Матерія має таку властивість – занепадати. Ця властивість тотальна і стосується матерії у космологічному форматі. Але мова тепер не про Всесвіт. Лише про місто. Дехто вважає, що занепад є своєрідним випробуванням для кожної матеріальної речі, для кожної матеріальної складової. Якщо річ занепадає (руйнується, старіє) красиво, значить вона зроблена якісно і правильно. Якщо ж навпаки, то це свідчить про те, що матерія у ній скомбінована не в кращий спосіб. Це стосується і людського тіла. Скажімо, «породиста» Софі Лорен знімалась напівоголеною для еротичного таблоїда у сімдесят років. А на тіла абсолютної більшості сімдесятирічних, як відомо, естетам дивитись не рекомендується. Колись, ще за радянських часів, мені було сумно дивитись на занепад старовинних будівель у нашому місті. Вони повільно і красиво руйнувались, а поряд зростали незграбні «конструкти» в стилі економного і невибагливого радянського конструктивізму. Рівноваги занепаду і розквіту з того ніяк не виходило. Було очевидно, що заміна не є рівноцінною. Але пройшло чверть століття і ситуація повторюється один до одного. Щоправда, на нижчому рівні естетики. Будівлі «брежнєвського конструктивизму» руйнуються, а поряд зростають ще більш потворні й безглузді споруди. Про них язик не повертається вимовити «конструктивізм» чи там «постмодернізм», тому що насправді вони не належать до жодного архітектурного стилю. Отже тепер ми опинились між двома потворностями. З одного боку, потворно занепадають хрущоби і вулики брежнєвської доби, з іншої – ще більш потворно зростають бридкі нагромадження торгових центрів та офісних будівель. Ці процеси остаточно знищили те європейське архітектурне обличчя нашого міста, яке ще двадцять років тому жалісно проглядало крізь радянські новобудови. Тепер ми живемо у відверто барижному місті-базарі, яке, в принципі, достатньо «гармонує» із тим спекулятивно-заробітчанським духом, який безроздільно панує навколо. Люди без стилю ходять поміж нестильних споруд й, відповідно, роблять нестильні речі. Час від часу міста, котрі збудовані одним народом, потрапляють під владу іншого народу. Прибульці (або заселенці, або завойовники) по різному відносяться до того, що потрапило в їхні руки. Вандали одного разу вирішили проблему радикально. Імперський Рим, як місце майбутнього мешкання їх не цікавив і вони, ретельно розграбувавши, спалили Вічне Місто. Але під владою тих таки вандалів, кажуть історики, африканська метрополія Карфаген квітнула і будувалася сім десятиліть. Наш випадок також вартує окремого дослідження. Місто Станіслав українці не будували. Безперечно, серед робітників на тогочасних будовах були присутні представники теперішньої титульної нації, але ідеологію, стиль та топографію (тепер кажуть: урбанографію) нашого міста визначали не українці. В архитектурі деяких споруд ідеологічне «навантаження» зберіглося й дотепер. Так, скажімо, теперішня Ратуша була побудована у вигляді польського військового ордену (вид зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР. Це історія. Вона може подобатися комусь чи не подобатися, але мудрі люди переписувати її не радять. Особливо за доби інтернету і цифрових носіїв інформації. Ще за радянських часів з такими європейськими містами, як наше, прийнято було не панькатися. Їх перейменовували, руйнували цвинтарі, знищували номени (назви) топосів, вулиць і площ, збивали з фасадів і брам усе, що не відповідало вбогим смакам та світоглядним пріоритетам владної еліти переможних робітників і селян. Старовинну бруківку вивозили для реставрації імперських столиць, різьблені двері замальовували бридкою грунтівкою. З міського простору вичавлювали «дух буржуазності», залишки аристократичного стилю, написи на мовах, якими розмовляли його творці. Логічно було б припустити, що після падіння комуністичної імперії це нарешті припиниться. Тим більше, що нові господарі міста, грізно насупивши свої чиновницьки мармизи, проголосили курс на європейську інтеграцію. Себто, курс на повернення до тих фундаментальних принципів організації міського простору, які закладені в урбанографію старого Станіслава, перепризначеного хрущовськими партапаратниками у новітній «Івано-Франківськ». І яке тепер перетворилося на щось інше. Не на «Франек», як комусь би хотілося, зовсім ні. На такий собі «Франо-Іванівськ», перевертня ззовні, совка – усередині. А може це просто така проста і по дитячому безпосередня помста за приниження предків? Може тут працює інша лінія пам’яті? Та, на котрій записані вікові образи і невідомщена кров? Ця лінія пам’яті не просто жива, вона активно формує свідомість сучасників. Колись вже це було і погано закінчилося. От цитує у своїй книзі місцевий краєзнавець якогось польського націоналіста з «Кур’єру станіславівського» від 1931 року: «Станіславів не був руським, не є руським і, дасть Бог, не буде ним». Після того краєзнавець доречно зауважує: «Бог не послухав шовіністів». А Бог їх ніколи не слухає. В Євангелії читаємо: «Блаженні миротворці». Тим, хто закриває мирні лінії пам’яті і відкриває конфліктні, блаженства не передбачено. Навіть у такі часи, коли в декого від передчуття війни солодко мліє серце. Півстоліття тому розумні люди з Парижу і Берліну домовилися викинути зі шкільних підручників історії усі епізоди, спроможні відродити ненависть між цими народами. З цього, кажуть, почалися процеси, які призвели до об’єднання Європи. Може варто спроектувати цей досвід на облаштування власного європейського міста? Незважаючи на те, які там демони пам’яті причаїлися в підмурівках старих кам’яниць. Володимир Єшкілєв |
