Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини у Снятині його співробітники називають – «вілла натхнення». У цій кам’яниці жив і творив відомий письменник, а через роки після його смерті дружина Черемшини – Наталія Семанюк – зробила там музей його пам’яті.

Він працює і до сьогодні, об’єднуючи навколо себе митців і любителів літератури, пише Репортер.

Вілла пам’ятає Черемшину

Марко Черемшина (справжнє ім’я – Іван Семанюк) народився у 1874 році в селі Кобаки Косівського повіту. Навчався в Коломийській гімназії, потім – у Відні, де здобув диплом адвоката. Далі провадив адвокатську практику в Делятині та Снятині. В останньому прожив більшу частину свого життя, помер у 1927 році, тут і похований. Є автором трьох збірок новел.

Музей Марка Черемшини розташований на вулиці Шевченка, 101, у центрі Снятина. У старій віллі, очевидно XVIII століття, колись мешкали письменник з дружиною.

Марко Черемшина переїхав до Снятина у 1912 році, орендував цю віллу у Соломона Маркуссона, спочатку лише її половину, – розповідає старша наукова співробітниця музею Іванна Стеф’юк, – а відтак він розжився і викупив цілий будинок, половину здавав в оренду.

Музей у віллі відкрився 17 липня 1949 року. Першою директоркою була Наталія Семанюк.

Недавно її племінниця Надія Самуляк передала нам останній щоденник Наталії Семанюк, який вона вела, коли перебувала у лікарні в Івано-Франківську, – говорить Іванна Стеф’юк. – Кілька разів нерозбірливим почерком Наталія повторює фразу, що указом міністерства культури УРСР відкритий музей Марка Черемшини. Очевидно це було сенсом її життя, бо вона перед смертю кілька разів поспіль згадувала, як відкривався цей музей.

Багато чого у музеї лишилось незмінним ще з часів, коли ним керувала Наталія Семанюк. Наприклад, робочий кабінет Марка Черемшини, салон з фортепіано, на якому грала Наталія, картини, які висіли тут ще за часів, коли тут жило відоме подружжя.

Після смерті Наталії Семанюк директоркою музею багато років була краєзнавиця та культурна діячка Руслана Кірєєва. Зараз музей очолює її син Петро Кірєєв.

«Жінка мрії»

Як розповідає Іванна Стеф’юк, Марко Черемшина і Наталія Семанюк були темпераментною парою. Хоч чоловік був на 17 років старший, їхній шлюб був дуже міцним.

На момент знайомства він був її улюбленим письменником, а вона – його жінкою мрії. І вони обоє боялися заговорити одне до одного, – розповідає Іванна Стеф’юк. – Він розумів, що вона така активна, весела дама, боявся, що вона його висміє. Але дуже скоро їхні стосунки зав’язалися. Спочатку він опікувався її молодшими братами і сестрами, потім зрозумів, що вона талановита піаністка, і пообіцяв, що на медовий місяць вони поїдуть у Відень слухати Штрауса. Так і сталося. Вони обоє були страшенно темпераменті, більш контрастної, характерної пари ще треба пошукати.

Навіть у паспортах подружжя мало вклеєне спільне фото – тоді вимоги до цього були менш суворі. А втрату чоловіка Наталія Семанюк пережила дуже важко. Вийти з депресії їй допомогла Ольга Кобилянська.

Також у музеї можна побачити портрет Наталії Семанюк авторства Ярослава Лукавецького.

Вона була дуже вродлива жінка, турецької крові. Її прадід називався Мустафа Алі Бай-Мурза, – каже краєзнавиця. – Коли Марко Черемшина сердився на дружину за її вогняну натуру, казав їй – «ти туркиня». А коли подружжя сварилося, вона втікала до мами чи до хрещеного. Часто мирив подружжя Василь Стефаник, який умовляв Наталію повернутися додому.

Наталія Семанюк була не просто жінкою відомого письменника, а й сама по собі непересічною особистістю. Після смерті чоловіка вона керувала Союзом українок, заснувала музичну школу у віллі, де зараз розташований музей. Під час німецької окупації врятувала двох єврейських дітей.

Часто ризикувала життям і у радянські часи.

