали годинники, запальнички, хтось міг залишитися і без золотих зубів. Серед самих «сталкерів» побутує легенда про одного делятинського лікаря, який сильно «піднявся» на «воєнному» золоті.
"Переважно ті місця, де в населених пунктах стоять меморіали полеглим у війні радянським солдатам, є цілком символічними, насправді там ніхто не похований, - розповідав один із шукачів. – У часи «совдепії» була спеціальна програма (ще мій дід брав у ній участь), коли по горах викопували партизанів для перепоховання в центрі Яремча. Тоді з лісу звозили всіх без розбору, і тепер під тим пам’ятником бандерівців лежить стільки ж, як і радянських партизанів, якщо не більше. На скелеті ж не написано, хто він – партизан та й усе. А написи на меморіалі зробили за ковпаківськими списками загиблих".
Солдатські могили, від яких не лишилося ні горбочка, ні хреста, "копачі" виявляють у лісах досить часто. На поховання німецького чи угорського вояка вказують знайдені спеціальні ідентифікаційні жетони, які ділилися навпіл – половинку залишали в могилі, другу частину відправляли рідним загиблого. Якщо знаходять цілий жетон, це означає, що солдат пропав безвісти.
Що робити зі знайденими рештками солдатів, "копачі" вирішують самі. Здебільшого кості збирають в пакет і кладуть у ту ж таки яму. Часом над могилкою ставлять простий березовий хрест і читають молитву. Був випадок у Надвірнянському районі, коли через місцеву філію "Меморіалу" пошуковці зверталися в угорське посольство з приводу виявленої могили двох угорських солдатів, але до перепоховання справа так і не дійшла.
"Місцеві люди кажуть, що у Ямній, за 50 метрів від хат був мадярський цвинтар, там уже все заросло ожинами, але видно, що були горбики, - розповідає Володимир. – На цьому місці можна було би зробити меморіал, якби мадяри тим перейнялися – дали пару гривень місцевим, щоби вони зарості вирубали, поставили огорожу, хрест, відслужили панахиду. Було би по-людськи. А так вода виносить кості – негарно".
...Люди, які ходять до лісу з металошукачами, рідко повертаються додому з порожніми руками. Їхні знахідки можна побачити в приватних колекціях або навіть на знаменитому сувенірному ринку в Яремчі, куди "копачі" здають на реалізацію свої "трофеї" – антуражні каски, муляжі гранат, багнети.
"Розповіді про заробітки на таких знахідках дуже роздуті, - зауважив Володимир К. – Досить ознайомитися з цінами на спеціалізованих інтернет-форумах, щоби зрозуміти, що таке заняття не покриває витрат на бензин і потрачений час. Насправді досить рідко вдається знайти щось цінне. Здебільшого шукачі орієнтуються на колекціонерів і любителів історичної реконструкції, які цікавляться періодом Першої та Другої світової війни".
Так само, за словами мого співрозмовника, дещо перебільшеною є небезпека знайдених в лісі боєприпасів і зброї. Як стверджують "сталкери", рештки рушниць і карабінів для стрільби аж ніяк не надаються і придатні лише для сувенірного використання. Те саме стосується і вибухових засобів – поржавілих гранат, снарядів, мін і бомб. На 500-кілограмовій авіабомбі біля гори Рокита місцеві пастухи, скажімо, безпечно розташовуються пограти в карти.
"Якщо по таких знахідках не довбати молотком, не різати їх болгаркою, то особливої загрози вони не несуть, - каже Володимир. – Але трапляються предмети, які новачкам важко ідентифікувати. Наприклад, відомою «пальцевідривалкою» є запал до гранати РГ-33, який має вигляд циліндра трохи більшого і грубшого за сигарету. Небезпечними також є вибухові предмети часів Першої світової війни. Для їх наповнення часто використовували отруйні речовини, а для запалів – гримучу ртуть".
Багато хто зі сучасних "слідопитів" вважає, що, визбируючи залізяччя, яке лишилося від минулих воєн, вони чистять ліс від цього "непотребу" і виконують певну санітарну функцію. Мовляв, про серйозні знахідки вони неодмінно повідомляють фахівців із департаменту надзвичайних ситуацій.
Богдан Скаврон |
