Мікрорайон Новий Калуш, у народі — Посьолок, у нинішньому вигляді сформувався у 1960-70-х роках. Хоча відомо, що перша згадка про район під такою назвою датується 1784 роком, коли він і був офіційно затверджений. Це було німецьке поселення, чи як звикли називати такі райони — колонія. Проживало тут трохи менше 100 чоловік, по суті, на одній вулиці: між присілком Баня і Матіївкою (зараз — район пожежної частини, між вулицями Євшана та Пушкіна). Зпочатком активного перетворення Калуша у хімічний центр України всередині ХХ століття Новий Калуш значно розширив свої межі. Зараз цей район забудований, в основному, багатоповерховими житловими будинками.
Проспект Лесі Українки Проспектом Лесі Українки розпочинається територія Нового Калуша. У сучасному вигляді проспект сформований на межі 1960-70-х років. За Польщі це вулиця називалася вулицею святої Анни. У 1940-х роках вона була перейменована на проспект Леніна, а у 1990 році — на проспект Лесі Українки (1871-1913) — видатної української поетеси та громадської діячки. Першою спорудою, яка має цікаву історію на цій вулиці, є каплиця святої Анни. Споруда відновлена на місці каплиці, яка була збудована ще у 1881 році Миколою Пелеханом. А історія побудови каплиці така. Один вояк цісаря служив у Коломиї. Мав там друга, дуже побожного і щирого. Якось цьому пану приснився сон, у якому йому з’явилася Матір Божа і доручила збудувати каплицю святої Анни у Калуші за гроші, які одержав у спадок від родичів. З часом вояк смертельно захворів і доручив своєму другу Миколі Пелехану побудувати цю каплицю. Проте той не квапився виконати прохання Ісусової Матінки. Та раптом у Миколи померла дружина Марія. У цей самий час Микола бачив видіння: біля їхньої криниці з’являється давній друг. — Звідки ти? — майже тривожним голосом скрикнув Микола. А його друг по зброї — шубовсть у криницю. Микола та його батько дуже стривожилися і взялися за будівництво каплиці. І стала вулиця відтоді йменуватися вулицею святої Анни. На той час це була одна з найдовших вулиць міста. Біля криниці Пелеханів поставили кам’яний хрест на згадку про з’яву його друга-воїна. Капличка була збудована на місці, яке вказали діти, а якось уночі, високо над каплицею, люди бачили запалену свічку. За ще однією версією, яку надав Володимир Коломиєць, яка доповнює попередню, подружжя Пелеханів ішло вранці з Матієвого села до церкви на Всеношне Богослужіння, і саме — на свято святої Анни. І побачили світло на місці, де пізніше побудували капличку. Світло бачили й інші люди, які тоді йшли до храму. Каплиця була улюбленим місцем мешканців того району. Тут вони знаходили спокій духа, розраду і радість. Внутрішній інтер’єр каплиці описав той же Володимир Коломиєць. У капличці були вівтар, на якому — образ святої Анни з маленькою Марією (цей образ до сьогодні зберігається у церкві святого Архистратига Михаїла. — Авт.), малий кивот, праворуч — подібна статуя з цементу, ліворуч — образ святого Йосифа з Ісусом на руці. Нижче була розташована скульптура святого Онуфрія. За окремими даними, вона була дерев’яною, її автором був Дмитро Сімків. На стіні висів хрест із Розп’яттям та образи Матері Божої та Ісуса Христа. По обох боках храму були по дві лавки. А сама каплиця була зруйнована у 1963 році комсомольцем за наказом тодішньої влади. Цей чоловік, як зазначають сучасники, невдовзі отримав параліч. Каплицю відбудовували з 1992 по 1995 роки (список жертводавців та докладну історію каплиці дивитися — Николаїв Р. До стіп св. Анни /Нова Зоря. — 2002. — № 37). Збудований храм за проектом архітектора Володимира Возняка, внутрішній інтер’єр — Ярослава Іваницького. У каплиці є вівтар, на якому у центрі розташований образ святої Анни з малою Марією, по боках — образи святих Давида та Аарона. На вівтарі — кивот. Освячена каплиця у 1996 році. Згодом і криницю біля храму оздобили мережевним навісом, на якому видно цифри "2000”. На протилежному боці вулиці — храм Всіх святих Землі української УПЦ КП, збудований у 1998 році, а за ним — бульвар Незалежності, зі