Довгий час тут жив чоловік, якому платили зарплату за те, що він за нею стежив, – додає Іванна Стеф’юк. – Я більш ніж упевнена, що умовою відкриття цього музею в радянські часи, було те, що тут він буде жити і стежити. Однак вона проводила тут салони з читання Дмитра Донцова, Володимира Дорошенка. Слідкувачу казала, що це – кулінарні салони. Радянські спецслужби не раз робили тут обшуки. Вона усміхалася, готувала чай і удавала, що все гаразд.

Від Покуття до Гуцульщини

У музеї, крім речей, пов’язаних з Марком Черемшиною, можна дізнатися більше про культуру Покуття, Гуцульщини та Буковини. Адже, хоч Снятин і належить до покутського регіону, у творах Марка Черемшини яскраво висвітлені гуцульські традиції.

Марко Черемшина належить до «покутської трійці» (з ним ще Василь Стефаник і Лесь Мартович – авт.). Але сам він називає себе «буковинський гуцул», – каже Іванна Стеф’юк. – Річ у тім, що його рідне село Кобаки – це рубіжна зона. Там перетинаються Гуцульщина, і Покуття, і Буковина. А місцеві кажуть про себе просто, що вони «горєни». До речі, всі знають про відому сцену ігор біля померлого із «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського. Але першим цю тему висвітлив Марко Черемшина. Це два різні погляди на непросту тему – від носія традиції і гостя. Перший казав, що ніколи не збирав того матеріалу, бо був сам тим матеріалом, а другий після відвідання Гуцульщини був настільки перенасичений інформацією, що не міг заснути.

Однією з цілей музею є популяризація місцевого діалекту, адже він – важлива складова української мови. Тут, зокрема, влаштовують презентації сучасних авторів, які пишуть гуцульським діалектом. Це, наприклад, Василь Шкурган, Уляна Маляр, Богдан Гасюк.

На жаль, досі є погляд, що діалект – це щось відстале, те, що треба вичищати з мови. А я собі не уявляю, як можна читати Черемшину чи Стефаника, перекладених на літературну мову без втрати колориту. Всі наріччя, говори, говірки – життєво важливі органи, які треба теж розвивати, – каже Іванна Стеф’юк. – Марко Черемшина свого часу переживав, як сприймуть його діалект. Одним з його видавців був харків’янин Микола Зеров. Спочатку Черемшині радили перекласти його твори на літературну українську, але, на щастя, цього не зробили.

В одній із зал музею – змінні експозиції. Тут проводять виставки різних художників, теми робіт яких якось перекликаються з тематикою закладу. А ще є проєкт «Весільний вінок»: відроджені автентичні вінки, які були притаманні селам на Снятинщині. Кожен – поєднання християнських та язичницьких вірувань, які переплелися в українських весільних традиціях. У майбутньому тут планують організувати етнодефіле, поки що планам завадила війна.

У наступному залі – документи, книги та портрети, пов’язані з біографією Марка Черемшини. Далі – експозиція із видань його книг і картина прощання з письменником, яке сколихнуло тогочасний Снятин.

А ще – кімната, де зберігається модель теплохода «Марко Черемшина», спущеного на воду 1958 року в Херсоні.

На ньому проводили екскурсії на гуцульському діалекті, цьому навчила екіпаж Наталія Семанюк. Також всередині була гуцульська бібліотека, – каже Іванна Стеф’юк. –Теплохід мав вихід у Чорне море, курсував 30 років, потім став річковим, а далі пішов на заслужений відпочинок.

У музеї чекають різних відвідувачів: школярів, студентів, науковців, просто зацікавлених у творчості Марка Черемшини та традиціях Снятинщини. Звертаються й іноземці, які намагаються дослідити свій родовід. Працівники музею допомагають, адже тут зберігаються дослідження покутської діаспори, які розпочали ще Наталія Семанюк і Руслана Кірєєва.

Усім відвідувачам обіцяють: неможливо не полюбити Снятин, хоча б раз тут побувавши.

Марко Черемшина був бургомістром у Снятині. Тут він провів найщасливіші роки свого життя, – розповідає Іванна Стеф’юк. – З іншого боку, він був тут екзотичним фруктом: насадив смереки біля своєї вілли, які ростуть тут і досі, носив букети живиці, щоб хата пахла смереками. Для нього і рідні Кобаки, і Коломия, Делятин, Снятин, Відень, Чернівці були однаково важливими. Про це ми й розповідаємо у нашій експозиції.

Авторка: Ольга Романська

Фото: Тетяна Нємцева