Братам Сербинським, Микитюкам та усім коломийським рекрутам періоду Другої світової присвячується
От і знову настало 28 березня. Цього дня 1944 року передовий ар’єргард Червоної армії, який очолив командир танкового батальйону, капітан, Герой СРСР Володимир Бочковський рапортував командуванню про взяття стратегічного центру в передгір’ї Карпат Коломиї. В переддень цієї дати знову ламатимуться полемічні списи: відзначати подію 68-річної давності чи ні. А якщо так, то як? Хто насправді прийшов тоді у наш край – визволителі чи чергові окупанти? Що вони нам принесли??? На жаль, подібних риторичних запитань з роками не меншає. А варто нагадати, що протягом минулого XX століття нас подібним чином уже «визволяли» австрійці, румуни, поляки, радянці, мадяри, німці, а потім знову радянці, та так довго і активно, що плоди того «визволення» у багатьох речах ми пожинаємо досі… Перед «другим» приходом радянського війська покутську столицю спішно, у паніці, покидали залишки останніх німецьких відділів. Розбігалися і нечисельні «рососвободітєлі власовці». Великі криті вантажівки забирали останніх поранених вермахту з тимчасових шпиталів у Народному домі та чоловічій гімназії, яку потім підпалили разом з в’язницею на вулиці Романовського (тепер М. Павлика), покриваючи сліди злодіянь. Цілий день 27 вересня і ранок 28-го безкінечний людський потік пересувався на Захід вулицями Радгаусштрассе і Мар’янській (тепер відповідно пр-кт М. Грушевського і вул. О. Довбуша). Останні колони військових втікачів, не гребуючи трофеями, залишали згарища адміністративних споруд. На залізничному вокзалі теж стовпотворіння, всі колійові маршрути тільки в один бік – на Захід, і чимскоріш. Свої помешкання в паніці залишали люди, які за німецької займанщини просто мали сяку-таку працю в окупаційному місті. А це не прощалося вірними послідовниками сталінської політики. Місцеві мешканці добре пам’ятали набиті трупами українців тюрми, підвали і криниці – наслідки попереднього передвоєнного радянського «визволення з-під панської Польщі». Тому цього разу жодних ілюзій щодо свого майбутнього в СРСР у них не було. Отож тільки-но один з потягів минув фабрику Біскупських («Сільмаш»), набираючи пару, як одразу здригнувся від вибухів. Так панцерні машини згаданого «героя» В. Бочковського з найвищої точки сусіднього села Ценяви підбили два вагони локомотиву. Вцілілі пасажири кинулися в різнобіч. Саме приміщення давнього вокзалу також палало. Час наче зупинився, а невдовзі всі годинники перевели стрілки на Москву… Радянська адміністрація почала з того, що практично в кожному будинку брала на облік чоловіків віком від 18 до 55 літ. У реєстраційну картку заносили метричні дані про те, чи служила дана особа у війську, в яких родах і при якому званні. Опальних одразу арештовували, іншим вручали повістки на призовний пункт, де вказувався призначений день і час відправки на фронт, зобов’язувалося мати зі собою казанок або металеву миску, ложку, горнятко, білизну, сухий пайок на три доби. 9 травня того ж 1944 року військовий комісаріат, він же і пункт призову, розміщувався на тодішній вулиці Кірова у націоналізованому приміщенні польської школи «людової» ім. Королеви Ядвиґи (тепер стоматологічна поліклініка). Над входом до установи вивішено червоний прапор. Ще з самого досвітку сюди сходилися рекрути з усієї коломийської околиці. Чимала кількість прибула з Городенківщини – подвір’я перед входом, довколишні лавки парку були запруджені зажуреною ріднею, друзями, знайомими… З першими сонячними променями строкатий майдан наповнився гомоном, час до часу роздираючи повітря плачем, криком, розпукою... Подібна практика масового набору поширилася по усіх навчальних закладах. Високі чиновники у погонах розраховували таким чином ізолювати молодь від «партизанки». На грудях у єдиного сина Славка ридала пані Яремчукова. Одразу двох синів благословляв у невідомість професор державної чоловічої гімназії Юліан Ковалів, поруч них тулилися їхня мати