встановленим у 1991 році каменем Незалежності. На боці каплиці, між будинками, заховався старий єврейський цвинтар. Біля нього у 1996 році встановлено монумент на знак пам’яті про майже 6 тисяч євреїв, які загинули на території Калуського повіту під час фашистської окупації 1941-1944 років (архітектор — Петро Макогін. — Авт.). Через те, що у цьому мікрорайоні розташований цвинтар, навколишні місця здавна називали — Загробище. До речі, неподалік від проспекту Лесі Українки був перший калуський стадіон, на якому починалися футбольні баталії Західно-української ліги ще на початку ХХ століття. Називали його просто "На Загробищу”. Як згадує пані Мирослава Іванців (з роду Бойковичів. — Авт.), футбольні баталії того часу викликали неймовірний інтерес у місцевого населення. Через подвір’я Бойковичів, яке знаходилося на шляху до стадіону (зараз на цьому місці — новозбудована дев’ятиповерхівка. — Авт.), завжди із запалом, гречно вітаючись у день матчу, пробігали численні вболівальники. У той час не було заведено будувати паркани розміром у Берлінську стіну. Замість них були прості земляні межі. І ніхто не дратувався, коли відданий шанувальник калуського футболу поспішав на гру. Тут варто згадати про одну із відомих калуських родин футболістів — Мандриків. До речі, газета "Вікна” у статті "Історія однієї світлини” побічно вже згадувала про них. Так от, пані Мирослава згадує, що в особливій пошані вболівальників завжди була мама футболістів. Кожен уболівальник знав цю людину і з пошаною пропускав "пані Мандрикову” на найкращі глядацькі місця. А з кільця наприкінці вулиці можна побачити місця, на яких добували корисні копалини. Також тут є збудована на початку 2000-х років каплиця на розі з вулицею Пушкіна. На світлинах 1970-х років можна побачити залізничне полотно, яке проходило перпендикулярно до проспекту Лесі Українки. Виконувала залізниця переважно функцію транспортування матеріалів на переробку до калійного комбінату, а також сполучала локально місто із селом Кропивник.
Вулиця Б. Хмельницького Проспект Лесі Українки переходить у вулицю Богдана Хмельницького, яка має традиційну для Нового Калуша забудову. Однак є досить цікаві факти з минулого цієї вулиці. Всередині ХІХ століття у Калуші успішно господарював Матій Пітулей. У його ремісничих майстернях працювали тільки українці. Крім роботи, тут вони отримували належне матеріальне забезпечення, піклування про свої сім’ї. Крім добрих професійних та організаційних здібностей, Матій Пітулей був патріотом рідної землі. Як один із засновників культурного руху у Калуші, організатор концертів, він спонсорував роботу українських дитячих садків. Мав трьох синів та дочку, котрі були помічниками та продовжувачами справи батька, а внук — Тимофій Пітулей — був організатором та будівничим калуської церкви святого Архангела Михаїла. Австро-угорська влада, віддаючи належне цій людині, назвала околицю Калуша, де жив і працював Матій Пітулей, Матієвим селом. Пізніше, за Польщі, вулицю перейменували Матіївкою. Тепер вона носить ім’я Б. Хмельницького (1595-1657) — одного з найвидатніших українських гетьманів. На початку вулиці розташований політехнічний коледж (донедавна — хіміко-технологічний технікум. — Авт.), перед яким — пам’ятник Дмитру Менделєєву, встановлений у 1986 році. У 1995 році на будівлі поліклініки була встановлена меморіальна дошка гетьману Богдану Хмельницькому (скульптор — Ярослав Скакун, архітектор — Петро Пострильоний. — Авт.). А повернувши на роздоріжжі ліворуч, потрапляємо на вулицю Василя Стуса. Василь Стус (1938-1985) — багаторічний політв’язень радянських концтаборів, поет, письменник, патріот, який волів умерти, аніж скоритися правлячому режиму. На цій вулиці цікавими об’єктами є палац культури "Юність” та збудований у 2000 році комплекс церкви Успіння Пресвятої Богородиці, де парохом є один із далеких нащадків Матія Пітулея — о. Володимир Пітулей, а також меморіальна дошка Василеві Стусу, роботи скульптора Ігоря Семака, встановлена у 2000 році. Андрій КОСТИШИН, краєзнавець "Вікна" | 
