Кажуть, коли помирає людина — згасає зоря. Не так давно одна яскрава зірка погасла на галицькому небосхилі. Відійшов у вічність Микола Барткович Скаврінко – учитель, дослідник-краєзнавець, Людина з великої літери. Для мене його відхід у засвіти став несподіваним і болем зачепив струни мого серця. Не стало людини, яка впродовж кількох останніх років була мені порадником, наставником і до певної міри критиком. Адже не було жодної моєї статті, котру б Микола Барткович не прокоментував чи покритикував, якщо для цього були вагомі підстави. Від нього я багато навчився, адже його життєвий досвід дозволяв це зробити. Він був прямолінійним, мав твердий характер, говорив правду в очі, не думаючи подобається вона комусь чи ні. Маколу Бартковича я запізнав як краєзнавця, що добре знався на історії Галича та свого рідного села Залукви. Треба зазначити, що праця на цьому краєзнавчому полі і зблизила нас обох. Я шукав інформацію про Івана Мирона, а він мені у цьому допомагав. Ми завше обмінювалися здобутою інформацією, кілька разів їздили у Дору коло Яремчі, де й проживав свої останні роки відомий уродженець Залукви. Власне у такому тандемі і народилася наша спільна книга «Іван Мирон – міністр ЗУНР», яка побачила світ у 2007 році. А ще він переймався долями сільських священиків, зокрема о. Ігнатія Мулика (йому вдалося віднайти його нащадків) та о. Лева Лаврецького. Пан Микола до кінця вірив, що родичі цього відомого археолога-аматора обов’язково відгукнуться і навідаються у Залукву. Часто, буваючи вдома у Миколи Скаврінка, я міг спостерігати як він скрупульозно підходить до висвітлення проблем минулого. Він досить детально дослідив архів сільської церкви Петра і Павла, зокрема Метричні книги, які дивом уціліли. Не для однієї залуквянської сім’ї він відкрив сторінки її родоводу. Думав він про рідну школу, мріяв створити музей історії села. Як і кожен, Микола Барткович радів із плодів своєї праці і дуже переживав, коли щось зробити не вдавалось. Зокрема це стосувалось ідеї перейменування вулиці на честь І.Мирона у селі та встановленню пам’ятника цьому видатному діячеві. Свого часу ми їздили із М.Скаврінком на місця (фундаментів) забутих давніх галицьких храмів. Ще була у плані пішохідна екскурсія Майданом Різдва у Галичі, під час якої Микола Барткович мав задум розповісти мені історію чи не кожного будинку, що зберігся дотепер на цій площі. Однак без його енциклопедичних знань та всеохоплюючої ерудиції це навряд чи можна буде зробити у найближчий час. Як справжній патріот свого села він дуже хотів означити хрестами чи пам’ятними каплицями місця, де стояли давні церкви. І в цьому плані справу продовжувати варто. Адже, як сам часто зазначував п. Микола, не можна зупинятися на досягнутому. Люди, котрі перестають рухатися вперед, деградують. В останній час хвороба прикувала Миколу Скаврінка до дому. Однак не було тижня, щоб я до нього не подзвонив чи не прийшов. Я підтримував цього розумного і багатогранного співбесідника. Та я ніяк не міг подумати, що після повернення із літньої відпустки не застану його живого. Але сталось усе по-іншому. Життя дарує нам не тільки приємні миті, але й приносить болісні втрати. Та залишаються спогади, які переростають у пам’ять. Так і в мене завше житиме пам’ять про цю світлу Людину. Можливо, хтось із людей його не сприймав, не розумів. Але для мене він був тим, на кого треба було рівнятись і в добрих намірах наслідувати. Таким Микола Барткович і залишиться назавжди. Вічна йому пам’ять. Іван Драбчук, співробітник Національного заповідника «Давній Галич» |