і сестра. Любко Ковалів був піаністом «з Божої ласки», якого домашні так і не дочекалися з фронту. Поруч з наплічниками напоготові тіснилися їхні колеги-гімназисти Василь Будзик та Микола Гаврищук, які після воєнних походів повернулися додому пораненими. З того ж навчального закладу був і Євген Кобилецький, який втратив руку у бою, гімназист Тонько Хом’як загинув, а Зенко Стадниченко та його одноліток Мілько Харабарук, замість орденів, медалей та усіляких почестей, одержали після війни по 10 років сибірських таборів… Трьох своїх хлопців і небожа проводжав у небезпечну путь гірничий інженер Корнель Сербинський. Його хлопці ще воювали, а тим часом батько карався у в’язниці, а опісля його було підступно вбито невідомою отрутою, і тільки за те, що був свідомим українцем, мав добру освіту, вважався заможним... Передчуваючи лихе, рвала тоді серце сестра Богдана Гнідана, який невдовзі поліг через свою «профнепридатну» короткозорість. Втратив останню надію на відтермінування і 33-річний поляк Пікур – коломийський масар, який хворів цукровим діабетом і мав півтора центнера ваги. Воно й не дивно, якщо брати до уваги те, що жодної медичної комісії, у звичному формулюванні цього слова, не практикувалося, то був цинічний відбір «гарматного м’яса», запроваджений «славнозвісним полководцем» маршалом Г. Жуковим. До резервістів зараховували пожежників, колійовців та працівників театру, для якого набирали обдарованих покутян, наділяючи їх двотижневою «бронею», аби встигнути визначити акторський хист. Аякже, держава потребувала від них неабиякої пропаганди та агітації… Не оминув рекрутської бранки й Іларій Микитюк з вулиці Рибацької і роду рибацького. Його батько Клим Микитюк – колишній коломийський гімназист, як і решта його п’ятеро старших братів, підпільник українського руху опору і одноногий каліка – жертва Першої світової. Серед стриїв Іларія Микитюка були священик Володимир, адвокат Ярослав, військовий діяч Максим…І ось тепер настала черга торувати свою стежку у світ широкий Іларію Микитюку. Під час того коломийського алярмового набору його відправили аж на Далекосхідний фронт, де в ході Манджурської військової операції розпочалося жорстке протистояння між радянською і Квантунською армією Японії. Багацько нашого люду полягло тоді. Іларію судилося вижити. Під час чергового наступу він якраз відбував покарання на гауптвахті за те, що відстояв право називатися у казармі українцем, а не «хохлом». Хтозна, чим би закінчився інцидент, як вже за ним з Коломиї летіла звістка про звільнення від служби. Об тім постарався воєнком Кірєєв, який ледь не щодня одержував від батьків новобранця останні родинні заощадження у вигляді грошей та продуктів. У батьківському домі Іларія завше витав дух патріотизму, де вважалося, що українські діти не повинні служити при будь-яких окупаційних формуваннях. Наче реквієм оркестр грав «Прощання слов’янки». До людей ще раз вийшов військовий комісар підполковник Кірєєв. Він по-панібратськи обійняв братів Сербинських і запевнив, що немає причини переживати про їхнє роз’єднання, адже про це строго застерігає наказ «батька Сталіна». Але ці слова виявилися звичайною демагогією. Ще не доїхавши до Києва, під Жулянами брати потрапили до різних військових частин Другого й Третього Білоруського фронтів, куди, зрештою, кинули всіх коломийців, яким, притому, ще й не особливо довіряли. До кінця днів своїх домашні ревно молилися за їхнє повернення… А тим часом новобранців вишикували в колону, і вулицею Герцена (тепер Чайковського) багатотисячний натовп рушив у супроводі міліції до залізничного двірця. Тоді з Підгайчиків підігнали порожні тягарові вагони. «Разойтісь по вагонам!» – пролунала команда, остання на коломийській землі. Тепер про і небуденні, пам’ятні дні на будинку колишнього комісаріату на теперішньому Бульварі Лесі Українки нагадує меморіальна таблиця, поруч – кущ калини. Звичайні то були хлопці, парубчаки-коломийці, Їм війну насадили німці, опісля червоноармійці… |
